Глава 8

Адель: 
Так, мені справді подобаються ромашки. Дуже подобаються. Але чи не занадто Потапенко намагається проявлятись переді мною? Знову чергові витівки наших батьків? Чи можливо все ж його? Та навіть попри це, в далекому куточку шафи знаходжу вазу та кладу квіти всередину. Вони ж в нічому не винні, правда? А потім знову кручусь-верчусь на тому кріслі, все таки не збагнувши, навіщо я тут? Для краси, чи як? 
Мої думки перервав раптовий стук у двері, за якими одразу ж з'явилась занадто знайома постать, змусивши мене стояти, як вкопана і не розуміти чого я зараз хочу: прогнати чи вислухати? 
- Святославе, чим заслужила таку честь? - серйозним тоном питаю, але все ж запрошую пройти до кабінету. 
- Адель..- звернувся натомість той - Вам личить посада керівниці. Дуже личить! 
- Моє прізвище, це пояснює! - продовжую бути стриманою - І дякую за квіти, вони гарні. 
- Радий це чути..- легко усміхнувся юнак - Дозволь запросити тебе на вечерю?! 
- Гадаю, це зайве! - байдуже відвертаю погляд, натякаючи, що не маю бажання з ним кудись йти. Але в той же момент, лунає ще один стук у двері, за якими з'являється Потапенко старший. Їм медом намазано до цього кабінету? (Потрібно сказати батьку, щоб повішав тут оберіг, а то ходять різні..) 
- О, сину..- здивувався чоловік, побачивши Свята - Ти не попереджав, що будеш сьогодні на фірмі! 
- Спонтанне рішення, тату! - відповів хлопець - Ось, намагаюсь запросити леді Бойко на вечерю! 
- І леді Бойко відмовляється? - переводить Віктор свій погляд на мене та щиро усміхається. 
- Так, вибачте, Вікторе Андрійовичу! - ствердно киваю головою, мовляв, нікуди не поїду. 
- Нічого не хочу чути! - спокійно промовив Потапенко - Кирил попросив оберігати тебе ці дні. 
- Мене оберігатиме його водій.- всеодно не віступаю від свого.. 
- Дівчинко моя, ти все більше і більше нагадуєш мені свого батька! - щиро засміявся Віктор. Я сказала щось смішне? Нічого не розумію. 
- Ви це про що? - здивовано піднімаю брову.
- Така ж вперта, як і Кирил! - продовжуючи усміхатись, відповів чоловік, а потім додав:- Ми не змушуємо тебе, а запрошуємо. І будемо дуже раді, якщо юна Бойко сьогодні повечеряє з нами! 
Після своїх слів, він підморгнув мені та покинув кабінет, залишивши мене наодинці із своїм сином. А його чому не забрав? Важко видихаю та вмощуюсь за батьків стіл. Ох, мені краще трохи посидіти. 
- Тобі погано? - раптово зреагував хлопець.. 
- Все добре! - спокійно відповідаю.
- Ти не хочеш йти через мою маму, правда ж? - зненацька той вгадує мої думки, але забуває сказати і про себе. Він та леді Потапенко - особи, через яких я не маю ні найменшого бажання бути у цьому домі. 
- І через мене..- продовжив юнак, помітивши моє мовчання. 
- Святославе, покиньте будь ласка мій кабінет! - знову вживаюсь у роль керівника та проводжу хлопця поглядом. Натомість він, вже без жодних вмовлянь чи зайвих слів, справді покидає кабінет та зникає за його дверима. І я знову відчуваю полегшення, але разом із тим хвилювання і дуже дивне відчуття якогось обов'язкову. Ох, якщо моя інтуїція так хоче підказати, щоб я все ж прийняла запрошення, то хай краще заховається назад! Але вона вирішила зробити по своєму та перемішати мої думки з ніг до голови: "Батьку не сподобається, якщо ти не приїдеш до Бойків", "Не розчаровуй його ще більше", "Врешті-решт подумай про Віктора Андрійовича, він ж хороший і порядний", "Він явно чекатиме на тебе, не засмути чоловіка", "А на Потапенка молодшого начхати, він ж не пуп землі, і його матір також".. "Ти ж не боягузка, Адель Бойко?" 
І хай чорт побере мій внутрішній голос, але він завжди впливає на мене та мої рішення. І сьогоднішній день - не виняток! 
Зрештою набираю номер Луки та прошу забрати мене із "роботи", а перед цим заходжу до містера Потапенка, попереджаючи, що їду додому. 
- Чекатиму за вечерею, Адель! - на останок промовив чоловік, на що я просто кивнула головою та пішла на подвір'я чекати свого водія. 
На моє ж щастя, Лука не забарився та приїхав максимально швидко, із тою ж швидкістю привіз мене додому..
- Лука..- звертаюсь до нього, перед тим як вийти з авто - Можна попросити тебе про ще одну послугу? 
- Авжеж! - схвально кивнув юнак - Що це за послуга?
- Зачекаєш на мене хвилин 15 і відвезеш до будинку Потапенків? - запитую та дивлюсь прямісінько в очі. Сподіваюсь не відмовить мені. 
- Без проблем! Ці дні я ваш персональний водій! - усміхнувся натомість хлопець, змусивши і мене усміхнутись. 
