Глава 12

Адель: 
- Тату? - радісно скрикнула я, кинувшись в обійми батька - Хіба ви не мали повернутись завтра? 
- Ти не рада бачити свого старого? - натомість насмішкувато спитав чоловік. Ох, він у своєму репертуарі. 
- Не кажіть так. Я безмежно рада. - відповідаю, ще більше усміхаючись. 
- Я також Адо! - усміхнувся і батько.
- Але чому не попередили? Я б щось приготувала! - трохи обурююсь такій спонтанності. 
- Хотів зробити сюрприз. Та й Свят сказав, що ти будеш дуже рада побачити мене ось так, зненацька. - зізнався тато, вивівши обох на чисту воду. 
- Он воно що..- киваю головою і повертаю погляд до хлопця - То ти все знав? 
- Вибачте леді Адель. Все задля вашого блага! - широко усміхнувся той, піднявши руки, як злочинець. 
- Доню, не сердься. Хлопець справді хотів, щоб ти зраділа. Ти ж зраділа? - батько підняв брову. Він завжди так робив, коли щось перепитував. 
- Беззаперечно! - все ж погоджуюсь і дарую вдячну усмішку Святу. 
- Тож, якщо сюрприз вдався, я піду. Батьки чекатимуть вдома. - озвався юнак, потиснувши на прощання батькову руку.
- Я проведу. - нарешті перша беру ініціативу та проводжаю свого гостя на саме подвір'я будинку. 
- Вечоріє. Не змерзнеш ось так стояти? - запитав Потапенко, трохи наблизившись до мене.
- Холоду я не лякаюся..- прошепотіла, згадавши про свій улюблений мультфільм "Крижане серце". Сподіваюсь, вам також він подобається, як і мені? 
- Все ж Адель, краще повертайся в дім. Я не хочу, щоб ти захворіла. - промовив хлопець, заховавши пасмо мого волосся за вухо, при цьому пильно дивлячись мені в очі, своїми, темно-каштановими. 
Не втрачаю можливість і легким дотиком, цілую Свята у щоку, шепотом додавши "Дякую", а тоді і справді тікаю додому, намагаючись заглушити сильне серцебиття і дурнувату усмішку, яка ніяк не хотіла зникати. 
- Бачу, ви з ним поладнали?! - задоволено уточнив батько, явно спіймавши мене на гарячому. Дідько, як же ж соромно..
- Це не те, що ви подумали..- промовляю, приховуючи легкий рум'янець. 
- Адо, я й не думаю. - насмішкувато відповів тато, а потім додав:- Я давно знаю Свята. Він буває запальний, але хороший. Справжній Потапенко! Я впевнений, він не образить тебе. 
- Хм..я ж Бойко. Ніхто не зможе мене образити! - гордо заявляю, на що чоловік тільки більше усміхається та киває головою на знак згоди, мовляв, беззаперечно так і є! 
***
Ранок. Боже, який чудовий ранок. Ще й хороша і сонячна погода, от що може бути краще? Із задоволеним виразом обличчя я спустилась на кухню, де на мій подив батьком вже навіть і не пахло, тільки запискою на столі: 
"Вибач люба, термінові справи на роботі. Чекаю на тебе в офісі після сніданку. Відмови не приймаються Адо!" 
І чомусь навіть не обурилась, а почала широко усміхатись. Чому? А чорт його знає. Можливо нарешті із тієї ноги встала? Хто зна?! Після позитивних здогадів, я швиденько поснідала і знову опинилась у своїй кімнаті, щоб підібрати сьогоднішній лук. І на мій подив, навіть ця процедура, яка зазвичай займає безліч часу, пройшла максимально швидко. Мій погляд зупинився на легкій сукні ніжно-лимонного кольору, таких же туфлях та золотих прикрас. Особливо улюблені сережки у вигляді нот, подаровані батьком на моє сімнадцятиліття. Останні штрихи парф'юмом, блиск для губ і готова підкоряти світ. Ще раз усміхаюсь своєму відображенню у дзеркалі та нарешті виходжу із будинку, де на мене, ніби за розкладом, чекає мій водій. Але стоп,що він тут забув? Хіба немає бути поруч із батьком? 
- Доброго ранку Адель! Маєте чудовий вигляд! - робить комплімент Лука, відчиняючи для мене двері авто.
- Добрий. Але що ти тут робиш? Мої робочі дні закінчились і ти знову персональний водій батька. Чи не так? - запитально піднімаю брову. 
- Безсумнівно! - погодився юнак - Проте Кирило Аркадійович попросив заїхати за вами після сніданку. Тому я тут! 
- Зрозуміло. Дякую Лука! - дарую йому щиру усмішку та нарешті сідаю в авто. А дорогою, ніби зачарована дивлюсь у вікно, ніяк не насолодившись своїм рідним Львовом. 
Зрештою, ті хвилини пролітають настільки швидко, що я й не встигаю зрозуміти, як водій опиняється біля моїх дверей та відчиняє їх, щоб я без перешкод могла вийти. Знову дякую і видихнувши зайву напругу, впевнено крокую до гігантської будівлі, в якій за словами батька, я буду найкращою керівницею. Але насправді, до цього ще далеко, навіть дуже. А поки, є тут і зараз! 
