Ляльковий театр

(Постмодернова пародійна п’єса на чотири дії. Чи то казка для дорослих…)

                         Дійові особи

Буратіно
Мальвіна
Тато Карло
П’єро
Карабас Барабас
Арлекін
Фантеска
Коломбіна
Дуремар
Лисиця Аліса
Столяр Джузеппе
Серветта
Антон Чехов
Робітники, селяни, чиновники, слуги.
Персонажі вдягнені згідно традицій італійської комедії дель арте.

Дія відбувається через 30 років після подій описаних в казці «Золотий ключик». Багато персонажів дуже зістарілись, інші суттєво подорослішали. Все відбувається в Країні Дурнів, яку персонажі чомусь називають Італією.

Дія перша

(Гримерна кімната лялькового театру «Блискавка». На світанку. Вікна зачинені.)
Буратіно: Прийшов поїзд, хвала небесам. Котра година?
Серветта: Незабаром друга ночі. (Гасить свічку.)
Буратіно: Ая! Друга ночі! Та вже світає! Цікаво на скільки спізнився поїзд? Години на дві, що не менше. (Позіхає, потягується.) А я то – я – дурник дурником! Навмисно приїхав сюди, щоб на стації зустріти потяг, і тут заспався… Сидячи заснув. Як прикро! Хоч би ти мене розбудила.
Серветта: Я думала Ви поїхали собі… (Прислухається)
(За вікном робітники, що йдуть на ранкову зміну співають «Бандера росса»)
Буратіно: Ну, ось! Знову про Бандеру співають!
(Пісня потрохи затихає. Натомість хтось затягнув «Соле міо».)
Буратіно: Ну, ось – тепер про сонечко заспівали! Ми, італійці завжди так – як не про Бандеру, так про сонечко. Як не постріляти в когось, так поплакати! Вся наша біда в тому, що ми запізно розуміємо, що Муссоліні гірший від Карабаса Барабаса. Хоча Карабас Барабас теж погано.
(Знову тиша. Потім долинає гуркіт.)
Серветта: Та он вже їдуть! Напевно…
Буратіно: (Прислухається) Ні. Багаж отримати. Те, се… (Пауза) Мальвіна прожила за кордоном п’ять років, не знаю, яка вона тепер… Хороша вона… Легка й проста. Пам’ятаю, коли я ще був зовсім дитиною, тато Карло жорстоко побив мене за те, що я намагався в черговий раз вбити молотком розумного цвіркуна. Ми тоді тинялися біля театру, а він п’яним був. Мальвіна тоді молода ще була, підвела мене до умивальника, тут в театрі: «Не плач, дерев’яний чоловічку! До весілля загоїться…» (Пауза) Чоловічок! Це тато Карло чоловічок! А я так – лялька дерев’яна… У новій білій курточці, взутий в жовті черевики. Зі свинячою мордою в святі угодники. Хіба що розбагатів, грошей міхами, а якщо розібратися – катеринщиком був, катеринщиком і лишився. (Гортає книжку.) Читав ось книжку і нічого не зрозумів. Читав та й заснув.
Серветта: А собаки всеньку ніч не спали – відчувають, що господарі приїздять.
Буратіно: Що ти, Серветто, така…
Серветта: Руки тремтять, зараз свідомість втрачу…
Буратіно: Надто ти вже ніжна, Серветто! І вдягаєшся наче панянка, і зачіска теж. Так не можна. Слід пам’ятати, що ти лише лялька.
(Заходить столяр Джузеппе з букетом квітів, вдягнений в піджак, у начищених черевиках, що сильно риплять, зайшовши, він губить букет.)
Столяр Джузеппе: (Піднімає букет.) Ось, садівник прислав, каже слід в кімнаті директриси театру поставити. (Віддає букет Серветті.)
Буратіно: І лимонаду мені принеси. Свіжого.
Серветта: Зараз принесу. Обов’язково! (Йде.)
Столяр Джузеппе: Весна, а погода жахлива. Дощ, мокро, сиро… А тут театральний сезон відкривається – хто ж в театр піде за такої погоди? А ще кажуть, що в нас в Італії клімат хороший. (Зітхає.) Не можу. Це вітер з моря всі кістки… Ось купив собі черевики, риплять нестерпно. Чим би їх змастити?
Буратіно: Відчепись! Набридло!
Столяр Джузеппе: Кожен день зі мною трапляється якесь нещастя. Та я не нарікаю. Звик і навіть посміхаюсь.
(Серветта приносить Буратіно лимонаду.)
Столяр Джузеппе: Я піду. (Зачіпляється за стілець, той падає.) Ну ось… (Торжествує) Ось бачите, перепрошую, така от обставина, так би мовити… Це просто навіть чудово! (Йде.)
Серветта: А мені столяр Джузеппе запропонував руку і серце!
Буратіно: А-а-а-а....
Серветта: Я навіть не знаю як це розуміти. Людина він працьовита, розумна. Але як почне говорити – нічого не зрозуміло. Наче і добре, і чуттєво, але зовсім не зрозуміло. І старий він як світ і пияк ще той. Але мені він ніби-то подобається. І закоханий в мене як навіжений. Людина він нещасна, з ним постійно щось трапляється. Його так і називають – Джузеппе Двадцять Два Нещастя…
Буратіно: (Прислухається) Здається, їдуть!
Серветта: Їдуть! Що це зі мною? Холодна я вся!
Буратіно: І справді їдуть. Ходімо, Серветто, зустрічати. Цікаво, чи впізнає мене Мальвіна? П’ять років не бачились.
Серветта: (Хвилюючись.) Я зараз впаду! Впаду!
(Чути як під’їжджають екіпажі. Буратіно та Серветта йдуть. Сцена порожня. У сусідніх кімнатах починається шум. Через сцену, шкандибаючи, опираючись на паличку, йде дуже постарілий Карабас Барабас, що їздив зустрічати Мальвіну. Він вдягнений в старовинний костюм – дуже потріпаний і вицвілий, на голові циліндр. Він щось белькоче сам до себе, але жодного слова розібрати неможливо. Шум посилюється. Голоси: «Ось, ідіть сюди…» Мальвіна з псом Артемоном на повідку, лисиця Аліса, Фантеска одягнені для дороги, Коломбіна, тато Карло, Дуремар, Буратіно, Серветта з речами в руках, слуги з речами, всі йдуть через залу.)
Фантеска: Ходімо сюди! Мальвіно, пам’ятаєш що це за кімната?
Мальвіна: (Радісно) Та це ж моя гримерна!
Коломбіна: Як холодно! Руки затерпли… (Мальвіні.) А Ваша гримерна лишилася така як була.
Мальвіна: Гримерна! Мила моя гримерна! Я тут малювалася, коли була ще молодою… (Плаче.) І тепер я наче знову молода. (Цілує Буратіно, потім тата Карло, потім Коломбіну.) А Коломбіна наша як і раніше на монашку схожа. І Серветту я впізнала… (Цілує Серветту.)
Тато Карло: Поїзд наш спізнився на три години. Як вам таке? Отакі от порядки в нашій Італії нині.
Лисиця Аліса: (Дуремару.) А наш пес Артемон навіть горіхи їсть!
Дуремар: (Здивовано.) Ну, це ж треба!
(Йдуть всі крім Фантески і Серветти.)
Серветта: А ми чекали, чекали… (Знімає з Фантески пальто і капелюшок.)
Фантеска: Я не спала в дорозі чотири ночі. А тепер змерзла дуже…
Серветта: Ви їхали, коли ще сніг та мороз були? Мила моя! (Цілує Фантеску.) Радість моя! Чекали ми, чекали… Я Вам скажу зараз, жодної хвили не можу терпіти…
Фантеска: (втомлено) Знову якась дурниця…
Серветта: Столяр Джузеппе запропонував мені руку і серце!
Фантеска: Кому що, а курці просо. (Поправляє зачіску.) Я загубила всі свої шпильки… (Вона втомлена, хитається.)
Серветта: Я не знаю, що і думати! Він мене так любить!
Фантеска: (Дивиться на двері з ніжністю.) А там моя гримерна. Нібито я нікуди і не їхала. Я в рідному театрі! Завтра піду подивлюсь на сцену! О, якби я могла заснути! Мене всю дорогу мучив неспокій.
Серветта: Три дні тому П’єро приїхав.
Фантеска: (Радісно.) П’єро!
Серветта: У бані сплять, там і живе. Каже, що не хоче нам незручності влаштовувати. (Дивиться на свій кишеньковий годинник.) Треба б їх розбудити, та Коломбіна не дозволяла – казала – ти дивись, його не буди!
(Заходить Коломбіна, на поясі в неї купа ключів на кільці.)
Коломбіна: Серветто, каву швидше! Мальвіна кави просить.
Серветта: Біжу, біжу! Вже біжу!