- Можливо зайдеш всередину, поки чекатимеш? - перепитую, показуючи свою гостинність. 
- Гадаю це зайве! Леді Адель, біжіть переодягатись! - м'яко відмовився той, з чим я змирилась та швидко зайшла у дім. 
І насправді, збиралась дуже швидко. Одягнула сукню, яка перша кинулась в очі, трохи підправила макіяж та нанесла французький парф'юм. А тоді знову спустилась та швидко сіла в авто до Луки.. 
- Ви побили світовий рекорд, Адель! - усміхнувся той..
- Не хотіла, щоб ти довго чекав на мене. Впевнена в тебе і своїх справ по горло! - відповідаю, тим часом як хлопець заводить двигун. 
- Вибачте, якщо зараз це прозвучить надто пафосно, але єдині справи в мене на сьогодні, це ви! - ще більше усміхнувся Лука, але зовсім цим не образивши. Скажу навіть більше, я не почувала себе ніяково чи некомфортно. Можливо тому, що я не сприймаю ці слова настільки серйозно чи пафосно? 
Зрештою, буквально через кілька хвилин ми опинились біля будинку Потапенків. В той же момент мене охопило дивне хвилювання, але подякувавши своєму водієві, я все ж вийшла з машини та попрямувала в напрямку дому. Один стук у двері і переді мною з'явилась постать щиро усміхненого Віктора. 
- Доброго вечора! - вітаюсь перша.
- Доброго моя люба! Проходь! Я радий, що ти тут! - з усіма люб'язностями, чоловік запросив мене всередину, де на нас очікувала його дружина..
- Доброго вечора, Ольго Макарівна! - знову вітаюсь перша, відчуваючи легку тривогу. 
- Доброго Адель! Я рада, що ти прийняла наше запрошення! - ніби ласкаво промовила вона, запрошуючи мене до столу. Швидкими рухом я оглянула кімнату і не помітила жодних ознак присутності Потапенка молодшого. Невже не прийде? Чи все ж запізнюється? 
- Син знову запізнюється, кохана? - зненацька запитав Віктор, ніби читаючи мої думки.
- Ні, любий! Святослав зараз із своєю дівчиною! - спокійно відповіла жінка. Дівчиною? У цього мажора є дівчина? Цікаво ж чому я про це дізнаюсь не від нього? 
- Дівчиною? - так само здивувався Потапенко - Він так пнувся запросити Адель, але не прийшов. Божевілля якесь! 
- Коханий, не нервуй так! З усіма бувають непередбачувані обставини, особливо у двох молодих людей! - продовжувала заспокоювати чоловіка вона.. І здається, Віктор ще так багато хотів сказати чи навіть заперечити, але моя присутність явно заважала це робити. 
- Адель вибач, це якесь непорозуміння! - перевівши свій погляд на мене, промовив чоловік. Але насправді мені було всеодно, можливо навіть набагато легше. Чим менше цього хлопця у моєму житті, тим спокійніше! 
- Все добре Вікторе Андрійовичу! Я все розумію! - з легкою усмішкою дивлюсь на опонента, на що отримую схвальний кивок. 
Загалом, вечеря проходила досить непогано. Скажу навіть більше, все було дуже добре. Ольга Макарівна не ставила недоречних питань і взагалі не згадувала про розлучення моїх батьків. Можливо Віктор з нею говорив про це? Але все ж, так чи інакше, я щиро вдячна, що обійшлось без незручних ситуацій. Містер Потапенко найбільше підтримував наші розмови, часто щось згадував і розповідав смішні жарти. Чесно, тепер я розумію на кого так схожий Свят, але в хорошому розумінні цього слова. Гадаю деяких рис він роздобув сам, або від матері. Але й сьогодні, Ольга Макарівна продемонструвала себе під зовсім іншим кутом, дуже хорошим кутом. Навіть цікавилась моєю грою на піаніно, що просто не могло не тішити. Після чергового питання про музику, Віктор Андрійович, зненацька запитав:
- Адель, якщо твоя ласка, можливо зіграєш для нас? 
- Зараз? - здивовано перепитую, трохи не очікуючи такої пропозиції. 
- Авжеж. Пройдімо до іншої кімнати! - м'яко усміхнувся той та піднявся із-за столу. А я й досі була шокована, проте після підбадьорливої усмішки його дружини, ніби прийшла до тями. 
Буквально, за іншими дверима розташувалась простора кімната, в центрі якої красувалось піаніно, дуже гарне піаніно. Мій подих перехоплювало, але я й досі стояла непорушно.. 
- Сідай люба, не соромся! - помітивши мій ступор, заговорила Ольга Макарівна, запрошуючи сісти за інструмент. Буквально хвилину я ще вагалась, але знову поглянувши на піаніно, душа сама потягнулась до нього. Я сіла, спокійно видихнула та почала виводити візерунки на клавішах, поки руки згадували зіграні мною мелодії.. Я насолоджувалась цим моментом сповна, забуваючи, що граю для когось і знаходжусь тут зовсім не сама. Зігравши останні ноти, я почула аплодисменти, і голос, який чомусь заглушив в мені всі відчуття: 
- Я вражений, леді Адель!