Глава 6

Адель:
Я сиділа в машині Потапенка і почувала себе ну вкрай дивно. Ще й ці його незрозумілі погляди та компліменти. Невже він заодно із своїм та моїм батьком? От як інакше пояснити його дивну поведінку? Чому це він так причепився до мене із цим кафе? Не знайшов іншої дівчини на цей вечір? Так багато питань, на які немає остаточної відповіді. Та все ж поводжусь ввічливо та не перегинаю палицю. 
Проходить кілька хвилин, і машина зупиняється біля невідомого мені кафе. Дивно, вперше його бачу. Хоча, можливо і не дивно, я ж давно не була у Львові. Все змінюється..Але джентельменські штучки, ні. Хлопець миттєво виходить з авто та відчиняє для мене двері. 
- Вирішив пограти в джентельмена? - питаю з легкою усмішкою, щоб не здаватись обуреною. 
- Я завжди ним був) - натомість підморгнув той, та ще й до повного комплекту подав для мене руку. Ох, який галантний. 
Кафе було просто неймовірним: приємна музика, здається, привітне обслуговування, чудова атмосфера, одним словом все, як має бути. Обираємо столик біля вікна та чекаємо на прихід офіціанта. 
- Подобається? - з усмішкою запитує юнак, побачивши моє задоволене обличчя.
- Неймовірно) - тільки підтверджую його слова, бо обманювати немає сенсу. Мені тут і справді подобається! Гаразд, можливо піти з ним у кафе було вже не такою поганою ідеєю. Принаймні, тепер я знаю, де буду проводити свій вільний час. 
- Доброго дня! - перервав мої думки офіціант, точніше молоденька офіціантка. Оп, і у мого опонента одразу ж загорілись очі. І чому я не здивована? 
- Доброго) - хитро усміхнувся той. Ну от, що й треба було довести. Бовдур! 
- Ви вже обрали щось із нашого меню? - запитала офіціантка, явно оцінивши його "шарм". Ох, невже тут всі такі сліпі і одна я бачу так ясно? Чи світ раптово збожеволів? 
- Звичайно) - радісно заговорив хлопець - Моїй дамі (повернув свій погляд до мене, тим самим трохи засмутивши дівчинку) чорний чай з лимоном, а мені, будь ласка, міцну каву. 
- Угу, записала. Щось ще? - тепер вже звернулась до мене. Ох, невже розчарувалась в цьому альфі? 
- Так, мій знайомий, ще не дізнався про тягу до солодкого, тому один чізкейк, будь ласка! - усміхаюсь до дівчинки, змусивши і її усміхнутись. Ось бачите, як просто я вмію підбадьорити людей, достатньо просто сказати правду. 
Коли офіціантка пішла, я одразу ж отримала питання від свого опонента:
- Знайомий? Хіба вже не друг? 
- Друг не назвав би своєю дамою! - спокійно констатую факт. 
- Ти не розумієш жартів? - здивовано піднімає брову. Ох, а я маю їх розуміти, чи що? 
- Ти навіть не уявляєш, скільки всього я розумію. Але от твою тупість, не можу! - всеодно поводжусь спокійно.
- Мою тупість? - ще більше дивується той, а потім, ніби щось пригадавши, з хитрою усмішкою, спитав:- Ревнуєш мене до офіціантки? 
Натомість я починаю сміятись, звичайно не голосно, але все ж.. 
- А ти кумедний! - ніяк не можу заспокоїтись - Гадаєш, я ревную кожного нового знайомого чоловічої статі? 
Але той не відповів нічого, тільки мовчки не зводив з мене очей. Я сказала, щось не так? Чи це він так ображається? 
- Свят, ти ще тут? - всеодно не припиняю усміхатись. Боже, щось я розійшлась. 
- Ти дуже гарно смієшся! - натомість тихо промовив він, змусивши вкотре, почуватись мене дивно.
Але на моє щастя, в той же момент повернулась офіціантка. Біля мене поклала чай з чізкейком, а біля хлопця його каву. І чогось чекала. Чайових? Чи сліпучої усмішки альфи? Проте тепер, я отримала ще один шок-контент: Потапенко продовжував дивитись на мене, а дівчинку обдарував сухим "Дякую, ви можете йти!" 
Я мовчки спостерігала за картиною та засмученою реакцією офіціантки, та цього разу, я не могла ніяк підбадьорити бідолаху. Дівчинка пішла, залишивши між нами дивну напругу. Чи це тільки я її відчувала? Хай там що, біля мене смачно пахнув чай, тому забувши про все на світі, роблю ковток і сама не помічаю, як задоволено усміхаюсь. 
- Твій чай видається смачнішим, ніж моя кава! - нарешті він порушив тишу, при цьому усміхаючись. 
- Кава гірка, а мій чай - ні! - промовляю та відкладаю чашку в сторону. А потім беру виделку та насолоджуюсь чізкейком. Дівчата, от скажіть мені, що може бути краще? 
- Хочеш спробувати? - раптово запитую у Потапенка, помітивши, що той і далі пильно за мною спостерігає. От я і подумала, може голодний? 