Кломбіна: От і добре, що ви приїхали! Знову ти нашому театрі! (Обіймає Фантеску.) Душа моя приїхала! Красуня моя приїхала!
Фантеска: Натерпілась я.
Коломбіна: Уявляю.
Фантеска: Виїхали, коли було холодно. Лисиця Аліса всю дорогу безупинно безупинно базікала та показувала фокуси. І навіщо ти нав’язала мені цю лисицю Алісу…
Коломбіна: Бо не можна тобі було одній їхати! В сімнадцять років!
Фантеска: Приїжджаємо до Парижу, а там знову холодно. Французькою я володію жахливо. Мальвіна живе на п’ятому поверсі, заходжу до неї, а в неї якісь французькі ляльки. І цигарковий дим висить, так непривітно. Я Мальвіну обійняла за голову, стисла, все не можу відпустити. Мальвіна потім жалілася, плакала…
Коломбіна: (Крізь сльози.) Не кажи, не кажи…
Фантеска: Дачу свою лісову вона давно продала, в неї нічого не залишилось. У мене теж не лишилось жодного сольдо. Ледве доїхали. А Мальвіна не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, а вона вимагає найдорожче і слугам дає кому ліру, кому дві. І лисиця Аліса також. Арлекін теж вимагає свою порцію. Просто жахливо. Мальвіна всюди з собою тягає отого Арлекіна. Ми привезли його сюди.
Коломбіна: Бачила я того негідника!
Фантеска: Ну, що, заплатили банкам відсотки?
Коломбіна: Та де там!
Фантеска: Боже мій! Боже мій!
Коломбіна: У серпні будуть продавати наш театр «Блискавка» за борги.
Фантеска: Боже мій…
Буратіно: (Зазирає в двері і кривляється.) Ме-е-е-е-е! Му-у-у-у! (Зникає.)
Коломбіна: (Крізь сльози.) Так би і вдарила йому по писку! (Погрожує кулаком.)
Фантеска: Коломбіно, а він пропонував тобі руку і серце? (Коломбіна заперечливо хитає головою.) Адже він тебе так любить… Чому Ви не розкажете йому все, чого чекаєте?
Коломбіна: Та я думаю з того нічого не вийде. У нього все справи, справи… Йому не до мене. І уваги не звертає. А, ну його… Важко його бачити. Всі говорять про наше весілля, всі вітають, а насправді нічого немає. Все сон. (Іншим тоном.) У тебе брошка як бджола.
Фантеска: (Сумно.) То Мальвіна купила. (Іде в свою гримерну, звідти говорить весело, як дитина.) А я в Парижі на повітряній кулі літала!
Коломбіна: Душа моя приїхала! Красуня моя приїхала!
(Заходить Серветта з кавоваркою та заварює каву.)
Коломбіна: (Стоїть біля дверей.) Ось ходжу я, Фантеско, і мрію видати тебе заміж за якогось багатого, тоді було б мені спокійніше, пішла би я тоді в монастир. Здійснила би паломництво до Риму, на Святу Землю… Благодать!
Фантеска: Птахи за вікнами співають. Котра година?
Колмбіна: Певно, вже четверта або п'ята ранку. Час тобі спати, люба. (Заходить у гримерну до Фантески.) Благодать!
(Заходить Арлекін з ковдрою та валізою.)
Арлекін: (Делікатно) Паняночки, а тут можна пройти?
Фантеска: Не впізнати Вас, Арлекіне, яким Ви стали за кордоном.
Арлекін: Хм… А Ви хто?
Серветта: Коли и їхали я була такою собі… Я Серветта, дочка Джовані Бабено. Та Ви і не пам’ятаєте!
Арлекін: Хм… Огірок! (Лізе її обійняти. Вона верещить, падає з рук посуд, Серветта тікає.)
Коломбіна: (Незадоволено) Ти ще тут?
Серветта: От, горнятко розбила…
Коломбіна: На щастя.
Фантеска: (З кімнати) Треба Мальвіну попередити – П’єро тут!
Коломбіна: Я наказала його не будити…
Фантеска: (Задумавшись.) Шість років тому померла черепаха Тортилла, через місяць втопився в тому самому ставку кіт Базіліо – хороший такий котик. Мальвіна так зажурилась, поїхала… (Здригується.) Як я її розумію, якби тільки вона знала!
(Пауза)
Серветта: А П’єро вчителював. Він може нагадати…
(Заходить Карабас Барабас. Він в старому, колись дорогому, піджаку та в білому жилеті.)
Карабас Барабас: (Йде до кавоварки. Стурбовано.) Сеньйора Мальвіна тут зараз будуть снідати… (Одягає білі пальчатки.) Кава готова? (До Серветти) Ти! А вершки!
Серветта: Ах, Боже мій… (Біжить.)
Карабас Барабас: (Біля кавоварки.) Ех, ти, нетямущий… (Сам до себе.) Приїхали ось з Парижу… На конях… (Сміється.)
Коломбіна: Карабасе, Ви про що?
Карабас Барабас: Що? (Радісно.) Мальвіна моя приїхала! Дочекався! Тепер і померти можна… (Плаче від радості.)
(Заходять Мальвіна, тато Карло, Буратіно, Дуремар. Дуремар в костюмі з шовку та в шароварах.)
Мальвіна: Дайте згадати! Катеринку кручу – тру-ля-ля!
Тато Карло: Катеринку! Ех, пам’ятаю, Мальвіно, як я приходив до тебе в гримерну – саме сюди і зі своєю катеринкою… І пропонував сценарій нової вистави… А зараз я вже старий… Скільки років пройшло…
Буратіно: Так, час біжить…
Тато Карло: Кого?
Буратіно: Час, кажу, біжить! Дурню ти старий і глухий!
Тато Карло: А тут пачулями пахне!
Фантеска: Я спати піду. Добраніч, Мальвіно!
Мальвіна: Чарівна моя Фантеско! (Цілує їй руки.) Ти рада, що ти знову в нашому театрі? А я ніяк до тями не прийду!
Фантеска: Прощавайте, тато Карло!
Тато Карло: (Цілує їй руки.) Ти найкраща лялька в цьому театрі! Мальвіна колись була така як ти!
(Фантеска подає руку Буратіно та Дуремару і йде.)
Мальвіна: Вона втомилась дуже!
Дуремар: Дорога, певно, довга й важка.
Коломбіна: (Буратіно й Дуремару) Що ж ви, панове? Третя ночі, час вже й прощатись.
Мальвіна: Яка там третя! Вже світає! Ти все така ж, Коломбіно! (Пригортає її до себе і цілує.) Ось вип’ю кави, тоді й підемо!
(Карабас Барабас кладе їй під ноги подушку.)
Мальвіна: Дякую, ріднесенький! Я звикла до кави. П’ю каву і вдень, і вночі. Дякую тобі, мій старенький! (Цілує Карабаса Барабаса.)
Коломбіна: Треба подивитись чи все привезли… (Йде.)
Мальвіна: Невже це я тут сиджу? (Сміється) Хочеться стрибати і розмахувати руками! (Затуляє обличчя руками.) А може я сплю? Бачить Бог, як я люблю наш театр! Їхала поїздом і все плакала! (Витирає сльози.) Але мені треба випити кави! Дякую тобі, Карабесе! Старенький мій! Я так рада, що ти ще живий!
Карабас Барабас: Позавчора.
Тато Карло: Він нічого не чує.
Буратіно: Мені нині, о п’ятій ранку до Венеції їхати! Як прикро! Хотілось би подивитися на Вас, поговорити… Ви все така ж чарівна!
Дуремар: (Важко дихає.) Навіть стала ще гарніша… І вдягнена як панянки в Парижі… Пропадай мій віз, всі чотири колеса!
Буратіно: Ось і Дуремар, і тато Карло, кажуть що я хам, що я глитай, а мені все одно! Хай кажуть! Хотілося б, щоб Ви мені вірили, як раніше, щоб Ваші дивовижні та вражаючі очі дивились на мене як раніше. Боже милосердний! Мій тато Карло був катеринщиком, боявся навіть підійти до такої панянки, Ви так багато зробили для нас… Як так люблю Вас як рідну, навіть більше ніж рідну…
Мальвіна: Я не можу спокійно сидіти, я не здатна! (Встає і швидко ходить по кімнаті.) Я не витримаю цієї радості! Смійтесь з мене, я дурепа! Шафа для ляльок! (Цілує шафу для ляльок.) А ось і столик мій!
Тато Карло: А без тебе тут черепаха Тортілла померла.
Мальвіна: (Сідає пити каву.) Царство їй небесне. Мені писали.
Тато Карло: І кіт Базіліо втопився. І шинкар десь до міста подався – здається, до Флоренції поїхав.
(Виймає з кишені коробку з льодяниками і смакує ними.)