Дорогою до кабінету батька, мене привітно вітають співробітники, ніби і справді були дуже раді мене знову бачити. Чи можливо справді раді? Аж раптом, прямісінько перед дверима тата, з'являється вже трохи знайома мені постать одного юнака, здається що Максима Островського. Так же звуть керівника відділу розробок? 
- Доброго ранку Адель Кирилівна! - озвався той - Приємно вас знову тут бачити! 
- Доброго, навзаєм! - намагаюсь бути привітною. Хоча якщо чесно він зовсім мені не подобається.
- Маєте розкішний вигляд! - ніяк не вгамується він. 
- Дякую..- сухо відповідаю. 
- Ви до Кирила Аркадійовича? - знову запитав хлопець.
- Так. До нього. - тільки підтверджую його слова. 
- Не смію затримувати. - мовив Максим і я відчула полегшення, але зненацька додав:- Адель, як щодо обіду або вечері? 
- Перепрошую? - здивовано піднімаю брову. Що він меле?
- Не брехатиму, ви сподобались мені. І я б хотів запросити вас на побачення! - відповів Островський, ще більше мене спантеличивши. 
- Гадаю, це погана ідея! - запевняю у своїй правоті. 
- Чому це? - тепер дивується і він. 
- Бо всі обіди та вечері Адель Кирилівної вже давно зайняті! - раптово почувся ще один знайомий голос, який викликав сироти по моєму тілі і дивні метелики у животі. Я відчула як він наблизився до мене і став позаду, відчула його важке дихання і навіть напружений погляд.. І в той же момент від Островського не залишилось і сліду. Злякався і вирішив втекти поки не пізно? Та попри це і я заклякла на місці. Мене лякало його напруження, я боялась навіть поворохнутись, зробити неправильний крок. Тим часом як всередині все переверталось від незрозумілих емоцій. 
- Незаконно бути настільки вродливою, Бойко! Ти притвертаєш увагу дуже поганих хлопців..- раптово прошепотів Потапенко, вустами торкнувшись мого оголеного плеча. Я непомітно здригнулась, а вії затріпотіли.. І тільки потім наважилась повернутись до нього обличчям, помітивши, як каштанові очі стали ще темнішими, але в них горів незрозумілий, запалений вогник.. М'язи досі були напружені, а погляд повільно мене спопеляв. Боже, це якась чортівня. 
- Ти на себе натякаєш? - запитую, стаючи більш впевненою. 
- Я хороший - куточок його вуст піднявся, а потім звідти долинув пронизливий шепіт - Але для тебе я можу стати поганим.. 
Моє серце забилось вдвічі швидше, здається, я забула як дихати і це від звичайних слів, від звичайного шепоту. Мені явно слід звернутись до лікаря, поки не стало пізно. 
- Потапенко, ти перегороджуєш мені шлях до батька! - промовляю, не зводячи так само очей. І він робить те саме. Ніби гра, де кожен хоче дійти до кінця і виграти.. 
- Не смію..- знову той самий шепіт і мій шлях вільний, хоч у горлі застрягнув ком. Я видихнула і врешті-решт зайшла до кабінету батька, який був явно чимось зайнятий. 
- Дорогий Кирил Аркадійович як завжди в роботі! - з усмішкою промовляю та сідаю навпроти батька..
- Саме так доню, саме так! - насмішкувато погодився чоловік - Як пройшов твій ранок? 
- Здається я встала із правильної ноги! - усміхаюсь ще більше. Ох, на диво мій настрій і справді дуже хороший. 
- Це хороший знак! - підморгнув тато і додав:- Тобі цікаво чому ти тут? 
- Знайшли для мене роботу чи що? - намагаюсь розгадати його задуми.
- Хотів поговорити про твоє навчання! - запевнив той, у протилежному моїм думкам.
- Яке? Ви ж знаєте, що я навчаюсь дистанційно, попри заборону матері! - нагадую про сімейні інциденти.
- Це чудово, але я не про це. - м'яко усміхнувся він - Адо, я підтримую твоє захоплення музикою і заохочую відновити твої уроки! Якщо це звичайно не буде заважати твоєму навчанню.. 
- Уроки? На піаніно? - схвильовано перепитую, тим часом у серці лунає лютий шторм. Невже таке і справді можливо? 
- Так моя люба. Якщо хочеш..
- Хочу. - різко перебиваю - Дуже хочу таточку. Це для мене вкрай важливо. 
- Знаю.- його погляд був сповнений тепла - Але гадаю, твоїй матері краще про це не знати! 
- Так. - сумно погоджуюсь. Мама ніколи не сприймала мою любов до музики надто серйозно. В її очах я завжди буду майбутньою моделлю, навіть якщо цього не хочу. 
- Мені знайти викладача? - знову уточнив чоловік, очима шукаючи моє колишнє захоплення. 
- Будь ласка..- тільки погоджуюсь, видихаю і повертаюсь хвилею позитивних емоцій. Давно мені не було так добре і легко. Невже це і справді не сон? 
- Гаразд. Сьогодні все владнаю. - кивнув батько - А зараз, повертаюсь до роботи. Гарного тобі дня, Адо! 
- Дякую тату! - цілую його у скроню та щаслива виходжу з кабінету, де майже одразу перетинаюсь із поглядом каштанових очей..
- Чекаєш когось? - питаю перша, ніяк не взмозі приховати задоволення. 
- Якщо скажу тебе, розсердишся? - натомість наблизився той.