Глава 5

Адель: 
Наступного ранку ніщо не віщувало біди. От справді, взагалі ніщо і нічого. Ще о 7 ранку батько поїхав на роботу, сказавши, що буде дуже пізно. Чи засмутив мене цей факт? Якщо чесно, то зовсім ні. Адже я дозволила собі в цей день фактично нічого не робити, окрім того, як грати на піаніно. Скажу навіть більше, лінь було обирати одяг, тому залишилась у піжамі. Сподіваюсь, я не одна так роблю, коли нікого немає вдома? Хай там що, я приготувала смачний сніданок та змогла поїсти у тиші, а мила посуд із гучно ввімкнутою музикою. Після цього знову була наодинці із своїми думками, записавши їх у щоденник. А ось гра на піаніно зайняла більшу половину дня. Я виконувала твори свого улюбленого Жана-Луї Адана і талановитого Олексія Ботвінова. Я почувала себе так, як ніколи раніше. Музика заглушувала весь біль, який був всередині. А тиша допомогла відповісти на стільки питань, що день видавався чудовим. Зрештою, і все прекрасне добігає кінця. Я готувала вечерю, улюблену татову запіканку, та наспівувала придуману мелодію. Годинник пробивав 8-му, а в той же момент почувся дзвінок у двері. Невже батьку вдалось закінчити швидше? 
Із щирою усмішкою біжу до дверей, чекаючи побачити тата, але натомість за ними з'являється постать Потапенка молодшого, що вводить мене у ступор. Хлопець тримав букет рожевих троянд та із легким здивуванням оглядав мене з ніг до голови. Чорт, я ж у піжамі.. 
- Святославе? - перша порушую тишу, відчуваючи себе вкрай ніяково. 
- Забула про нашу вечерю, леді Адель? - запитує у відповідь той, ще досі мене оглядаючи. Ніколи не бачив дівчат у піжамах, чи що? 
- А хіба я давала згоду? - запитально піднімаю брову, та не чекаючи його відповіді, продовжую:- І взагалі, відвернись, що ти собі дозволяєш? 
- Ох, яка ж ти зануда Бойко..- з усмішкою мовив хлопець та все ж відвернувшись, трохи тихіше сказав:- Хоч і гарна зануда! 
- Тобі краще піти. Батьку не сподобається, якщо він дізнається, що ти бачив мене у такому вигляді! - запевняю свого опонента, чомусь і далі червоніючи. 
- Такому вигляді? - сміється юнак - Чудовий вигляд, справжній) 
- Ти не знаєш мене справжню! - серджусь, хоч сама не розумію чому?!
- Отже дізнаюсь! - ніяк не вгамується той. Ох, що ж він такий впертий? 
- Не будь такий впевнений. Прошу йди, поки не пізно! - все ж намагаюсь вигнати непроханого гостя із свого будинку. 
- Леді Адель, що так смачно пахне? - натомість питає він та знову хоче повернутись до мене.
- Стоп! - зупиняю - Боже, Свят, чого ти хочеш? 
- Щоб ти пішла зі мною на чорний чай з лимоном. - впевнено відповідає Потапенко та все ж повертається до мене і вручає букет троянд. 
Я вдихнула їх приємний аромат та на секунду заспокоїлась. Рано чи пізно, батько всеодно змусить мене зустрітись із Святославом, то ж можливо краще зробити це зараз і просто спекатись? Невдоволено видихаю свої ж думки та поглянувши в темні очі хлопця, питаю: 
- Голодний? 
- Залежно, що ви маєте на увазі, леді Бойко? - хитро усміхається той, явно на щось натякаючи. Ох, вдам, що я дурненька і нічого не розумію. 
- Вечерю! - ствердно відповідаю і додаю:- Я пригощу тебе запіканкою, а сама піду нагору одягнусь. Чи ти хочеш, щоб я пішла з тобою в піжамі? 
Святослав: 
- Звичайно мені подобається, як ти зараз виглядаєш, але все ж, оточення не правильно нас зрозуміє..- ледь стримую сміх від своїх серйозних слів, так само як і стримуючи погляди від Адель. Чорт, вона занадто ідеальна в цій піжамі. Без макіяжу вона виглядає занадто по домашньому і не побоюсь цього слова, милою. Та все ж, дівчина показово закочує очі, мовляв, що я придурок, кладе букет на стіл, а сама одягає фартух та накладає щось смачне на тарілку. Мм, пахне як запіканка.. 
- Смачного)- промовляє та, і справді підтверджує мої думки. Це запіканка. На знак вдячності киваю головою та продовжую за нею спостерігати. Та швидко скидає фартух, знову бере букет у свої руки, та ще раз поглянувши на мене, мовчки піднімається сходами до своєї кімнати. Ще мить я сиджу не порушно, згадуючи її образ, а потім, через смачний аромат починаю свою дегустацію. І повинен визнати, ця Бойко щось таки тямить у кулінарії. Навіть дуже тямить. Багатофункціональна дівчинка: і піаністка, і кухар, ще й майбутня модель. Напевно мрія кожного чоловіка, не здивуюсь, якщо за нею зграйка залицяльників бігає. І от, мої роздуми перервав стукіт туфель, які спускались сходами. А трапезу перервав розкішний вигляд дівчини: атласна сукня м'ятного кольору, яка надто добре підкреслювала її фігуру, легкий макіяж (хоча без нього їй було краще), та хвилясте волосся, вже не зібране в пучок. 
- Попелюшка перетворилась в принцесу! - проводжаю її аплодисментами, на що отримую легку усмішку, і на мій подив, зніяковіння. Невже цього разу вгадав з компліментом? 
- Як запіканка? - натомість питає та, перевівши свій погляд на мою пусту тарілку. Хіба вона нічого не пояснює? 
- В комплекті з твоїм виглядом, чудова! - сам не розумію, як мелю дурниці. 
- Моїм виглядом? - дивується дівчина, але продовжує усміхатись. Ось так вона мені і справді подобається. 
- Ох, Адель, пропоную вже їхати в кафе, поки я не наговорив зайвого! - попереджаю, та відчиняю перед нею двері будинку. 
- Дивний ти, Потапенко! - ще далі усміхається дівчина та виходить на подвір'я. Хм, дивно, кілька хвилин назад не хотіла нікуди зі мною їхати, а тепер усміхається. Дива таки трапляються! Чи це може в неї назрів план мене спекатись? 
- Свят, так і стоятимеш? Чи поїдемо? - крізь думки чую її голос та повертаюсь в реальність, в якій чомусь непорушно стою та дивлюсь на дівчину. Ох, почуваю себе бовдуром. 
- Авжеж леді Адель, їдемо! - оговтавшись промовляю я та саджаю її в своє авто, на що вона вдячно киває киває головою та без жодних дорікань сідає в машину. Мені варто її боятись?