Буратіно: Мені щось хочеться сказати, радісне і веселе. (Поглянувши на годинник.) Але мушу їхати. Поспішаю. Але спробую коротко. Вам відомо, що театр ваш «Блискавка» продається за борги. На двадцять друге серпня призначено аукціон. Але Ви не турбуйтеся, Мальвіно, вихід є! Ось мій проект! Прошу уваги! Наше містечко знаходиться недалеко від залізниці, місцина тут живописна, містечко старовинне, після відомої історії тридцятилітньої давності, про яку стільки писали, туристи цікавляться. Можна оцей театр, який давно вже не відвідують глядачі – бо хто нині цікавиться театром - перебудувати під готель, влаштувати для туристів розваги, екскурсії, ресторан італійської кухні, нічний клуб. Будемо продавати золоті ключики як сувеніри. І ми з цього готелю будемо мати, як мінімум двадцять, п’ять тисяч лір чистого прибутку щороку.
Тат Карло: Пробачте, які дурниці!
Мальвіна: Я Вас не розумію, Буратіно!
Буратіно: Ви будете брати з туристів, як мінімум, двадцять п’ять лір за ніч, а не чотири сольдо за квиток на виставу, а тут ще й сувеніри. Ресторан. Вино з місцевих виноградників. Я впевнений, що в курортний сезон вільних місць просто не буде. Місце чудове, до моря недалеко. На пагорбі живописні руїни замку Дуремарського короля. Дівчата в наших краях взагалі красуні – нічний клуб порожнім не буде. Треба тільки перебудувати театр, знести всі старі надбудови, зроби в середині кімнати, в підвалі сауну, в холі ресторан. Сцену та залу переробити під нічний клуб.
Мальвіна: Як? Зруйнувати і зачинити театр? Милий мій! Ви нічого не розумієте! Якщо в цій провінції і є щось хороше, то це наш театр «Блискавка»!
Буратіно: Хороше в ньому тільки те, що він старий, великий і про нього розказують всілякі казки! У театр нині ніхто не ходить, виставами ніхто не цікавиться.
Тато Карло: Та навіть в енциклопедії про наш театр написано! І Антон Чехов, і Олексій Толстой, і Карло Колодді про нього писали!
Буратіно: (Подивившись на годинник.) Якщо нічого не придумаємо, ні до чого не прийдемо, то двадцять другого серпня театр будуть продавати з аукціону. Вирішуйте! Іншого виходу немає! Присягаюсь вам! Немає!
Карабас Барабас: А колись в старі часи в лялькових театрах ставили трагедії Есхіла, Еврипіда, Шекспіра, комедії Аристофана… Глядачі йшли, були аншлаги. Літературні критики писали про кожну прем’єру… Артисти вміли грати, режисери були цікаві, драматурги видатні.
Мальвіна: І де ж тепер ті драматурги і режисери?
Карабас Барабас: Зникли. Ніхто вже й не згадає про них…
Дуремар: (До Мальвіни). І як там Париж? Їли в ресторації жаб’ячі лапки?
Мальвіна: Крокодилів їла!
Дуремар: Ну, це ж треба!
Буратіно: Колись в Італії були тільки сеньйори та селяни, ну, ще карбонарії та розбійники. А тепер з’явилися туристи! Можна сказати, що років через двадцять на туристах в Італії будуть заробляти більше ніж на виноградниках. Туристи валом поїдуть в Італію. Але в театри вони ходити не будуть. Їх цікавлять інші розваги!
Тато Карло: (Обурюючись.) Які дурниці!
(Заходять Коломбіна та Арлекін.)
Коломбіна: Тут, Мальвіно, Вам телеграми. (Вибирає ключ і з гуркотом відкриває старовинну шафу.) Ось вони.
Мальвіна: (Шматує телеграми і розкидає шматки.) Це з Парижу. Щодо Парижу – кінець!
Тато Карло: А ти знаєш, люба Мальвіно, скільки років цій шафі? Я колись відкрив шухляду і побачив викарбувані цифри. Цій шафі рівно сто років! Як вам таке? Га? Потрібно ювілей цієї шафи відсвяткувати. Предмет не живий, але це шафа для ляльок!
Дуремар: Сто років! Ви тільки подумайте!
Тато Карло: Так. Це річ. (Торкається шафи руками.) Дорога і шановна шафо! Вітаю Ваше існування, що вже сто років було спрямоване до ідеалів добра, справедливості і краси. Твій мовчазний заклик до плідної роботи і мистецтва не слабнув сто років, підтримуючи (крізь сльози) в поколіннях театралів бадьорість, віру в світле майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра і пізнання Істини.
(Пауза.)
Буратіно: Та-а-а-а-ак…
Мальвіна: Ви вже такі ж, тато Карло.
Тато Карло: Катеринка на вулиці грає. Ляка танцює… Народ дивиться і слухає…
Буратіно: (Дивлячись на годинник.) Мені час!
Арлекін: (Подає Мальвіні ліки.) Може вип’єте, Мальвіно, таблетки?
Дуремар: Не треба приймати таблетки, люба Мальвіно. Поставте краще собі п’явок – і від тиску допомагають, і від геморою… (Забирає в Мальвіни з рук всі таблетки, ковтає їх і записає лимонадом.) Ось!
Мальвіна: Ви божевільний!
Дуремар: Всі таблетки проковтнув!
Буратіно: Ще той навіжений.
(Всі сміються).
Карабас Барабас: Він заходив до нас на свята і половину відра огірків з’їв за один раз! (Потім щось белькоче сам до себе.)
Мальвіна: Про що це він?
Коломбіна: Та він вже три роки сам із собою про всілякі дурниці розмовляє. Ми звикли.
Арлекін: Він надто старий.
(Заходить лисиця Аліса в білому платті. Худа і стара, з лорнетом.)
Буратіно: Алісо! Я ще не привітався з вами! (Хоче поцілувати їй руку.)
Лисиця Аліса: (відсмикує руку) Якщо дозволити Вам поцілувати руку, потім Вам закортить поцілувати лікоть, потім плече, а потім шию, а потім… Ах, Ви розпусник і безсоромник!
Буратіно: Не щастить мені сьогодні!
(Всі сміються.)
Буратіно: Алісо, покажіть фокус!
Мальвіна: Алісо, покажіть фокус!
Лисиця Аліса: Ой, не треба! У мене є бажання спати. (Йде собі.)
Буратіно: Через три тижні побачимось. (Цілую Мальвіні руку.) Па-па! Прощавайте! Вже час. (Татові Карло) До побачення! (Цілується з Дуремаром.) Подає руку Карабасу Барабасу, Коломбіні, Арлекіну.) Не хочеться їхати. (Мальвіні) Якщо надумаєте щодо готелю, повідомте. Тисяч п’ятдесят на перебудову я позичу. Серйозно подумайте.
Коломбіна: (Сердито) Та йдіть вже нарешті!
Буратіно: Йду, йду… (Йде)
Тато Карло: Хам! Проте, перепрошую… Коломбіна одружується. То ж її наречений.
Коломбіна: Не кажіть, тато Карло, зайвого!
Мальвіна: Що ж, Коломбіно, я буду дуже рада! Буратіно – то хороша лялька.
Дуремар: Лялька то він хороша… Гідна… І от Серветта те саме каже… Різні слова говорить… (Засинає, хропить і тут же прокидається.) А все таки, шановна Мальвіно, позичте мені… У борг… Двісті сорок лір… Завтра відсотки в банк платити…
Коломбіна: (Злякано) У нас немає! Нічого немає!
Мальвіна: У мене насправді нічого немає.
Дуремар: Знайдуться. (Сміється) Не втрачаю ніколи надії. Ось, думаю, все пропало, загинув. А тут дивись, п’явок наловив, продав одній стрій пані. І мені заплатили! А там, дивись, ще якась оказія завтра трапиться. Або в казино гроші виграю. Мені якось було пощастило.
Мальвіна: Каву випила, тепер можна і відпочити.
Карабас Барабас: (Чистить тата Карло щіткою.) Знову не ті штанці одягли! І що мені з Вами робити!
Коломбіна: (Тихо) Фантеска спить. (Тихо відчиняє вікно.) Дивіться, Мальвіно, в Італії весна, сонце зійшло, не холодно, шпаки співають.
Тато Карло: (Відчиняє інше вікно.) Площа перед театром. А пам’ятаєш, Мальвіно, як ми влаштували виставу прямо на вулиці? Ти пам’ятаєш? Не забула?
Мальвіна: (Дивиться в вікно.) О, моя молодість! Чистота моя! У цій гримерній я малювала собі обличчя. Щастя моє піднімалось разом з завісою театру. (Сміється від радості.) Знову вистави, овації, публіка! О, якби я могла забути своє минуле!
