Глава 1

Адель: 
- То ви з батьком розлучаєтесь? - після чергової сварки, заходжу в кімнату до матері, яка намагається приховати свій біль..
- Oui, ma chérie.. (Так моя люба) - з гіркою усмішкою відповіла вона, додавши:- Так буде краще для всіх! 
- А що буде з батьком? - питаю, хоч і не хочу робити боляче мамі.. та все ж, я люблю їх обох і маю право знати хоч щось..
- Повернеться в Україну, до Львова! - сухо відповіла та і здається хотіла продовжити, як ми почули чоловічий голос: 
- Так Луїзо, повернусь! Але Адель, я любитиму тебе і надалі! 
- Я любитиму вас обох! - натомість промовляю я, на що отримую теплі усмішки обидвох сторін. 
- Кирил, донька залишиться зі мною! У Бресті!  - раптово мовила мама, ввівши моє тіло у ступор, яке змусило мене зрозуміти - ніщо не буде як раніше.. 
- Я не збирався забирати її силою! - м'яко відповів чоловік. 
- Вона стане відомою моделлю, і ти нічого з цим не вдієш! - роздратована промовила жінка, явно чекаючи бурхливої реакції свого, вже колишнього, чоловіка. Цікаво, а моє рішення важливе? Моя думка має хоч мізерне значення? 
Натомість, мій батько важко зітхнув, ніби немає сенсу розпочинати ще одну сварку, а потім з теплом глянувши на мене, сказав:
- Рішення за тобою, Адо! 
Я зробила глибокий вдих і вкрай важкий видих.. З відчаєм дивилась на обох, так і не збагнувши з ким хочу жити надалі.. Всі 18 років ми були разом попри все, а зараз я стою перед вибором: Луїза Дюпон чи Кирило Бойко? Я люблю Україну так і само як і Францію, до нестями обожнюю рідний Львів, як обожнюю сонячну погоду у Бресті.. Я люблю все і всіх, де змогла бути і жити з батьками. Але чи з мамою у Бресті, яка хоче бачити мене французькою моделлю? Чи з татом у Львові, який підтримує мою любов до музики, до коханого піаніно? Ось тут я не знаю чого хочу! І вибір зовсім не в подальшому житті, а в батьках, яких я люблю однаково..
- Mère! (Мамо!) - починаю важку розмову - Частинка мого серця ще й досі у Львові, у нашому домі в Україні, в моєму піаніно.. 
- Piano? (Піаніно?) - засміялась натомість жінка - Доню ти зараз серйозно? Готова проміняти мене на безглуздий інструмент? 
- Не проміняти, а пожити деякий час з батьком! - стримано відповідаю, хоч серце от-от вистрибне з грудей.. Це надто важко. 
- Пожити з батьком? - знову перепитала мама..Ох, я не думала, що вибір буде настільки складним..
- Луїзо, я не розумію, що тебе дивує? - втрутився в розмову тато - Адель давно не була в Україні! 
- Їй не обов'язково там бути! - сухо мовила вона..Я розумію, їй важко, але мені не легше, коли батьки, яких я люблю, розлучаються! 
- Годі Луїзо! Україна - її дім також! І якщо наша донька хоче жити деякий час зі мною у Львові, вона буде там жити! - суворо промовив батько та швидко покинув кімнату.. А згодом, за проханням матері я пішла також. 
***
Аеропорт Бреста - місце, в якому я, хоч і не часто, але бувала ще змалку. І ось зараз стою знову, але вже не так як колись. Ніщо не буде як колись. Валіза у моїх руках та заплакані очі мами не сповіщають нічого доброго. Та й в самої серце буквально виривається з грудей. Все це надто складно і занадто боляче. 
- Мам, годі, не плачте! - мовила я, сама ледь стримуючи сльози - Я ж не назавжди, я повернусь.. 
- Чекатиму вдома ! - натомість відповіла вона та забрала у свої теплі обійми - Je t'aime chérie! (Я люблю тебе, мила!)
