Глава 2

Адель: 
- Кирил, ти як завжди пунктуальний! - після рукостискання мовив Віктор Андрійович, запрошуючи нас в дім.
- Щось таки має залишатись незмінним! - погодився батько, швидко мені підморгнувши. 
- Погоджуюсь, і врода твоєї доньки також.. - усміхнувся до мене чоловік - Адель Кирилівна, маєте чудовий вигляд! 
- Дякую. - скромно відповідаю, не очікуючи стільки уваги до моєї персони. Чи краще сказати, що я ніяк не можу звикнути до цієї уваги, яку демонструє моє прізвище? 
  Будинок Потапенків вражав своєю елегантністю та простотою, хоча за розмірами зовсім не відрізнявся від нашого. Та все ж таки щось у ньому було, і саме це захоплювало найбільше. Буквально за кілька секунд я встигла помітити на стінах безліч картин та портретів, які явно були їхньою найбільшою окрасою. Віктор привів нас до своєї вітальні, в якій, з гарною усмішкою стояла вродлива жінка, з коротким каштановим волоссям та цікавим капелюшком на голові. Екстравагантна леді. 
- Знайомтесь, це моя дружина, Ольга Макарівна Потапенко! - гордо заявив чоловік, а тоді продовжив:- А це, кохана, Адель Бойко, донька Кирила, з яким ти вже знайома. 
- Приємно познайомитись! - мовила першою я, щоб не здаватись такою мовчазною. 
- Навзаєм. Я дуже рада нашій зустрічі! - відповіла взаємністю та, змусивши мене відчути дивне відчуття тривоги і можливо навіть небезпеки. Та після її ласкавої усмішки, думки відлетіли в сторону. 
- Запрошую до столу, а то все охолоне. - промовила Ольга, зупинивши на мені, всього на мить свій погляд. 
- Сподіваюсь, ти повідомила сина про наших гостей? - раптово запитав Віктор у своєї дружини, на що отримав ствердну відповідь про його обов'язкову появу. Але насправді мене це трохи шокувало, батько не попередив, що в Потапенків є син. Цікаво чому ж? Та зрештою не встигла я тільки помолитися, щоб його взагалі тут не було, як почувся скрип дверей і перед нашими очима з'явився молодий юнак, явно трохи старший за мене, з темним волоссям, як у свого батька та у діловому костюмі. Схожий на галантного джентельмена, але щось зовсім не пунктуальний. 
- Добрий вечір, вибачте за спізнення! - одразу ж заговорив той, швидко оглянувши всіх присутніх і тільки чомусь на мені затримав погляд трохи довше, ніж дозволено. Чи це мені тільки здалось? 
- Все гаразд синку..- мовила Ольга Макарівна, запрошуючи його до столу. 
- Для початку, привітайся з нашими гостями! - втрутився Віктор Андрійович.
- Кирил Аркадійович, радий вас знову бачити! - юнак привітався із батьком з такою усмішкою, ніби знав його все своє життя.. Дивно, чому ж мені нічого не розповідав? Настільки був заклопотаний сварками з мамою? 
- Навзаєм Святославе! - потиснув руку і тато, а тоді поглянувши на мене, додав:- Це..
- Адель Кирилівна Бойко! - перебиваю я, подаючи свою руку для привітання. Батько задоволено усміхається, ніби чекав саме цього. Щось я вже нічого не розумію. 
Натомість хлопець поцілував мою руку, що вкрай мене здивувало, а потім поглянувши в очі, промовив:
- Святослав Потапенко, до ваших послуг, леді. Якби швидше дізнався про таку чарівну гостю, то прийшов би з квітами. 
- Не ускладнюйте собі життя, Святославе! - забираю свою руку та ввічливо повертаюсь до столу. 
  Хлопець приєднується до вечері, сідаючи навпроти мене, чомусь пильно стежачи майже за кожним моїм рухом. Ох, типова чоловіча стать, нічого не змінюється. І не дивуйтеся, чому я так кажу. Насправді ж я не зовсім в цьому обізнана, але все ж таки фільмів за своє життя я передивилась достатньо, щоб розрізнити дурнуватий флірт та справжні почуття. 
- Адель - раптом звернувся до мене Віктор Андрійович - Твій батько розповідав мені, що ти цікавишся грою на піаніно, це правда? 
- Авжеж..- схвально киваю головою - Коли з батьками ми періодично жили у Львові я дуже часто грала на цьому інструменті..
- В Бресті також? - зненацька втрутилась його жінка, змусивши моє серце забитись швидше ніж зазвичай і знову боляче згадати про маму. 
- Ні..- трохи охрипло відповіла я та непомітно видихнувши, продовжила:- Мама не розділяє мої захоплення в музиці, в її очах я майбутня відома французька модель. 
- Он як..- вигукнула вона, злегка піднявши брову у здивуванні - Модель. Що ж, наскільки мені відомо, твої батьки скоро розлучаться і ти зможеш про це не турбуватись поряд із батьком.. 
В той момент в мені ніби щось рухнуло, а на болюче місце знову насипали солі. Я стиснула сильніше виделку, яка ледь трималась в моїй тремтячій руці, щоб хоч на мить відчути спокій, але безрезультатно. 