Тато Карло: Але наш театр продадуть за борги. Хоч як це і дивно звучить.
Мальвіна: А он покійний Софокл йде коридорами театру в білій хламіді! (Сміється від радості.) Ось він!
Тато Карло: Де?
Коломбіна: Господь з Вами, Мальвіно!
Мальвіна: Нікого немає, мені здалося…
Мальвіна: Світло з вікна і тінь, мені здалося, що там чоловік в білому.
(Заходить П’єро. Як завжди сумний.)
П’єро: Мальвіно!
(Мальвіна здивовано дивиться на нього.)
П’єро: Я тільки привітаюся з Вами і йду! (Цілує їй руку.) Мені наказали чекати до ранку, але мені забракло терпіння.
(Мальвіна далі подивована.)
Коломбіна: Та це ж наш П’єро!
П’єро: Саме так. Я ж П’єро! Ми ж колись грали з Вами в одній виставі разом з котом Базіліо!
(Мальвіна обіймає його і плаче.)
Тато Карло: (Знітився.) Не треба, не треба.
Коломбіна: Казала ж Вам, щоб почекали до завтра!
Мальвіна: Базіліо! Котик наш!
Коломбіна: Нічого не поробиш. Так судилось.
П’єро: (Крізь сльози.) Справді, не треба…
Мальвіна: (Тихо плаче.) Котик наш Базіліо. Потонув. Для чого? Для чого, друже мій? (Тихо) Там Фантеска спить, а я так голосно… Галасую… Що ж, П’єро? Чого Ви так зле виглядаєте? Чого так постаріли?
П’єро: Мене так у вагоні і назвала одна пані – облізлий сеньйор.
Мальвіна: Колись Ви були зовсім юним, таким милим. А тепер лисина, окуляри. Певно досі граєте трагічні ролі? Досі амплуа страждальця?
П’єро: То, певно, назавжди.
Мальвіна: (Цілує тата Карло, потім Коломбіну.) Ну, йдіть вже спати. І Ви постаріли Дуремаре.
Дуремар: (Йде за нею.) Значить, тепер спати. О, подагра моя! Певно я у вас залишусь. Мені би, Мальвіно, завтра вранці… Двісті сорок лір…
Тато Карло: А той все за своє!
Дуремар: Двісто сорок лір – відсотки в банк платити.
Мальвіна: У мене немає грошей, милий мій!
Дуремар: Я поверну! Сума то нікчемна…
Мальвіна: Ну, добре. Тато Карло дасть. Тато Карло! Дайте йому грошей!
Тато Карло: Дам я йому! А як же! Хай тримає кишеню ширше!
Мальвіна: А що робити? Дай. Йому потрібно. Він поверне…
(Всі йдуть. Лишаються тільки тато Карло, Арленкін, Коломбіна.)
Тато Карло: Мальвіна звикла смітити грошима. Ніяк не відвикне. (Арлекіну) Відійди, люб’язний, від тебе куркою тхне.
Арлекін: (Посміхається) А Ви, тато Карло, лишились таким самим як були.
Тато Карло: Кого? (Коломбіні) Що він говорить?
Коломбіна: (Арлекіну) Твоя мати прийшла з села, там сидить, хоче тебе побачити.
Арлекін: Та ну її…
Коломбіна: Негідник!
Арлекін: Для чого вона мені? Могла б і завтра прийти. (Йде)
Коломбіна: А Мальвіна яка була, така і залишилась. Їй би волю – все би пороздавала.
Тато Карло: Так…
(Пауза)
Тато Карло: Якщо від якоїсь хвороби пропонують надто багато ліків, то значить хвороба невиліковна. Я думаю, я напружую мізки, у мене багато засобів, дуже багато, значить, по суті жодного. Добре було б отримати від когось спадок, добре було б Фантеску видати заміж за якогось багатого і щедрого марнотратника, добре було б поїхати в Мілан і спробувати підлеститись до меценатки герцогині Вісконті. Герцогиня ж багата, дуже багата!
Коломбіна: (Плаче) Хоч би Бог допоміг!
Тато Карло: Не реви! Герцогиня дуже багата, але вона нас не любить.
(Фантеска з’являється в дверях)
Тато Карло: Справа в тому, що Мальвіна була нечемною, поводила себе, прямо скажемо, недобродійно і часом просто непристойно. І що б там не вигадувати для виправдання, скажемо відверто, Мальвіна цілком зіпсута.
Коломбіна: (Пошепки) Фантеска стоїть в дверях.
Тато Карло: Кого?
(Пауза)
Тато Карло: Дивно, але щось потрапило мені в око… Ніц не бачу. І в четвер, коли я був у повітовому суді…
(Заходить Фантеска)
Коломбіна: Чому не спиш, Фантеско?
Фантеска: Не спиться. Не можу.
Тато Карло: Крихітка моя. (Цілує Фантеску в руки, потім в обличчя.) Дитя моє… (Крізь сльози) Ти мій ангел! Ти для мене все! Вір мені, вір…
Фантеска: Я вірю Вам, тато Карло, всі Вас люблять, поважають. Але тато Карло, Вам потрібно мовчати. Для чого Ви так говорили про Мальвіну? Для чого Ви це говорили?
Тато Карло: Так, так… (Закриває обличчя руками.) Насправді жахливо! Боже мій! Боже, порятуй мене! І сьогодні я промову виголошував перед ляльковою шафою. Безглуздя. Тільки коли завершив, зрозумів, яке це безглуздя.
Коломбіна: Тато Карло, Вам треба мовчати, мовчіть собі і все!
Фантеска: Будете мовчати, Вам же буде спокійніше.
Тато Карло: Мовчу. (Цілує Коломбіні та Фатесці руки.) Мовчу. Тільки от справи. В четвер я був у повітовому суді. Ну, збіговисько, товариство, почалась розмова про те, про інше, про п’яте, десяте, і здається, можна буде зробити позику під векселя, щоб заплатити відсотки банку.
Коломбіна: Хоч би пан Біг допоміг.
Тато Карло: У вівторок ще раз поїду. (Коломбіні) Не плач. (Фантесці) Мальвіна поговорить з Буратіно, він, звісно, їй не відмовить. А ти відпочинеш, поїдеш в Мілан до герцогині Вісконті. Ось так і будемо діяти з трьох кінців – і гроші в нас у капелюсі. Відсотки ми заплатимо, я впевнений. (Кладе до рота льодяник.) Честю своєю присягаюсь, театр не продадуть. (Збуджено) Щастям своїм присягаюсь! Ось тобі моя рука, назви мене тоді нікчемним шахраєм, якщо я допущу аукціон. Всією суттю своєю присягаюсь!
Фантеска: (Спокій повернувся до неї, вона виглядає щасливою.) Який Ви хороший тато Карло, який розумний! (Обіймає тата Карло.) Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива!
(Заходить Карабас Барабас.)
Карабас Барабас: Тато Карло! Ти Ви Бога не боїтеся! А коли ж спати?
Тато Карло: Зараз, зараз. Ти йди собі, Карабасе. Я вже якось сам роздягнусь. Ну, діточки, бай-бай… Деталі завтра, а тепер спатоньки. (Цілує Коломбіну та Фантеску.) Я людина Срібного Віку літератури. Не славлять той час, але можу сказати, що чимало дісталось мені за переконання. Недарма мене селяни люблять. Селянина треба знати. Знати, хто він – орач.
Фантеска: Знову Ви за своє, тато Карло.
Коломбіна: Ви, тато Карло, мовчіть!
Карабас Барабас: (Сердито) Тато Карло!
Тато Карло: Іду, іду… Лягайте. Катеринку кручу, співаю, лялька танцює, народ слухає, монетки до капелюха кидають… (Йде, за ним ледве шкандибає Карабас Барабас.)
Фантеска: Я тепер спокійна. До Мілану їхати не хочеться, не люблю ту герцогиню Вісконті, не люблю гроші просити, навіть для справи. Але все одно я спокійна. Завдяки татові Карло. (Сідає.)
Коломбіна: Піду спати. А то без тебе тут було суцільне неподобство. У прибудові театру живуть одні старі ляльки: Панталоне, Педроліно, Пульчинелла, Скарамучча, ну і Труфальдіно… Почали вони пускати до себе ночувати якихось шахраїв і злодюжок – я промовчала. Але розпустили чутки, що я їх звеліла годувати одним тільки горохом, щоб на сцені вони виглядали кумедніше. І від жадібності своєї. І то все Труфальдіно! (Позіхає.) Приходить… Який ти, кажу, Труфальдіно… Дурень ти такий… (Дивлячись на Фантеску) Фантеска! Заснула! (Бере Фантеску під руку.) Ходімо в ліжечко. Ходімо. О, чарівна моя… Заснула… Ходімо…
(Йдуть. Під вікнами театру хтось грає на катеринці сумну і нудну мелодію.)