- Не люблю солодке! - розчаровує мене юнак. Блін, як можна не любити солодке? 
- Зануда! - показово закочую очі та з тією  насолодою, куштую ще один шматочок чізкейка. 
В той же момент, Свят опирається руками об стіл та нахиляється до мене. Збожеволів чи що? 
- Я не казав, що не хочу спробувати! - шепоче той та своєю ложкою від кави, ламає мій десерт. Його обличчя було на кілька міліметрів від мене, я добре бачила його карі очі, що не зводили з мене свого пильного погляду навіть тоді, коли він куштував чізкейк. Від такої близькості, моє серце шалено билось і здається підскочив тиск. Чорт, все це дуже погано! 
- І як? - піднімаю брову, коли він опиняється на безпечній відстані. Так, треба навчитись контролювати емоції та не показувати їх на людях. 
- Непогано! - усміхається Свят - З твоєї тарілки, Адель, навіть дуже непогано. 
- Невже? - знову піднімаю брову, мовляв, ти ідіот?
Святослав: 
- Проте, твоя запіканка, все ж краща! - підлещуюсь, щоб зняти напругу з її личка. Мені подобається спостерігати за змінами настрою цієї дівчини, особливо коли вона сміється. 
- Вже пізно, ми з тобою засиділись! - раптово мовила вона та вже хотіла піднятись із-за столу, як я спитав: 
- Давно граєш на піаніно? (І це справді змусило її знову сісти. Чудово, тепер я знаю, що має на неї вплив!) 
- Із 5-ти років, батько навчив! - сухо відповідає дівчина. Знову хоче пограти в неприступну? Цікаво! 
- Але твоїй мамі, це не подобалось! - ляпнув думки в голос, одразу ж про це пошкодувавши.
- Тебе це не стосується! - обурено промовила та, відвернувши свій погляд у вікно. Чорт, я бовдур! 
- Адо, я..
- Не називай мене так! - різко перебила вона. Чорт, я ще більше рию собі могилу. 
- Вибач, чорт, Адель, вибач! Я поводжусь як справжній ідіот! - намагаюсь залагодити ситуацію. 
- Мене твої зізнання не цікавлять! 
- Я не хотів тебе образити! - всеодно стою на своєму. 
- Мені час, батько хвилюватиметься! - сухо мовила Бойко та покликала офіціанта. 
- Можна рахунок? - перепитала вона, але я встиг втрутитися: 
- Я оплачу! (Отримав ще один обурений погляд, але все ж таки оплатив рахунок. Хай там що, але платити дівчині за себе, я не дозволю! Так не правильно!) 
Адель піднялась із-за столу та подякувавши за обслуговування подалась на вихід. Я зробив те саме і буквально побіг за нею! 
Вже на вулиці, вона піднесла до вуха телефон і тихо мовила "Ало", напевно почувши ствердну відповідь, продовжила: 
- Лука, ти можеш приїхати за мною? Можеш? Чудово, дякую! Зараз кину геолокацію! 
Чорт, хто цей клятий Лука? Її хлопець чи що? Тоді чому вона погодилась піти зі мною в кафе? 
- Я відвезу тебе додому! - промовляю, ніби щойно не почувши її розмови. 
- За мною приїдуть! - натомість мовила та, уникаючи зорового контакту.
- Хлопець? - питаю, поки всередині вирують дивні емоції та легкий гнів. Ох, чому я так заводжусь? 
- Не твоя справа..- продовжує в тому ж дусі.
- Ти права, не моя. - погоджусь - Але все ж, я маю знати, чому ти погодилась піти в кафе, якщо маєш хлопця? Чи він не ревнивий? 
- Боже, Свят, ти ідіот чи прикидаєшся? - перепитала дівчина, нарешті поглянувши мені в очі - По перше, я не давала прямої згоди, ти сам приперся до мого дому. А по друге, подумай сам, якби я мала хлопця, чи не вигнала б тебе одразу з дому? 
Нууу, ніби все логічно. 
- Ідіот. Називай, як хочеш. - вкотре погоджуюсь із словами Бойко - Але не сердься, я справді не хотів тебе образити. 
- Не серджусь.- знову відвела погляд - Твої слова для мене нічого не означають.. 
Попри це, я все ж хотів продовжити розмову, якось зменшити напругу і все таки відвезти її додому. Але на мій фарт, перед нами зупинилось авто, з якого вийшов високий хлопець і одразу ж звернувся до дівчини: 
- Добрий вечір, Адель Кирилівна! 
- Дякую, що так швидко приїхав, Лука! - усміхнулась натомість вона та вже хотіла сісти в машину.
- Адель - зупиняю її - Вибач! 
- Бувай, Святославе! - сухо мовила та, і зрештою опинилась в авто. Той, здається, Лука, зачинив за нею двері і якось косо глянувши на мене, також сів за кермо. Але Адель так і не поглянула на мене, а через секунду і зовсім зникла з мого поля зору. Ох, оце так кави випили. Цікава дівчина, ця Бойко, навіть занадто цікава.