Глава 9

Святослав: 
- Я вражений, леді Адель! - промовив я, ще досі відходячи від захоплення. Ви навіть не уявляєте, як я поспішав, щоб хоч на хвилину зустрітись із Бойко. Насправді, все було сплановано. Я не хотів псувати дівчині настрій і спонтанно вирішив не з'явитись на вечерю. Ще й матері сказав, що йду на побачення з Каріною, щоб це не виглядало дивно. Але сам, просто сидів у барі з друзями, рахуючи години, коли має закінчитись вечеря. Та все ж таки, зірвався і погнав додому. Хотів хоч просто привітатись, побачити хоч на хвильку, сам не розуміючи свого бажання. І все ж прийшов майже вчасно, коли вона закінчувала грати на нашому піаніно. І був справді вражений. Давно я не чув настільки класної гри, особливо в нашому домі. Востаннє за цим інструментом сиділа моя покійна бабуся, а після її смерті ніхто за нього не згадував. Проте моє дитинство - це суцільні мелодії цього піаніно та усміхнена постать бабусі. 
Гаразд, закінчуємо із цими сентиментами та повертаємось до мого будинку..
- Святославе? - здивовано піднявши брову, дівчина різко встала. 
- Ти запізнився сину! - раптово мовив батько, явно незадоволений моїм вчинком. Чесно, я й сам цим не вдоволений, але робив це виключно для Бойко. 
- Вибачте..- сухо відповідаю та знову переводжу погляд на гостю - І ти вибач, Адель! 
- Все добре..- натомість промовила та, наблизившись до мене та моїх батьків. 
- Це було чудово люба моя! - схвально кивнула головою мама, трохи мене здивувавши. Це на неї так розмова з батьком вплинула? От чому дівчина затрималась так довго. Отже все пройшло досить гладко. 
- Моя дружина як завжди має рацію. Ти дуже талановита, справжня Бойко! - бадьоро додав тато, щиро усміхаючись. 
- Мені приємно це чути, дякую! - зніяковівши, відповіла Адель, а потім продовжила:- Але мені вже час, дякую за вечерю! 
- Я можу відвезти тебе додому! - втручаюсь у розмову. 
- Мене забере водій! - лиш трохи глянувши на мене, промовила вона. 
- Адель, - тепер втрутився батько - Гадаю, не варто турбувати Луку так пізно. Дозволь Святославу відвезти тебе додому. 
В той момент, я побачив у її очах сумнів, і був певен, що вона продовжить відмовляти чи навіть почне сперечатись. Але я вкотре помилився. Бойко перевела на мене свій погляд із словами: 
- Якщо ти не маєш інших справ, то буду вдячна, якщо відвезеш додому! 
- Не маю! І з радістю відвезу! - з усмішкою промовляю, ніби з моєї душі щойно спав камінь. Все починається добре. 
Дівчина прощається з моїми батьками та прямує до виходу. Включаю режим джентельмена та відчиняю для неї двері будинку, а потім і двері свого авто. Весь цей час вона не зронила ні слова. Змінився настрій? Чи вирішила зіграти в мовчанку? 
- З тобою все добре? - наважуюсь спитати, вже давно перераховуючи всі можливі відповіді.. 
- Так.- натомість сухо відповіла та, навіть не поглянувши в мою сторону. 
- Адель, я знаю, що все це виглядало по дурному, але..
- Свят, тобі не потрібно переді мною виправдовуватись. - різко перебила вона, не давши мені договорити - Проте я справді не розумію, навіщо ти так наполягав на запрошенні, якщо маєш дівчину? Міг хоч за неї подумати? Як вона почуватиме себе після цього? 
- По перше, Каріна мені не дівчина! Ми з нею давні друзі. - по трохи роз'яснюю ситуацію - Так, мама явно сказала, що я пішов з нею на побачення, але це тільки тому, що я попросив так сказати! 
- В якому сенсі? - перепитала моя опонентка, нарешті поглянувши на мене. 
- Я хотів, щоб ти почувалась комфортно у нашому домі. Тому подумав, якщо моя присутність напрягає тебе, то чому б мені взагалі не приходити?! 
Після цього зізнання, я очікував багато всього: знову мовчання, слова "Свят, ти придурок", або "Ти можеш хоч інколи думати нормально?". Але натомість, дівчина почала сміятись, а заспокоївшись, промовила:
- Свят, ти божевільний) (О, ну це вже не придурок!) 
- Не злишся на мене? - запитально піднімаю брову. 
- А є сенс? - з усмішкою вона питає у відповідь. 
- Сподіваюсь немає! - відповідаю і сам починаю усміхатись. Здається напруга зникла! 
Але навіть після цього, наша розмова не продовжилась. Дівчина далі дивилась кудись у вікно, але вже набагато з кращим настроєм. І хоч це мене трохи тішило. А я не наважувався порушити цю тишу, щоб не бовкнути зайвого та не зарити себе знову під землю. 
Так чи інакше, за кілька хвилин я приглушив мотор біля будинку Бойків, і просто на щось чекав. Можливо навіть не дарма? Адже Адель, все ж перевела свій погляд на мене і промовила: 
- Дякую, що дав можливість подумати і нічого не питав..
Я просто усміхнувся, насолоджуючись моментом розглядання рис її обличчя. 
- І за те, що підвіз, також..- продовжила та, раптово вийшовши з авто. Я навіть не встиг зреагувати. 
- Зустрінемось завтра? - гукаю їй у слід.
- Життя не передбачуване, Святе! - натомість повернулась вона, а куточки її губ піднялись у легкій усмішці. 
- Солодких снів, Адо! - востаннє кричу, на що отримую легкий кивок у відповідь. А потім її постать зникла за дверима, тому з відчуттям полегшення я знову завів двигун та поїхав додому. Ця Бойко має на мене дивний вплив, але чому? Поки що цього не розумію!

Як гадаєте, чи стане це початком чогось більшого? Чи все ж можлива тільки дружба? Пишіть свої думки у коментарях, буду рада прочитати.❤️