(П’єро йде через сцену і побачивши Коломбіну та Фантеску зупиняється.)
Коломбіна: Тихо! Вона спить. Спить… Ходімо, ріднесенька.
Фантеска: (Тихо, крізь сон.) Я так втомилась… Катеринка… Тато Карло, милий… Мальвіна…
Коломбіна: Ходімо, рідненька, ходімо… (Відводить Фантеску в кімнату.)
П’єро: (Розчулений) О, сонечко моє! О, весна моя!

(Завіса)


Дія друга.

(Поле. Біля поля руїни давньої базиліки ще візантійських часів з залишками фресок та мозаїки. Біля базиліки стрий колодязь. Великі каменюки, що колись були могильними плитами, руїни старої альтанки. З одного боку закинутий маєток – тенуте якогось італійського сеньйора, з іншого боку вдалині місто і біля нього будівля театру «Блискавка» в бароковому стилі (пізній ренесанс). Пірамідальні тополі, виноградники. Сідає сонце. Лисиця Аліса, Арлекін, столяр Джузеппе, Серветта ситять у руїнах альтанки. Столяр Джузеппе стоїть і грає на гітарі. Всі задумані. Лисиця Аліса у військовій формі з карабіном в руках, поправляє пряжку на ремені. На кашкеті кокарда у вигляді палаючого факелу.)

Лисиця Аліса: (В роздумах) У мене немає паспорта і я не знаю скільки мені років. Мені здається, що я ще молода. Коли я була ще лисянятком, мої тато і мама їздили по ярмаркам і влаштовували вистави – дуже хороші і смішні. Я стрибала, робила salto mortale і різні штуки. Коли тато і мама десь зникли, мене взяла до себе якась німецька пані і почала вчити театральному мистецтву. Потім цирк. Потім без певних занять. Я не знаю, хто мої батьки і з якого вони лісу і чого забрели в людські поселення, чого їх занесло в Країну Дурнів. А нині вся Італія перетворилася чи то на цирк, чи то на балаган, чи то на театр. Часи Гарібальді минули, і тепер вже не «Белла, чао!», а «Чао, бамбіно!» (Дістає з кишені огірок і їсть.)
(Пауза)
Лисиця Аліса: Нічого не знаю Так хочеться поговорити, а немає з ким. Нікого в мене немає.
Столяр Джузеппе: (Грає на гітарі і співає.) Chiama Palermo dal prossimo stellato... Як приємно грати на мандоліні!
Серветта: Це гітара, а не мандоліна! (Дивиться в дзеркальце і малюється)
Столяр Джузеппе: Для божевільного, що закоханий це мандоліна! (Співає.) …іl cuore sarebbe riscaldato dal calore dell'amore reciproco...
(Арлекін підспівує.)
Лисиця Аліса: Жахливо співають ці люди. І грати не вміють. Фу! Наче шакали виють.
Серветта: (Арлекіну) Все таки яке щастя побувати за кордоном!
Арлекін: Безперечно. Не можу з Вами не погодитись. (Позіхає, потім запалює сигару. Але не обрізає кінчик, а сує її отак прямо до рота.)
Столяр Джузеппе: Ну, звісно! За кордоном все давно в повній комплекції!
Арлекін: Ну, звичайно!
Столяр Джузеппе: Я людина освічена і розвинута, читаю різні чудові книжки, але не можу зрозуміти напрямку, чого мені, власне, потрібно, жити мені хочеться чи застрелитись, власне кажучи, але я завжди ношу з собою револьвер. Ось він. (Показує револьвер)
Лисиця Аліса: Закінчила. Тепер піду. (Карабін кидає на плече.) Ти, столяре Джузеппе, дуже розумна людина і дуже страшна. Тебе повинні жінки любити до нестями. Бррр! (Йде) І пити тобі треба менше. Ці розумники всі такі дурні, немає з ким поговорити. Все одна, одна… Нікого в мене немає… І хто я, і навіщо… Невідомо… (Йде не поспішаючи)
Столяр Джузеппе: Власне кажучи, не торкаючись інших предметів, я повинен висловитись про себе, що доля ставиться до мене жорстоко, наче вихор до маленького кораблика. Якщо, припустимо, я помиляюсь, тоді навіщо сьогодні зранку я прокидаюсь, а в мене на грудях сидить ось такий здоровенний тарантул. Ось такий. (Показує руками) Якби вкусив, я б зараз танцював тарантеллу. Або, наприклад, хочу випити к’янті, беру келих, а там щось вкрай непристойне плаває, наприклад, тарган.
(Пауза)
Столяр Джузеппе: А Ви читали Макіавеллі?
(Пауза)
Столяр Джузеппе: Я бажаю потурбувати Вас, Серветто, на пару слів.
Серветта: Кажіть.
Столяр Джузеппе: Я ходів би на самотині. Тет-а-тет.
Серветта: (Знітилась) Добре… Тільки спочатку принесіть мою тальму. Вона біля шафи. Тут трохи сиро.
Столяр Джузеппе: Добре… Принесу… Тільки я тепер знаю, що мені робити зі своїм револьвером. (Бере гітару і йде. Перебираючи струни.)
Арлекін: Двадцять Два Нещастя! Обмежена людина. І п’яниця. (Позіхає)
Серветта: Не дай Бог, застрелиться.
(Пауза)
Серветта: Мені тривожно. Мене ще маленькою лялькою взяли до театру. Я відвикла і від роботи, і від звичайного життя. Руки білі, як в панянки. Ніжна стала, делікатна. Всього боюся… Страшно так. Якщо Ви, Арлекіне, надурите мене, я не знаю що буде з моїми нервами. З моєю психікою.
Арлекін: (Цілує її.) Огірок! Звісно. кожна дівчина, навіть лялька, має пам’ятати про порядність, не люблю дівчат легкої поведінки.
Серветта: Я так полюбила Вас, Ви людина освічена, про все можете поговорити.
Арлекін: (Позіхає) Як на мене, то дівчина як когось любить, то вона вже зіпсована. (Пауза) Приємно палити сигару на свіжому повітрі! (Прислухається) Сюди йдуть. То, напевно, сеньйори!
(Серветта його обіймає.)
Арлекін: Ідіть собі додому, начебто Ви на річці купалися, он тою стежиною. А то зустрінуть і подумають, що Ви були зі мною на побаченні, а це мені нині ні до чого.
Серветта: (Кашляє) У мене від Вашої сигари голова розболілась. (Йде)
(Арлекін лишається, сидить біля руїн базиліки. Заходять Буратіно, Мальвіна, тато Карло.)
Буратіно: Потрібно вирішити остаточно. Час підганяє. Питання зовсім дріб’язкове. Чи погоджуєтесь Ви перебудувати театр під готель? Дайте відповідь: так чи ні? Тільки одне слово!
Мальвіна: Хто тут палить такі жахливі сигари? (Сідає)
Тато Карло: Ось залізницю збудували і стало зручно. (Сідає) З’їздили в Ріміні і назад. А катеринка моя! Обертаю ручку катеринки, музика грає… Мені би послухати зараз катеринку…
Мальвіна: Встигнеш!
Буратіно: Тільки одне слово! Дайте мені відповідь!
Тато Карло: (Позіхаючи) Кого?
Мальвіна: (Відкриваючи свою сумочку) Вчора було багато грошей, а сьогодні немає. Бідна Коломбіна! Годує всіх молочним супом, а старим акторам дають їсти один горох, а я витрачаю останні гроші безглуздо… (Сумочка впала, розсипались золоті флоріни.) Ну, ось, розсипались… (Їй прикро.)
Арлекін: Дозвольте я позбираю! (Збирає монети)
Мальвіна: Допоможіть, Арлекіне. І навіщо я поїхала туди снідати? Жахлива ресторація, з жахливою музикою, а скатертини тхнуть милом! Навіщо так багато пити, тато Карло? Навіщо так багато їсти? Навіщо так багато говорити? Сьогодні в ресторації ти говорив багато і недоречно. Про декадентів, про модернізм, про Габріеле д’Аннунціо. І кому? Лакеям, гарсонам говорити про літературу і театр?
Буратіно: Так!
Тато Карло: (Махає рукою.) Мені виправитись неможливо… (Арлекіну) Чого тут крутишся постійно перед моїми очима?
Арлекін: (Сміється) Я не можу без сміху Вас слухати!
Тато Карло: (Мальвіні) Або я, або він!
Мальвіна: Ідіть, Арлекіне, ідіть…
Арлекін: (Віддає Мальвіні гаманець.) Зараз іду. (Ледве стримує сміх) Хвилинку… (Йде)
Буратіно: Театр збирається купити сеньйор Каналья із Сицилії. Відомий мафіозі. На торги приїде сам особисто. Якщо він купить театр, то він його перетворить на бордель!
