Глава 14

Адель: 
- Чому ти вийшла така щаслива з кабінету Кирила Аркадійовича? - запитав він, і я звичайно ж мала відповідь. 
- Він запропонував відновити уроки на піаніно. - із захватом згадую сьогоднішні події. 
- Відновити? - уточнив той, явно чекаючи на подробиці. 
- Я розповідала, що моїй мамі зовсім не подобається моє захоплення музикою. В її очах я модель, тому вона навіть не в курсі про моє навчання. 
- Навчання? - знову запитав хлопець. Йому і справді цікаво? 
- Так. Я навчаюсь на факультеті міжнародної економіки, за порадою батька. Це допоможе мені хоч трохи орієнтуватись в його справі. - відповідаю і продовжую далі - Від п'яти років я вчилась грати на піаніно з власним вчителем, поки одного дня, мама не виставила його за двері і заборонила мені навчатись цьому "безглуздю". 
- Що ж їй так не подобалось? - дивується мій опонент.
- Не знаю..- кивнула плечима. - Але тато завжди мене в цьому підтримував і тепер продовжує. 
- Я радий за тебе Адо, справді. - з на диво теплим поглядом промовив юнак. 
- Тепер я чекаю на твою історію з дитинства, щоб все чесно було. - з усмішкою дивлюсь в його каштанові очі, які також ніби засвітились радістю від того, що я це в нього запитала. 
- Гаразд..- погодився він - Моя бабуся, так само як і ти, захоплювалась музикою та обожнювала грати на піаніно, цьому самому, що стоїть в моєму домі. В дитинстві, я часто сідав поруч та із захватом спостерігав, як її руки рухаються по клавішах, і слухав, просто обожнював слухати її гру. А коли вона померла, за піаніно так ніхто і не сів і не чув жодної мелодії, до моменту..
- До моменту поки не з'явилась я.. - тихо доповнила його слова. 
- І це став одним із найкращих моментів в моєму житті. - знову промовив Свят з легкою усмішкою на обличчі, змусивши мене повірити в це. 
- Підлизуєшся? - переводжу незручну і ніякову ситуацію в легенький жарт. 
- Можливо. - натомість підморгує той.- Але й не обманюю).
- Тожж..- протягнула я, після хвилинної мовчанки - Гадаю нам час повертатись, на мене тато чекає. 
- Авжеж. - погодився хлопець та піднявшись подав мені свою руку. 
- Я ще вмію триматись на ногах, дякую! - ухиляюсь від його "пропозиції" та з хитрою усмішкою просто крокую поруч. 
Дорогою до мого дому ми перекидувались незначними фразами, щоб хоч трішки зняти атмосферу напруги. А коли опинились прямісінько біля моїх дверей я повернулась до нього обличчям, щоб сказати: 
- Дякую за прогулянку. Це було краще, ніж я очікувала. 
І чекала, що скаже він. Натомість, темний погляд каштанових очей був сфокусований на моєму обличчі, яке пропалював з кожним разом все більше і більше. Я очікувала будь чого, але тільки но подумала про....як одразу ж відчула дотик його губ до моїх. Але цього разу це був не звичайний, ніжний поцілунок, а серйозніший, глибший і довший, настільки довгий, що я задихалась з кожним ударом серця, з кожним дотиком його рук до мого тіла. Ноги були ватними, але міцна рука хлопця не давала мені впасти, а коли ми нарешті відірвались одне від одного, я почула його знайомий шепіт:
- Тобі дякую, Адо. 
Я мовчки дивилась в його очі, намагаючись зрозуміти, що він відчуває в цей момент, але якщо чесно, після такого потрясіння мислити тверезо було важко. Перед тим як піти, Потапенко залишив легкий цілунок на моїй щоці, і тихо мовив "До зустрічі", потім усміхнувся і зник за рогом будинку, залишивши моє серце битись із скаженою швидкістю. Відновивши дихання я зайшла в дім, і на моє щастя батько вже бачив чудові сни, тим часом я намагалась усвідомити чи те, що я щойно пережила також не було звичайним сном? 
Святослав: 
Офіційно заявляю - Адель Бойко звела мене з розуму і почуваюсь я щасливим божевільним. Інакше, як пояснити моє задоволене обличчя коли я повертався додому після того, як вкотре поцілував Адель? Навіть скажу більше, воно було не задоволеним, а вкрай збудженим і щасливим. Мені було мало, але я не міг зловживати її чесністю і порядністю, принаймні поки що не міг. Але бажання зробити її своєю було настільки сильним, що я остаточно поставив собі діагноз - божевілля. 
- Як пройшло побачення сину? - раптово запитав батько, який сидів ще у вітальні за своєю роботою.
- Успішно. - хвалюсь. 
- Ти не образив дівчину? - уточнив він, ніби я тільки на таке і здатен. Але чорт, це ж не так. 
- Я не зможу образити того, хто мені подобається. - ставлю тата перед фактом, щоб всі вже збагнули серйозність моїх задумів. 
- Вірю. Тепер вірю. - схвально кивнув чоловік, мовляв, що я можу йти в свою кімнату. І я пішов, побажавши йому на добраніч. 
Але тільки но наблизився бува до своєї кімнати, як переді мною стала матір. 
- Вже пізно. Ви б не мали спати, мамо? - дивуюсь. Зазвичай вона лягає дуже швидко. 
- Як я можу спокійно спати, знаючи, що мій син вештається з кимось? - запитала у відповідь та, нагадавши недавню тему. Ох. 
- Раніше вас це не хвилювало. - уточнюю.
- Раніше ти не ходив на побачення з такими, як Бойко. - розізлилась жінка. Та що ж таке? Нічого не розумію. 
- Як Бойко? Що з нею не так? - піднімаю брову у здивуванні. 
- Ти робиш боляче Каріні. Їй не подобається, що ти так возишся з цією дівчиною. - заграла та сама пісня. 
- Мам, вже пізно. Я не хочу з вами сваритись. - намагаюсь триматись спокійно. 
- Ні сину. Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що більше не зустрічатимешся з Адель! - натомість суворо промовила мама, ніби віддаючи наказ. Ну ні, я вже давно не маленький хлопчик, і такі речі за мене вирішувати не будуть. 
- Гаразд, я поясню інакше. Я нічого не обіцяв Каріні і не обіцятиму. З Адель спілкуватимусь коли і де захочу. І сподіваюсь, що рано чи пізно ви це зрозумієте. - наостанок додаю і нарешті заходжу в кімнату. От не збагну, чому матері так не сподобалась Адель? Вона ж донька друга її чоловіка, в яких спільний бізнес. Та й не малі роки пройшли від їхнього знайомства. Що ж тоді з Адель не так? Та поки що я не збираюсь змінювати про неї свою думку, навіть якщо проти моя мама. Щось є ній особливе, і це щось з кожним разом тягне мене все більше і більше. 
"Зустрінемось завтра?" - пишу повідомлення дівчині, перед тим як заснути.
"Все можливо, Потапенко)" - через кілька хвилин прийшла її відповідь. 
"Тоді солодких снів, Адо!" 
"Навзаєм!"