Глава 13

Святослав: 
- Якщо скажу, тебе, розсердишся? - наближаюсь, роздивляючись як кутики її губ розпливаються у задоволеній усмішці. Це вона така щаслива після розмови з батьком? 
- Сьогодні мене ніщо не розсердить, Потапенко! - натомість мовила та.
- О, невже? Що ж вплинуло так на настрій леді Бойко? - здивовано піднімаю брову. Відповідь на що мене вкрай спантеличує. Дівчина піднімається навшпиньки і шепотом промовляє: "Таємниця!", а потім віддаляється, залишаючи до біса приємні нотки ванілі. Чорт, вона мене з розуму зведе! 
- Не впізнаю тебе, дівчино. Якась ти..
- Яка? - перебила мене Адель, продовжуючи усміхатись. 
- Щаслива. - відповідаю, підібравши правильне слово. 
- Це найкращий комплімент від тебе, Потапенко! - бадьоро промовила вона і повернувшись до мене спиною, хотіла піти, але я не дозволив, точно не після такого жесту. 
- Подаруєш прогулянку, Адо? - запитую, помічаючи як яскраво-блакитні очі збільшуються. 
- Ти ж ніби сказав Островському, що я зайнята! - грайливо заговорила дівчина, ще більше мене зачарувавши. Боже, я точно збожеволію. 
- Мною! - кажу ствердно, щоб вона зрозуміла серйозність моїх намірів. 
- Відколи це? - здивувалась Бойко. 
- Від тоді, як ти поцілувала мене леді Адель! - пригадую, усміхаючись. 
- В щоку! - уточнила та. 
- Питання часу, принцесо! - шепочу, торкаючись вустами її вушка. 
- Ти ж не відчепишся? - перепитила вона. 
- Ти й не відмовила! - навіть не зупиняюсь. Мені подобається розмовляти з цієї дівчиною, як на грані, бо ніхто з нас не відступає і не здається. 
- Час і місце?! - раптово знову перепитила та, даруючи ще одну приголомшливу усмішку. Ох, чортівня просто. 
- 19:00. Я заїду за тобою! 
- Зайдеш! - уточнила дівчина - Це ж прогулянка, Потапенко. 
А тоді пішла, залишився за собою море адреналіну. Такої як вона, я ще точно не зустрічав. Можливо це тому, що вона Бойко? 
***
Вже вдома я готувався до нашої прогулянки. І був так само задоволений як Адель, коли вона вийшла з кабінету батька. І здається моє задоволення було настільки помітним, що батьки одразу ж це підкреслили. 
- Куди збираєшся синку? - запитала мама. 
- На побачення! - ствердно відповідаю. І байдуже, що дівчина думає, що це звичайна прогулянка, я ж так не думаю. 
- З Каріною, сподіваюсь? - уточнила знову вона.
- Ні. З Адель Бойко! - відповідаю і вираз обличчя матері одразу ж змінюється. 
- Свят, це чудово. - натомість підтримав батько. Я вже давно помітив, що йому дуже сподобалась донька його друга, тому така реакція очевидна. 
- Чудово? - саркастично перепитала мама - Сину, зрозумій мене правильно, але як після цього я маю дивитись в очі матері Каріни? 
- А що не так? Я нічого їй не обіцяв! -запевняю у своїй правоті . 
- Святославе, ти знущаєшся? - ніяк не вгамується жінка. Не розумію, що це на них найшло? Я не винен, якщо вона щось там пообіцяла цій дівчині, мені достатньо того, що я її не кохаю.
- Годі Олю! - втрутився батько - Свят має рацію. Він не робив Каріні пропозицію і нічого їй не обіцяв. І має повне право ходити на побачення з тим, ким захоче. 
- Божевільні! - продовжила обурення та, але зрозумівши, що все марно, просто пішла до своєї кімнати. 
- Все добре сину. - підбадьорив тато - Але от що скажу, не смій гратись з почуттями Адель. Я не хочу соромлячись дивитись в очі свого друга. Та й дівчина вона хороша і гідна!
- Я знаю батьку, знаю. І обіцяю, що не ображу її. - запевняю і його, і себе. 