Мальвіна: А Ви як дізналися?
Буратіно: Ріміні чутками повниться.
Тато Карло: Герцогиня Вісконті обіцяла пожертвувати для театру гроші, але коли будуть гроші невідомо.
Буратіно: І скільки ж вона дасть? Сто тисяч лір? Двісті тисяч лір?
Мальвіна: Ну, тисяч п’ятнадцять – і то добре.
Буратіно: Перепрохую, але таких легковажних, як ви сеньйоре і сеньйора, таких безпорадних, таких неділових, дивних, я ще не зустрічав! Кажуть вам італійською мовою, театр продається за борги, а ви наче не розумієте.
Мальвіна: І що нам робити? Навчіть, що?
Буратіно: Я кожен день вас вчу, кожен день кажу вам одне й те саме. Театр треба перебудувати під готель, і зробити це якомога швидше, аукціон незабаром! Якщо ви вирішите, що буде готель, грошей вам дадуть достатньо, і тоді ви врятовані.
Мальвіна: Готель, туристи – це так низько, так вульгарно і банально.
Тато Карло: Я з тобою цілком погоджуюсь!
Буратіно: Я або зараз закричу, або втрачу свідомість. Я так не можу! Ви мене замучили! (Татові Карло) Ви ганчірка!
Буратіно: Ганчірка! (Хоче піти)
Мальвіна: (Злякано) Не йдіть, лишіться, любий мій дерев’яний хлопчику! Може ми придумаємо щось!
Буратіно: Про що тут думати!
Мальвіна: Не йдіть, прошу Вас! З Вами все-таки веселіше…
(Пауза)
Мальвіна: Я все чекаю чогось, наче над нами має завалитися будинок.
Тато Карло: (У роздумах) Кручу собі ручку катеринки, музика грає, люди слухають, монети в капелюх дзенькотять…
Мальвіна: Забагато ми грішили…
Буратіно: Та які там у Вас гріхи!
Тато Карло: (Кладе до рота ще один льодяник.) Кажуть, що я всі свої гроші проїв льодяниками…
Мальвіна: О, мої гріхи! Я завжди смітила грошима невпинно, наче божевільна, вийшла заміж за артиста, що вмів робити тільки борги. Чоловік мій помер від шампанського – пиячив страшно. Теж мені богема! На своє нещастя я закохалась в іншого. І якраз у цей час перше покарання для мене – карма. Потонув мій улюблений котик Базиліо. Втопився в тому самому ставку де колись втопили золотий ключик. Я поїхала за кордон, тільки щоб не бачити цього ставку, цього театру, цієї Італії! Я тікала заплющивши очі, а він за мною. Безжалісний, грубий. А потім він захворів, я не відходила від нього три роки, хворий замордував мене, я вся висохла. Продала свою лісову дачу. Я поїхала в Париж, але він обікрав мене і втік, знайшов собі іншу. Я спробувала отруїтись… Соромно… Так все безглуздо… Потягнуло додому, в Італію, до рідного театру. (Втирає сльози.) Господи, будь милостивий, пробач мені гріхи мої! Не карай мене! (Дістає з кишені телеграму.) Отримала сьогодні з Парижу. Просить вибачення, благає повернутись. (Шматує телеграму.) Здається, десь музика. (Прислухається)
Тато Карло: То наш знаменитий гебрейський оркестр. Пам’ятаєш, чотири скрипки, флейти, контрабас.
Мальвіна: Він ще існує? Покликати б їх, влаштувати вечір музики.
Буратіно: (Прислухається) Не чути. (Співає) Per soldi, i tedeschi trasformeranno un moscovita in un francese... (Сміється) Який я читав вчора сценарій – один дивак написав – дуже смішно.
Мальвіна: Певно нічого смішного там немає. Вам би не сценарії читати, а трохи зазирнути в самого себе. Яке Ваше життя сіре! Скільки Ви говорите непотрібного!
Буратіно: Це правда. Треба прямо сказати, життя в нас дурне і пусте. (Пауза) (Тихо, сам до себе дивлячись на глядачів.) Тато Карло був все життя брудним катеринщиком, нічого не розумів, мене не вчив, напивався і мене бив, переважно палицею. Лише за те, що я хотів забити молотком розумного цвіркуна за його дурні і недоречні поради. По суті і я такий самий телепень та ідіот. Нічому не навчився, почерк в мене жахливий, пишу так, що перед людьми соромно, як свиня.
Мальвіна: Одружитися Вам потрібно, друже мій.
Буратіно: Так, це правда.
Мальвіна: Хоч би з нашою Коломбіною. Вона гарна.
Буратіно: Так.
Мальвіна: Вона не з шляхетних, працює багато, а головне, у Вас закохана. І Вам вона подобається.
Буратіно: Що ж? Я не проти. Вона хороша лялька.
(Пауза)
Тато Карло: А мені пропонують місце в банку. Шість тисяч лір на рік. Чули?
Мальвіна: Та де тобі? Сиди вже…
(Заходить Карабас Барабас. Він приніс пальто.)
Карабас Барабас: (Татові Карло) Одягніть пальто, мій пане, сиро.
Тато Карло: Набрид ти мені, брате.
Карабас Барабас: Нічого там… Зранку поїхали, нічого не сказали (оглядає костюм тата Карло.)
Мальвіна: Як ти постарів, Карабасе!
Карабас Барабас: Що зволите?
Буратіно: Кажуть, що ти постарів дуже!
Карабас Барабас: Живу я дуже довго. Мене колись одружити збирались – тоді тата Карло ще й на світі не було. А потім директором лялькового театру був. Хоча, хіба то театр був? Мандрівний балаган! А потім ляльки від мене повтікали, я все втратив. Пішов служити в театр «Блискавка» - швейцаром, білетером, гардеробщиком, декорації носив… (Пауза) Я пам’ятаю - театр відкривали - всі раді, а чого радіють і самі не розуміють.
Буратіно: Раніше дуже добре було. Хоч і по морді били, але порядок був.
Карабас Барабас: (Не почув.) Ще б пак. Все було доречно. Селяни при сеньйорах, сеньйори при селянах, директор ляльками керує, ляльки директора слухають. А зараз анархія суцільна. Нічого не розумію.
Тато Карло: Ти, Карабасе, помовчи. Мені завтра потрібно в Ріміні їхати. Обіцяли з одним генералом познайомити. Він може гроші позичити під вексель.
Буратіно: Нічого у Вас не вийде. Навіть відсотків не зможете заплатити. Не турбуйтесь.
Мальвіна: То він марить. Не існує ніякого генерала.
(Заходять П’єро, Коломбіна, Фантеска.)
Тато Карло: А ось і наші ляльки йдуть.
Фантеска: Мальвіна сидить.
Мальвіна: (Ніжно) Іди, іди… Рідні мої! (Обіймає Коломбіну та Фантеску.) Якби ви знали, як я вас люблю! Сідайте тут поруч.
(Всі сідають)
Буратіно: Наш вічний сумний і закоханий з панянками ходить!
П’єро: То Вас не обходить!
Буратіно: Йому п’ятдесят незабаром, а він досі вважає себе молодим і закоханим. Вічно страждає.
П’єро: Облиште свої дурні жарти.
Буратіно: Чого ж ти, дурнику, сердишся?
П’єро: А ти не чіпляйся.
Буратіно: (Сміється) Дозвольте Вас запитати, що Ви про мене розумієте?
П’єро: Я, Буратіно, так розумію: Ви багата лялька, незабаром станете мільйонером. Як в контексті обміну речовин потрібен хижий звір, що пожирає все на своєму шляху, так і ти потрібний.
(Всі сміються)
Коломбіна: Розкажіть, П’єро, краще про планети.
Мальвіна: Ні, давайте краще продовжимо нашу вчорашню розмову.
П’єро: Про що це?
Тато Карло: Про надлюдину Фрідріха Ніцше.
П’єро: Вчора ми говорили, але ні до яких висновків не дійшли. У надлюдині є щось містичне. Може ви і праві по своєму, але якщо мислити просто, то може і в людині закладено зерно надлюдини, а в ляльці закладено зерно надляльки, але чи є в цьому сенс, якщо людина влаштована вкрай недосконало, більшість людей грубі, неотесані, нерозумні, нещасливі. Потрібно припинити захоплюватись собою. Потрібно тільки працювати.
Тато Карло: Все одно помреш.
П’єро: Хто знає? Що значить, помреш? Може в людині сто відчуттів, а зі смертю помирають тільки п’ять, що відомі нам, а інші дев’яносто п’ять лишаються жити.
Мальвіна: Який ти розумний, П’єро!
Буратіно: (іронічно) Пристрасть!