- Ольго, може годі? - втрутився Віктор, явно побачивши різку зміну мого настрою - Адель, вибач, моя дружина зовсім не те мала на увазі.. 
- Не переймайтесь, я все розумію..- сухо відповідаю, вже ледь стримуючи сльози. Чорт, чому це так важко? 
- Дівчинко моя, ти вся зблідла, я справді не хотіла нічого погано, просто...- шукала виправдання жінка, яка буквально кілька секунд тому вдарила мене у слабке місце. 
- Ольго Макарівна, Вікторе Андрійовичу - раптово мовила я - Дякую вам за вечерю, але гадаю, мені краще піти.. 
- Адель! - звернувся тато, на що я просто торкнулась його плеча та прошепотіла на вухо:- Я викличу таксі, розважайтесь. 
І вийшла, просто вийшла з того клятого будинку, хоч на мить відчувши трохи свободи. Та щойно хотіла викликати таксі, як знову почула своє ім'я, але цього разу не від батька, а нового знайомого.. 
- Вибач мою маму, не збагну, що це на неї найшло...- виправдовується той. 
- Тобі немає за що вибачатись! - запевняю у його ж невинності. 
- Адель, я чудово розумію, що ти відчуваєш, тож..
- Тож що? Хочеш пожаліти мене? Дякую, але цього я вже точно не потребую.. 
- Навпаки, сказати, що ти дуже сильна. - усміхнувшись, мовив хлопець, змусивши мене відчути себе ну надто дивно.
- Мені час додому..- наполягаю на своєму. 
- Якщо дозволиш, я відвезу тебе, так всім буде спокійніше! - ніяк не вгамується той. 
- Не дозволю. Вибач Святославе, я краще на таксі..- все ж не піддаюсь умовлянню та впевнено крокую подалі від цього будинку. 
- Ще побачимось, леді Бойко! - раптово востаннє почула я, щойно зникла за рогом. Божевільний, цей Потапенко явно божевільний. 
  Не знаю як, але чергова спроба викликати таксі, закінчилась провалом, адже щойно я знову взяла у руки свій телефон, як буквально перед моїм носом зупинилось темне авто. Якщо це знову Потапенко молодший, я точно приб'ю його. От що у слові, "викличу таксі" не зрозуміло? Але цього разу обійшлось без жертв, адже з машини вийшов зовсім не Святослав, не Віктор, і навіть не мій тато, а зовсім незнайомий юнак, значно вищий за мене..
- Доброго вечора, Адель Кирилівна! - першим заговорив незнайомець, змусивши мене сильно хвилюватись. Хто він? І звідки знає моє ім'я? 
- З ким маю честь розмовляти? - все ж не втрачаю контроль .
- Я - водій вашого батька. Надійшов наказ доставити вас додому! - відповів юнак, всеодно не зменшивши дозу моїх запитань. Водій? Відколи у мого тата є водій? І чому про це я дізнаюсь вперше? 
- Я не товар, щоб мене доставляти! - стверджую, і хочу знову піти, як голос незнайомця зупиняє:
- Вибачте, але я маю відвезти вас додому! 
- Я ніколи не чула про водія від батька! І як можу вам вірити? - все ж запитую, якщо він ніяк не може здатись. 
- Насправді, це дуже хороша підозра! - дивно усміхається той, але на мій подив, не зловтішається. 
- Тож дайте мені пройти! Чи ви маньяк? - піднімаючи брову, знову ставлю питання. Чи він гадав, що я так просто сяду у незнайоме авто з незнайомим чоловіком? 
- Гаразд! Адель, зателефонуйте Кирилу Аркадійовичу, вже пізно для суперечок! - натомість говорить юнак, чекаючи поки я нарешті здійсню дзвінок. Ох, але ж я просто могла поїхати на таксі і вже давно бути вдома. Невже це так складно? Та все ж таки, здаюсь і набираю номер тата, сподіваючись, що у нього таки знайдуться хоч якісь пояснення.. 
Йдуть довгі гудки, але зрештою батько бере трубку і першим запитує:
- О, доню, Лука тебе вже зустрів? Відвіз додому? 
- Так. - брешу - Але ви маєте все мені пояснити. Чому тільки тепер я дізнаюсь про водія? 
- Зранку, обов'язково! На добраніч Адо! - натомість говорить тато та почувши і моє "На добраніч!", кидає трубку, а я продовжую мовчки стояти і дивитись на свого опонента.
- Переконались, Адель Кирилівна? - раптово запитав водій, вкрай задоволено усміхнувшись. Ну так, все це дуже весело. 
- Так. - ствердно киваю і додаю:- Можемо їхати, Лука! (Акцентую увагу на його імені та з такою ж усмішкою сідаю у його авто. Чи все ж таки не зовсім його?) 
- Дякую! - промовляю на останок та виходжу з машини, щойно ми опиняємось біля мого дому. 
- До ваш послуг, Адель! - ще раз усміхнувся той та зник з мого поля зору, ніби його тут зовсім не було..  
Тепер я нарешті сама, нарешті вдома.