Пролог

"- Не смій наближатись до мого сина! - колючим шепотом промовила жінка, яка буквально кілька хвилин тому щиро мені усміхалася..Боже, як я помилялася! 
- Але що я зробила не так, Ольго Макарівна? - ледь стримую сльози.
- На світ народилась, піаністко! - бездушним тоном відповіла вона, приглушуючи у мені всі можливі відчуття.
- Але я кохаю його..- намагаюсь не піддатись емоціям. 
- Боже, дівчинко моя, яка ж ти наївна! - глухо засміялась жінка, міцно стиснувши мою руку - Гадаєш змогла причарувати мого сина своєю нікчемною грою? Чи, не побоюсь цього слова, собачою вродою? 
-  Але ж..
- Жодних але! - перебила одразу ж та, продовжуючи робити боляче - Ти зникнеш із нашого життя, зникнеш із життя Святослава!
- Він не дасть мені поїхати! - переконую. Свят клявся мені в почуттях. Він не дозволить мені зникнути. 
- Дурепа! - знову голосно засміялась жінка - Ти йому не потрібна! Мій син ніколи тебе не кохав! 
- Ви обманюєте! - нарешті вириваю руку. Чорт, боляче..
- Думай, що хочеш! - байдуже мовила та - Але так чи інакше ти зникнеш: або підеш сама, або закінчиш, як твій батько! 
- Не смійте згадувати мого батька..- підвищую тон..
- Геть! - прокричала жінка, вдаривши мене по обличчю.. Я дивилась на неї вже зовсім не стримуючи сліз. Чому? Чим це я заслужила? Своїм коханням до її сина? Чим? "
Сон. Клятий сон. Черговий сон, який мучить мене довжиною в життя і раптово стає реальністю. Настільки безглуздою та болючою реальністю, що я забуваю як дихати. Напевно ще й до тепер я не можу зрозуміти одного: як? Як я докотилась до такого клятого життя? І чому я повинна страждати після того, як вперше в житті була щирою? Чому я досі намагаюсь довести щось і комусь? Чому я продовжую жити? Довелось мені тільки закохатись, вперше закохатись і довіритись, як все пішло шкереберть. Можливо б нічого не було, якби я й надалі слухала свою матір і припинила грати на піаніно так, як цього хотіла вона. Можливо б не було, якби я далі продовжувала жити у Бресті та займатись тим, що хоче мама. Але ні, їхнє розлучення привело мене до неможливого. Я одна серед двох вогнів, двох країн і двох батьків, які колись так само палко кохали одне одного. І одна брехня, одна клята брехня змогла знищити все, навіть мою сім'ю. Львів і Брест. Що ж між ними спільного? Абсолютно нічого! Але протягом кількох років я єднала неможливе: Україну, в якій продовжувало жити серце мого батька та Францію, в якій билось серце матері.  І моє серце билось, так шалено билось, поки я не зустріла його - біль і сенс мого клятого життя! Останню ноту кохання..