П’єро: Людство йде вперед, вдосконалює свої сили. Все, що недосяжне нині, колись стане близьким, зрозумілим, тільки треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає Істину. У нас, в Італії, мало хто працює. Більшість інтелігенції нічого не шукає, нічого не робить, до праці не здатні. Називають себе інтелігенцією, а слугам тикають, до селян ставляться як до тварин, вчаться погано, серйозно нічого не читають, зовсім нічого не роблять, про науки тільки говорять, щодо мистецтва мало що розуміють. Всі такі серйозні, у всіх такі поважні обличчя, всі говорять тільки про важливе, філософствують, а тим часом робітники харчуються жахливо, сплять без подушок, по сорок чоловік в одній кімнаті, клопи, сморід, розпуста… І хороші розмови існують тільки для того, щоб відвести погляд і собі, і іншим. Де бібліотеки, де хороші школи? Про них тільки в романах пишуть, а в реальності їх не існує. Є тільки бруд, середньовіччя, вульгарність. Я боюсь і не дуже люблю серйозних лиць, боюсь серйозних розмов. Краще мовчати.
Буратіно: Знаєте, я кожен день встаю о п’ятій ранку, працюю зранку до вечора, ну, є в мене постійно гроші, і свої, і чужі, і я бачу які довкола люди. Варто тільки почати щось робити, як одразу стає видно, як мало чесних і порядних людей. Іноді думаю, Господи, ти дав нам родючу землю, море, гори, і живучи тут ми повинні самі бути велетнями духу.
Мальвіна: Вам потрібні велетні, але вони тільки в казках хороші, а так вони лякають.
(Мимо йде столяр Джузеппе і грає на гітарі.)
Мальвіна: (Задумавшись) Столяр Джузеппе йде.
Фантеска: Столяр Джузеппе йде.
Тато Карло: Сонце зайшло, пані і панове!
П’єро: Так.
Тато Карло: (Декламуючи) О, природо, дивовижна, ти виблискуєш вічним сяйвом, прекрасна і байдужа, ти, яку ми називаємо матір’ю всього, поєднуєш в собі буття і смерть, ти живеш, ти руйнуєш…
Коломбіна: (у відчаї) Тато Карло!
Фантеска: Тато Карло, Ви знову!
П’єро: Ви краще - катеринку крутити, люди слухають, в капелюх монети дзень-дзень…
Тато Карло: Я мовчу, мовчу…
(Всі сидять задумавшись. Тихо. Лише чути, як щось варнякає стиха до себе Карабас Барабас. Раптом чути звук, ніби з нема, ніби звук струни, що обірвалася, завмираючий, сумний.)
Мальвіна: Що це?
Буратіно: Не знаю. Певно десь на шахті обірвався трос. Десь дуже далеко.
Тато Карло: А може птах якийсь, типу чаплі.
П’єро: Або пугач.
Мальвіна: Неприємно чомусь.
(Пауза)
Карабас Барабас: Перед нещастям теж так було: і сова кричала, і кавоварка гуділа безупинно.
Тато Карло: Перед яким нещастям?
Карабас Барабас: Перед відкриттям театру.
(Пауза)
Мальвіна: Ви знаєте, друзі, темніє, ходімо вже. (Фантесці) У тебе на очах сльози, ну що ти…
Фантеска: Так, нічого…
П’єро: Хтось іде.
(З’являється перехожий. На ньому пом’яті пальто і капелюх. Він п’яний.)
Перехожий: Дозвольте спитати, чи змажу я так дійти до стації?
Тато Карло: Зможете. Ідіть просто.
Перехожий: Чуттєво вам вдячний. (Кашляє) Погода чудова… (Декламує) Брате по вірі, на море поглянь, хто співає над морем… (Коломбіні) Сеньйоріто! Дозвольте бідному італійському голодному філософу хоч тридцять сольдо…
(Коломбіна злякано скрикує.)
Буратіно: (Сердито) Всілякому неподобству є своя пристойність!
Мальвіна: (Заскочена) Візьміть, ось! (Риється в сумочці) Срібла немає, міді немає… Візьміть, ось золотий флорін.
Перехожий: Чуттєво Вам вдячний! (Йде собі.)
(Сміх)
Коломбіна: (Злякана) Я йду… Йду… Акторам їсти нічого, а ви волоцюзі золотий дали…
Мальвіна: Нічого зі мною нерозумною не поробиш! Все віддам, що в мене є! (Буратіно) Позичте ще грошей!
Буратіно: Добре.
Мальвіна: Ходімо, пані та панове, час. Тут, Коломбіно, ми тебе зовсім вже посватали.
Коломбіна: (Крізь сльози) З цим жартувати не можна.
Буратіно: Охмелія, йди в монастир!
Тато Карло: А в мене руки тремтять, давно я не грав на катеринці!
Буратіно: Охмелія, о німфо, пом’яни мене в молтвах своїх!
Мальвіна: Ходімо, панове, час вечеряти.
Коломбіна: Налякав він мене, серце так і стугонить.
Буратіно: Нагадую вам, панове, двадцять другого серпня буде продаватися наш театр. Подумайте про це! Подумайте!
(Йдуть всі крім П’єро та Фантески.)
Фантеска: (Сміючись) Добре, що перехожий Коломбіну налякав, тепер ми одні.
П’єро: Коломбіна не відходить від нас, боїться, що ми закохаємось. Вона своєю вузькою головою не розуміє, що ми вищі за кохання. Обійти все дрібне і привидне, що заважає бути вільними і щасливими – ось мета нашого життя. Вперед! Ми йдемо невпинно до яскравої зірки, що горить там, вдалині. Вперед! Не губіться, друзі!
Фантеска: (Сплескуючи руками) Як гарно Ви говорите! (Пауза) Сьогодні тут так чарівно!
П’єро: Так, погода дивовижна.
Фантеска: Що Ви зі мною зробили! Я вже не люблю театр так як раніше! А я любила його так ніжно, мені здавалося, що на Землі немає місця прекраснішого, аніж наш ляльковий театр!
П’єро: Вся Італія це наш ляльковий театр. Планета Земля велика і прекрасна, це чудова сцена для вистав! (Пауза) Подумайте, Фантеско, Ваші предки були феодалами, розпоряджалися долями людей, починали війни і шматували земельні володіння. А ще раніше Ваші предки були рабовласниками, розважались дивлячись на бої гладіаторів в Колізеї. З кожної цеглини цього театру на нас дивляться душі людей, що жили раніше за нас. А ми живемо в якось вигаданому світі вистав. Ми відстали років на двісті, ми ще не визначились щодо нашого минулого, ми тільки філософствуємо, скаржимось на нудьгу і п’ємо к’янті та чінзано. Але ж ясно, щоб почати жити в теперішньому часі, треба спочатку спокутувати наше минуле, покінчити з ним, а спокутувати минуле можна тільки стражданням, тільки незвичайною, безперервною працею. Зрозумійте це, Фантеско.
Фантеска: Театр, в якому ми граємо ролі, давно вже не наш театр. Я піду з нього, даю Вам слово.
П’єро: Якщо у Вас є ключі від господарки, киньте їх до колодязя і будьте вільною як вітер.
Фантеска: (Захоплено) Як добре Ви сказали!
П’єро: Повірте мені! Мені ще немає й тридцяти, я актор, але я стільки вже натерпівся! Коли зима, я голодний, мені холодно, я хворий, тривожний, бідний. Куди тільки доля не ганяла мене, де я тільки не був! І все таки душа моя у кожну хвилину наповнена невимовними передчуттями. Я передчуваю щастя, я вже бачу його…
Фантеска: Сходить Місяць…
(Чути як десь столяр Джузеппе грає на гітарі і продовжує співати свою сумну пісню. Сходить Місяць. Десь за тополями блукає Коломбіна, шукає Фантеску і кличе: «Фантеско! Де ти?»)
П’єро: Так, сходить Місяць.
(Пауза)
П’єро: Ось воно, щастя, воно йде, підходить все ближче і ближче, я чую його кроки. І якщо ми не побачимо його, не почуємо, то що за біда? Його побачать інші!
(Голос Коломбіни: «Фантеско! Де ти?»)
П’єро: Знову ця Коломбіна, це жахливо!
Фантеска: Тоді ходімо до річки. Там добре.
П’єро: Ходімо!
(Голос Коломбіни: «Фантеско! Фантеско!»)
(Заходить Антон Чехов)
Антон Чехов: Не розумію, для чого мій твір переробили на таку безглузду пародію? Хоча добре, що місце дії перенесли в Італію чи то в казкову Країну Дурнів. Бо якби герої моїх п’єс довідались би, що через тридцять років в Росії будуть розстрілювати без суду і слідства дітей і вагітних жінок як "ворогів народу", а люди будуть самовіддано працювати в концтаборах та на Колимі, то вони б збожеволіли і на цьому вся п’єса припинилась би.