А після цієї розмови, прямую до будинку Бойків. Хм, дивно, вперше йду на прогулянку з дівчиною. Зазвичай вони кататись містом більше полюбляють, ніж ходити, та й для мене це було більш звично. Але здається, зовсім скоро я кардинально зміню свої звички. Хвилини пройшли довше, ніж на авто, але все ж, так чи інакше я дістався до будинку без зайвих пригод. Подзвонив у двері та очікував на дівчину. І буквально в ту ж хвилину, я почув тупотіння туфель і перед моїм обличчям, постала постать Адель. Гарна, рожева сукня виглядала на ній приголомшливо, а нотки ванілі знову вдарили мені в голову. 
- Зараз вдалий час для компліменту? - уточнюю наперед, поки в самого слова з'єднуються до логічної купи.
- Судячи з твоєї реакції, то ні. Батько вдома. - запевнила дівчина, легкий рум'янець покрив її щоки. 
- То вийди до мене. - усміхаюсь у відповідь. Натомість вона кивнула, щось крикнула батьку та зачинила за собою двері. Не чекаючи більше підходящого моменту, я наблизив її до себе і знову, торкаючись губами її вуха, прошепотів: 
- Ти вродлива до неможливості! 
Яскраво-блакитні очі дивились на мене злякано і радісно водночас, я відчував її напругу, хоча і в самого м'язи сильно напружилились, бо я мав змогу торкатись її шкіри. 
- Свят..- прошепотіла й вона - В нас прогулянка за планом.
Видихаю і все ж відпускаю дівчину, хоч в думках цього явно не хочу. Попри це, вона усміхається і крокує поруч зі мною. 
- Куди ти хочеш піти? - запитую, бо впевнений, що вона не гірше за мене знає Львів. 
- До Оперного театру. Там стільки музики. - її очі ще більше загорілись. Вона живе музикою. 
- Вперед. - киваю на знак згоди. 
Туди ми приходимо, кожен думаючи про своє. А щойно лунає якась мелодія, Адель буквально хапає мене за руку та веде на цей звук. І так само різко зупиняється, коли ми опиняємось біля молодого гітариста. Але руку так і не відпускає. Її очі і досі світяться радістю і захопленням. 
- Подобається? - намагаюсь спитати, і трохи відволікти її від світу думок. 
- Неймовірно. - із захватом відповіла та, не відводячи погляду від хлопця з гітарою. Напевно прийшовши до тями, все ж відпустила мою руку. А коли гра закінчилась, вона гучно аплодувала і виглядала справді щаслива. І в мене назрів цікавий задум.
Адель: 
Я була в такому захопленні, що важко описати слова. Вся ця атмосфера переповнювала мене приємними емоціями. Чесно, я навіть не помітила відсутність Свята в один момент, а коли намагалась збагнути куди він подівся, то одразу ж побачила перед собою його постать. Усміхаючись, він запрошував мене у центр кола, де одразу ж почала лунати повільна мелодія. Невже він попросив про це гітариста? Трохи зніяковіючи від його вчинку та від того, що всі на нас витріщаються, я все ж взяла його руку та піддалась рухам. Хлопець обхопив мене за талію і почав виводити повільний танець, ніби у казці. Зрештою, за нами одразу ж почали з'являтись ще пари і кружляти у цьому танці. Я почувалась неймовірно, ніби героїня якогось фільму чи романтичної книги. (Хоч розум і відмовлявся називати це романтикою). Проте хто слухає розум, коли так шалено б'ється серце? 
- Свят, ти божевільний! - шепочу до нього, обхоплюючи його шию руками. 
- Знаю! - натомість з усмішкою промовляє він, вдихаючи аромат мого волосся. 
Буквально останні хвилини, останні акорди і мелодія закінчується, але здається не для нас. Ніби у якомусь трансі ми стояли в обіймах одне одного і ніхто не наважувався відійти. 
- Я вперше відчуваю такий спокій! - першим заговорив Потапенко, від чого в моєму животі завелась зграйка метеликів. А коли я нарешті побачила його очі, то спантеличилась від того, наскільки вони потемніли, але все ж майоріли прихованою радістю..