- Et moi toi! ( І я вас!) - шепочу та нарешті прощаюсь із мамою. Забираю валізу та разом із батьком сідаю у літак..
- Ти зможеш повернутись коли захочеш! - підбадьорює тато, сідаючи поруч зі мною.
- Я знаю! - дарую щиру усмішку та ще раз проводжаю поглядом свій коханий Брест..Дивні відчуття. 
Години польоту стають непомітними, щойно я поринаю у глибокий сон, в якому моя сім'я разом і ми всі щасливі, немає ніякого розлучення.. А прокинувшись, розумію, що ми вже в Україні, далеко від Франції, далеко від мами.  
- Скоро нас зустрінуть! - раптово повідомив батько. Про кого це він? Невже так швидко знайшов іншу? 
- Хто? - сміливо запитую. Хай там що, а я маю право знати, все одно ж дізнаюсь. 
- Мій добрий друг та колега по роботі) - з широкою усмішкою мовив той, змусивши моє серце заспокоїтись. Отже, колега? 
Щойно ми покинули аеропорт, буквально перед нашими носами зупинилось темне авто, ( А ще ближче не можна було під'їхати?) з якого вийшов високий, чорнявий чоловік, з темними окулярами та сліпучою усмішкою. Виглядав доволі пристойно, незважаючи на те, що був ровесником мого батька.. 
- Бойко?! Скільки літ, скільки зим? - радісно вигукнув незнайомець, привітно потиснувши руку мого тата..
- Радий бачити, давній друже! - так само радісно мовив і батько.
- Не такий я вже і давній! - засміявся чоловік, раптово перевівши свій погляд на мене..Ох, час і нам познайомитись? 
- А ви, юна пані - почав розмову незнайомець - наскільки мені відомо, донька мого партнера? 
- Адель Бойко! - усміхаюсь та першою подаю руку для знайомства. Тато може пишатись! 
- Віктор Андрійович Потапенко! - відповів чоловік, прийнявши мою руку із взаємною приязністю. Принаймні мені так здалось. 
- Ну що ж Бойки, з поверненням до Львова! - знову заговорив Віктор, запрошуючи до свого авто. 
Так, я справді скучила за Львовом. Тут неймовірно, як і завжди. Всі ці вулиці, а парк Франка, Боже, як я обожнюю цей парк.. Скільки там чудовий ліхтарів, які завжди нагадували мені про давню епоху, а стежини і лавочки, а музика, скільки ж довкола музики..Крім парку, ще так багато всього неймовірного. Нічний центр Львова аж гудить різноманітностями музики: гітари, барабани, флейти, а люди, як же ж прекрасно співають люди. 
- Приїхали! - у думки увірвався голос батька, змусивши повернутись у реальність і нарешті зустріти поглядом наш любий дім. 
Я вийшла з авто, тримаючи в руках свою валізу, ніяк не взмозі ступити ще крок. Мене знову охопило до болі дивне відчуття: ми вдома, в Україні, але без мами.. 
- Вас чекати сьогодні ввечері? - раптово знову мої думки перервали..
- Чекати нас? - чомусь втручаюсь в розмову, ніби відчуваючи, що це стосується мене також. 
- Так. - впевнено відповів Віктор - Вас із батьком я чекаю у себе за вечерею! 
Дивуюсь та переводжу погляд на тата, мовляв, серйозно? Ми справді поїдемо до них? 
- Ми з Адель обов'язково приїдемо. Правда ж доню? - натомість ствердно заговорив мій родич, ніби відмовитись не можливо. Гаразд, хай так. 
- Як скажете батьку! - сприймаю це як наказ та попрощавшись із новим знайомим нарешті заходжу в будинок. Нічого не змінилось. Все стоїть, як і того разу, коли ми востаннє були всі разом у Львові, навіть наш родинний портер надалі прикрашає вітальну. 
- Адель, не сердься..- відчуваю на плечі руку батька - Але нам справді треба бути у Потапенка на вечері, він мій хороший друг, а ти..
