Глава 11

Адель: 
- Адель..- звернувся Потапенко, замовивши для нас напої - Можна питання? 
- Ох, Свят, давай без джентельменських штучок. Що в тебе? - запитую у відповідь. 
- Зіграєш для мене? На піано..- м'яко мовив він, спостерігаючи за зміною мого настрою. 
- Зіграти? - перепитую, трохи здивувавшись. 
- Так. Тоді я не встиг почути все повністю! - відповідає, легко усміхаючись. 
- Тобі справді цікаво? - дивуюсь ще більше. 
- Хм.. питання-пастка? - натомість він усміхнувся ще ширше - Можеш думати, що хочеш. Але зараз мені дуже цікаво пізнавати тебе справжню, Бойко! 
- Неочікувано..- трохи ніяковію - Але все ж, гаразд. 
- Ваше замовлення! - раптово перебила нас офіціантка, змусивши трохи відволіктись від теми. Проте на ще один мій подив, цього разу Потапенко не загравав до дівчини, ввічливо подякував і все. Так швидко перевзувся чи що?
- Але цього разу пропоную прийти до мене! - промовила я, коли офіціантка пішла - Не хочу набридати твоїм батькам. 
- Домовились! - кивнув головою хлопець, спробувавши свою каву, а потім додав:- Сьогодні? 
- Хмм..- замислилась я, перерахувавши всі "за" і "проти". Можливо краще справді зробити це сьогодні, поки немає батька? А то судячи з його поведінки, він занадто зрадіє побачивши свого улюбленого Святослава у нас в гостях. А так, я зіграю та й по всьому. Звучить ніби не погано, правда ж? 
- Впринципі, якщо ти не маєш інших справ, то можемо їхати прямо зараз! - промовляю, після хвилини роздумів. 
- Вважай, що інших справ у мене й не було! - натомість з усмішкою мовив він, залишивши гроші на столі, після такого, як ми допили свої напої. 
***
- Почувайся як вдома! - промовляю, щойно ми опиняємось в моєму домі. 
- Затишно тут..- натомість мовив хлопець, вмостившись на одному із стільців. 
- Так кажеш, ніби тут вперше. - пхикаю, взуваючи свої домашні капці. 
- Де твоє піаніно? - спитав той, ніби не хотівши розпочинати чергову суперечку. 
- На горі, в моїй кімнаті. - відповідаю, показуючи рукою на сходи, мовляв, піднімайся. 
- Ох, маю честь зайти в кімнату до самої Адель Бойко? Вражаюче! - насмішкувато заговорив Потапенко, але це був точно не сарказм.
- Ходімо, а то Бойко і передумати може! - кажу, перша підіймаючись на гору. А в самої хвилювання переходить до найвищих меж. Але блін, чого мені боятись? Що йому не сподобається? Чи викривить мою гру? Чесно, я не здивуюсь, якщо це буде саме так, але щось мені підказує, що все пройде гладко.. Принаймні має пройти, правда ж? 
Святослав: 
Хвилювання дівчини було настільки помітним, що я навіть завагався, чи справді переді мною стоїть та сама Адель Бойко. От не збагну, її хвилює моя присутність чи те, що вона гратиме для одного мене? Та все ж, дівчина пропонує мені сісти, де буде зручно, а сама вмощується за свій інструмент. Потім задумливо шукає щось у книзі з нотами, виглядаючи занепокоєною. Хотілось крикнути, щоб вона так не переймалась, але знаючи її характер, я міг різко опинитись за межами цієї кімнати. Тому продовжив мовчки спостерігати та стримувати свій язик до останнього. 
- Що гратимеш? - зрештою не втримався я, щоб трохи зменшити напругу. 
- "Amour" - мовила та французькою - Мішель Лагрен.. 
І в той же момент залунали перші ноти.  Насправді не знаю, що зачаровувало мене найбільше: пісня чи натхненні рухи дівчини. Те, як вона торкалась руками клавіш, яким задоволеним було її обличчя, було нічим іншим, як насолодою для моїх очей. (Хоч як я цього не хотів визнавати). Боже, хіба можна бути настільки приголомшливою? Здається, я зовсім забув про те, що мав слухати, натомість детально споглядав, дозволяючи своїм думкам набагато більше, ніж собі. 
Аж раптом, спалахнула тиша, залунала остання нота, а дівчина сиділа із заплющеними очима та зупиненою усмішкою. Момент закарбовано остаточно! Я піднявся і почав аплодувати, від чого Бойко здригнулась і сама піднялась із-за свого інструмента.
- Ти справді дуже талановита! - висуваю своє задоволення. 
- Ти лестиш мені, Потапенко..- натомість пирхнула злючка. Ох, хвилину ж тому була така мила.
- Я справді зачарований Адель! Не жартую. - запевняю у своїй серйозності та підходжу ближче. 
- Дякую. - все ж сухо промовила вона, та навіть попри це, я помітив легкий рум'янець на її щоках. Цікаво, чому вона так намагається приховувати свої емоції? 
- Ти дуже гарна Адо..- висловив свої думки у голос, але швидко додав:- коли усміхаєшся.
- Свят, в тебе температура? - здивовано підняла дівчина брову та навіть торкнулась рукою мого чола, ніби у мене справді був жар.. Чорт, в неї навіть дотик чудовий. Я починаю божеволіти чи що? 
- Можливо - граю під її скрипку - Можеш поцілувати, щоб впевнитись) 
Після своїх слів я чекав чого завгодно, навіть ляпасу, але Бойко вкрай мене здивувала. Усміхнулась і дивившись мені прямісінько в очі, стала навшпиньки і потягнулась до лоба. В цей мент я встиг роздивитись яскраво-блакитний колір її очей та милу родимку на лівій щоці, і губи...пухкі і дуже гарні губи от-от мали доторкнутись до мого чола. Я сплю чи Бойко справді мене зараз поцілує? Але в ту ж секунду я почув її шепіт біля вуха:
- Потапенко, зрозумій вже, я не з тих, хто цілує першого-ліпшого. 
А потім швидко скоротила нашу відстань, лишивши у мені зовсім непоганий осад, а навпаки такий заряд енергії, що й годі приховати. Ох, не знаю чому, але ця поведінка заводить мене з кожним разом все більше і більше. 
- Виклик прийнято, леді Бойко! - натомість підморгнув я, чекаючи на її бурхливу реакцію.. Проте дівчина вкотре мене здивувала, і спокійним голосом спитала:
- Ще кави? 
- Саме вчасно..- кивнув на знак згоди я, перевіривши годину на своєму телефоні. 
Разом з нею ми спустились на кухню, де вона миттєво побігла до кавомашини. 
- Без цукру? - крикнула раптово, одразу ж все вгадавши. Здогадлива чи така спостережлива? 
- В яблучко! - показово усміхаюсь і знову перевіряю час. Сподіваюсь, він з'явиться вчасно. 
Буквально через кілька хвилин перед моїм носом опинилась чашка гарячої, ароматної кави, і щойно я хотів подякувати, як залунав дзвінок у двері. Саме вчасно. 
- Гості? - запитую, вдаючи, що так само здивований як і вона. 
- О 9 ночі? Серйозно? - дивується не менше та поспішає відчиняти двері. А я тільки повертаюсь та спокійно роблю перший ковток своєї, доречі смачної, кави. І продовжую спостерігати за схвильованими рухами своєї опонентки..
- Тату? - зненацька радісно скрикнула вона, від чого моє серце забилось від задоволення бачити її такою...щасливою?