- Дякую..- натомість промовляю я. Це єдине, що вдалось сказати, бо в той же момент, губи хлопця накрили мої, зливаючись в ніжному поцілунку. Я хотіла дати гучного ляпаса, але піддалась почуттям, які невпинно рвались на волю. Це були вкрай дивні відчуття, але приємні до самих мурашок. 
- Свят? - я здивовано підняла брову, коли ми нарешті відірвались один від одного та змогли відновити дихання. 
- Бойко, нічого не питай. - охриплим голосом мовив той - Просто дозволь знову тебе поцілувати. 
І я дозволила. Принаймні я не встигла мовити і слова, як знову відчула його ніжний дотик до моїх губ, який просто мене спопеляв. Мій перший в житті поцілунок, у рідному Львові, після неймовірної мелодії, із Потапенком. Що коїться в цьому світі? І чому я стою в центрі цього хаосу? 
Серцебиття відновилось, приплив емоцій закінчився і ми продовжили прогулянку. І якщо чесно, навіть після поцілунку мені було зовсім не соромно дивитись в його каштанові очі, бо й сам він не зводив із мене свого задоволеного погляду. 
- Зголодніла? Можливо сходимо в ресторан? - раптово запитав хлопець, але в мене виникла краща ідея.
- В мене є кращий варіант. - висловлюю думки в голос та веду Свята в своє улюблене місце. 
- "Bulochka"? Серйозно? - здивувався той, коли я завела його в те місце. 
- Золотий хлопчик так не харчується? - дражнюсь. 
- А золота дівчинка? - дражнить у відповідь.
- Тут готують моє улюблене Брауні і смачний чай. - тільки підтверджую його питання. 
- Хочеш, щоб я спробував? І яка мені з цього вигода? - із запаленим вогником, знову запитав Потапенко. І здається я дуже добре розуміла, на що він натякає. 
- Задоволення! - ствердно відповідаю.
- А якщо не сподобається? - ніяк не вгамується він.
- Виконаю будь яке бажання. - граю під його скрипку, але не чекаючи на його відповідь біжу робити замовлення:
- Доброго вечора. Будь ласка нам два шматочки Брауні, чорний чай та американо без цукру.
- Карта? - уточнила жінка, прийнявши моє замовлення.
- Так. - відповіла зовсім не я, а Свят, який швидко дістав свою карту та все оплатив. Ну хоч не всі джентельмени вимерли. 
Взявши своє Брауні та чай, я запропонувала піти до парку Франка, на що хлопець ще більше здивувався, напевно гадаючи, що ми будемо їсти прямісінько в Булочці. Але як то кажуть, не так сталося як гадалося.
- Не на ту ти дівчину натрапив, Потапенко! - усміхаюсь на його здивування. Ох, тепер я точно переконана, що так він ще з ніким не гуляв. Хоча сам винен, бо захотів цього перший. 
- Помиляєшся, саме на ту. - натомість оговтався той, продовжуючи фліртувати. 
Зрештою, діставшись до парку, ми вмостились на одній із лавочок і я зробила перший укус свого улюбленого Брауні та заскиглила від задоволення. А потім очікувала вердикту Потапенка. Якщо він скаже, що не смачно, я точно його придушу. 
- Я не такий любитель солодкого як ти, але це доволі непогано. І кава також. - промовив Свят, трохи мене розчарувавши. А де слова "це неймовірно смачно"? 
- Ох, що ти розумієш в смаках. - невдоволено пхикаю. 
- Тож..моє бажання..- натомість, зовсім не зважаючи на моє обурене обличчя, хлопець ближче підсунувся. От же ж підлиза. 
- Тобі не сподобалось? - ще більше дивуюсь. 
- Не зовсім. Просто хочу своє заслужене бажання. - наполягає на своєму.
- Свят, ти нестерпний. - закочую очі. 
- А ти, до біса гарна, коли злишся! - продовжує підлещуватися він.
- Заборонений прийом. - заперечно хитаю головою, але помітивши, що він і не планує здаватись, додаю:- Ох, ну гаразд. Але в межах розумного. 
- Чому ти вийшла така щаслива з кабінету Кирила Аркадійовича? - ставить питання, і на душі одразу ж стає легше. Бо таке бажання я могла виконати з легкістю.