- А я ваша донька, розумію..- насправді із розумінням кажу я і додаю:- Та поки, я хочу пограти на своєму піаніно та побути одна, дозволите? 
- Авжеж..- схвально киває тато та залишає цілунок на скроні - Все буде добре, Адо! 
- Я знаю..- шепочу, хоча, яке там добре? Мої батьки розлучаються і я приречена на все своє життя, щоб робити вибір між двома країнами та людьми, яких люблю однаково. Невже це добре? Зрештою так, тато має рацію, всі живі, здорові і завжди будуть поруч зі мною, навіть якщо поодинці, але будуть.. То ж так, все насправді буде добре. Має ж бути? 
  Залишаючи батька із своїми думками та справами я нарешті піднімаюсь до своєї кімнати, яка так само не зазнала жодних змін. Ну якщо не враховувати зайву пилюку на полицях, столі та піаніно, але це так, дрібниці. Валізу кладу біля шафи, а сама одразу ж сідаю за піаніно. Боже, як довго я цього чекала. Як довго я благала маму, щоб воно було у мене і в Бресті, але завжди безрезультатно. Та тепер, тепер я знову у рідному Львові та сиджу за своїм коханим піаніно. На мить, поки моє серце вловлювало ритм нот, я пустила сльозу, а потім і зовсім розплакалась, відчувши себе настільки самотньою та порожньою як ніколи раніше. Я не припиняла ні плакати, ні грати, заглушуючи мелодією свій нестерпний біль. Ну чому все настільки складно? Чому від розлучення батьків мені настільки боляче? Чому я відчуваю пустоту десь глибоко всередині? Так багато питань, і на жодне з них я не маю конкретної відповіді та й напевно вже не матиму ніколи. Остання акордна нота змусила мене заспокоїтись і нарешті прийти до тями. І в той же момент, напевно почувши, що я закінчила гру, прийшло повідомлення від батька: 
" Доню, за годину їдемо до Потапенків. Якщо ти закінчила грати, то можеш готуватись до вечері. Чекатиму внизу. Люблю." 
Вподобую його повідомлення та у відповідь відсилаю сердечко, ще раз торкаюсь клавіш піаніно та з видихом йду розбирати валізу. З поміж всіх речей, які змогли там поміститись, я обрала легку, довгу сукню кремового кольору та маленькі підбори. З макіяжем мороки не було, тільки ще трохи підвела очі, які зазнали потрясіння від сліз, блиск на губи та хайлайтер, щоб хоч щось у моєму житті  сяяло. Дивившись на своє відображення у дзеркалі, я розуміла, що насправді виглядаю чудово, гени батька і матері добре постарались, але всередині ще боліло, і болітиме доти, поки я не змирюсь із абсурдністю цієї ситуації. Додаю останні штрихи своїми улюбленими парфумами з ароматом ванілі та одягаю коштовний перстень, подарований моєю мамою.. 
  Ще раз видихаю, уявляючи, що після цього всі мої проблеми зникнуть, а потім, змусивши себе усміхнутись, нарешті спускаюсь до тата, який чекав мене при повному параді: у темному костюмі, з краваткою, з квітами та пакунком у руках. Невже встиг так швидко з'їздити за подарунком для Потапенків? Вражаюче! 
- Адель, ти як завжди неймовірна! - захоплено мовив батько, оглянувши мене задоволеним поглядом з ніг до голови. 
- Стараюсь бути гідною носити прізвище Бойко) - підлещуюсь та ще більше усміхаюсь. 
- Адо, ну що за дурниці? Ти моя донька, і завжди будеш цьому гідна! 
- Нам час, тату. Спізнимось! - нагадую про запрошення його найкращого друга. 
- Ну ходімо, Адель Бойко! - підбадьорливо погодився тато і ми все ж таки вирушили до Потапенків. Але чому мене не покидає дивне відчуття та якесь непередбачуване хвилювання? Дивно..