(Завсіса)


Дія третя

(Зал в ляльковому театрі. Палає люстра. Чутно, як згає гебрейський оркестр. Той самий, про якого говорили в минулій дії. Вечір. У залі танцюють grande giro. Голос Дуремара: «Passeggiate in coppia!» Заходять у першій парі Дуремар та лисиця Аліса, у другій – П’єро та Мальвіна, в третій Фантеска з якимось чиновником, в третій Коломбіна з начальником стації. Коломбіна тихо плаче, танцюючи втирає сльози. В останній парі Серветта. Ідуть по залу. Деремар кричить: «Cerchio grande, equilibrio!» та «Cavalieri, mettetevi in ginocchio e ringraziate le signore!» Карабас Барабас проносить на підносі серьтерейську воду.)

Дуремар: Я повнокровний, мене вже два рази шляк трафляв, танцювати важко, але, як то кажуть, потрапив до зграї, гавкай не гавкай, а хвостом махай. Здоров’я то в мене коняче. Мій покійний батечко, царство йому небесне, щодо нашого походження казав, начебто наш давній рід Дуремарів походив саме від того коня, якого Калігула посадив у сенаті. (Сідає) Та ось біда – грошей немає! Голодний пес вірує тільки в м’ясо… (Засинає, хропить і тут же прокидається.) Так і я… Можу говорити тільки про гроші…
П’єро: А у вас у фігурі і справді є щось коняче.
Дуремар: Що ж… Кінь це хороший звір… Його продати можна.
(Чути, як сусідній кімнаті хтось заграв на катеринці. П’єро побачив Коломбіну.)
П’єро: (знущається) Мадам Буратіно! Мадам Буратіно!
Коломбіна: (сердиться) Облізлий пан!
П’єро: Так, облізлий пан і пишаюсь цим.
Коломбіна: (У гірких роздумах.) Ось, найняли музик, а платити їм чим? (Йде)
П’єро: (Дуремару) Якби енергія, яку Ви протягом Вашого життя витратили для пошуку грошей для виплати відсотків банку, використали для чогось інакшого, то Ви, з рештою би, Землю перевернули!
Дуремар: Ніцше… Великий філософ… Найбільший, знаменитий… Великого розуму людина говорить в своїх творах, що фальшиві папірці робити можна.
П’єро: А Ви читали Ніцше?
Дуремар: Ну… Мені Серветта розповідала. А нині я в такому становищі, хоч фальшиві папірці роби… Післязавтра триста десять лір відсотків треба заплатити. Сто тридцять я вже знайшов. (Торкається кишень стривожено.) Гроші пропали! Загубив гроші! (Крізь сльози) Де гроші? (Радісно) Ось вони, за підкладкою! Навіть піт виступив…
(Заходять Мальвіна та лисиця Аліса.)
Мальвіна: (Співає корсіканську мелодію.) Чому так довго немає Буратіно? Що він так довго робить в Ріміні? (Серветті) Серветто, запропонуйте музикам чаю!
П’єро: Певно, аукціон не відбувся.
Мальвіна: І музики прийшли недоречно. І бал ми затіяли недоречно… Ну, нічого… (Сідає і тихо співає.)
Лисиця Аліса: (Подає Дуремару колоду карт.) Ось Вам колода, задумайте якусь карту.
Дуремар: Задумав.
Лисиця Аліса: Тасуйте колоду. Добре тасуйте. Давайте сюди, Дуремаре. Uno, due, tre! Тепер пошукайте ту карту, вона в боковій кишені…
Дуремар: (Дістає з кишені карту.) Вісімка піка, цілком вірно! (Дивується.) Ви тільки подумайте!
Лисиця Аліса: (Тримає на долоні колоду карт.) Кажіть, яка карта зверху.
Дуремар: Дама пік.
Лисиця Аліса: Є! (Дуремару.) Ну? Яка карта зверху?
Дуремар: Туз червовий.
Лисиця Аліса: Є! (Б’є по лапі, колода карт щезає.) А яка сьогодні хороша погода!
(Їй відповідає таємний жіночий голос, ніби з потойбічного світу: «О! Погода сьогодні чудова, сеньйора!».)
Лисиця Аліса: Ви такий хороший, Ви мій ідеал.
(Голос: «Ви, сеньйоро, мені теж дуже подобаєтесь!»)
Начальник стації: (Аплодує) Сеньйора черевомовиця! Браво!
Дуремар: (Дивуючись) Ви тільки подумайте! Чарівна лисиця Алісо! Я просто закоханий…
Лисиця Аліса: Закоханий? (Потискаючи плечима) Хіба Ви можете любити? Brava persona ma cattivo musicista!
П’єро: (Плескає Дуремара по плечу.) Коняка ти така…
Лисиця Аліса: Прошу уваги! Ще один фокус! (Бере ковдру, що лежить на стільці.) Ось дуже хороша ковдра, хочу її продати! (Струшує.) Чи хоче хтось купити?
Дуремар: (Дивуючись) Ви тільки подумайте!
Лисиця Аліса: Uno, due, tre! (Швидко піднімає ковдру, що була внизу.)
(На місці ковдри з’являється Фантеска і кланяється.)
Дуремар: (Знову здивовано) Ви тільки подумайте!
Лисиця Аліса: Кінець! (Кидає ковдру на Дуремара, робить реверанс і тікає.)
Дуремар: (Біжить за нею.) Злодійка! А яка? Яка? (Йде)
Мальвіна: А Буратіно все немає та немає! Що він робить у тому Ріміні, не розумію! Адже все же завершено, або театр продали, або аукціон не відбувся, для чого тримати нас у такому невіданні.
Коломбіна: (Намагається її втішити.) Тато Карло купив, я впевнена.
П’єро: (Сміється) Аякже!
Коломбіна: Герцогиня прислала йому довіреність, щоб він купив ніби-то на її ім’я. Це вона зробить в ім’я мистецтва. Я впевнена, що Бог допоможе і тато Карло купить наш театр!
Мальвіна: Герцогиня Вісконті пожертвувала п’ятнадцять тисяч лір, але гроші так і не переслала, не довіряє нам. А цих грошей не вистачить навіть відсотки оплатити. (Закриває обличчя руками.) Доля моя сьогодні вирішується, доля…
П’єро: (Дратує Коломбіну) Сеньйора Буратіно!
Коломбіна: (Сердито) Вічний страждалець! Два рази виганяли з театру за бездарність.
Мальвіна: А чого ти сердишся, Коломбіно? Він обзиває тебе сеньйорою Буратіно, ну і що? Хочеш – одружуйся з Буратіно, він хороший, цікавий і дерев’яний. Хочеш – не одружуйся, ніхто тебе, лялько, не примушує…
Коломбіна: Я дивлюсь на цю справу серйозно, треба тут прямо сказати. Він незламний і мені це подобається.
Мальвіна: Ну, то одружуйся, чого чекати, не розумію!
Коломбіна: Я ж не можу сама йому пропонувати! Вже два роки мені говорять про нього, а він або мовчить, або жартує. Я розумію. Він багатіє, має справу, йому не до мене. Якби були в мене гроші, хоч би якась сотня лір, пішла би звідси, в монастир би пішла.
П’єро: Благодать то яка!
Коломбіна: (П’єро) Актору потрібно бути хоч трохи розумним! (Зі сльозами, м’яко) Яким Ви стали потворним, П’єро, коли постаріли! (Мальвіні) Тільки я от без роботи не можу. Мені щохвилини треба щось робити.
(Заходить Арлекін)
Арлекін: (Ледве стримується, щоб не засміятись) Столяр Джузеппе притягнув нове поліно – таке саме, як тридцять років тому і каже, що воно теж розмовляє, коли він вип’є зайву чарчину. А потім він зламав стілець на якому сидів і заодно свою гітару. (Йде)
Коломбіна: Хто столяру Джузеппе дозволив сюди приносити поліно? І чому його сюди пустили п’яного? Не розумію цих ляльок і людей… (Йде)
Мальвіна: Не дратуйте її, П’єро, хіба не бачите, що їй і без того погано.
П’єро: Занадто вона вже старанна і постійно не в свої справи лізе. Все літо не давала мені спокою, все боялась, щоб в мене з Фантескою роману не вийшло. Яке їй діло? І до того ж я причин так думати не створював. Ми вищі за кохання.
Мальвіна: А я, певно, нижча за кохання. (Сильно стурбована) Чому досі немає Буратіно? Тільки б знати, продали наш театр чи ні. Нещастя мені здається до такого рівня неймовірним, що я не знаю що думати, гублюся... Я можу зараз крикнути… Можу зробити дурницю… Врятуйте мене, П’єро! Говоріть хоч щось, говоріть!
П’єро: Продали наш театр сьогодні чи не продали, чи не все одно? Театру давно кінець, вороття назад немає, і стежка туди заросла бур’яном. Заспокойтесь, Мальвіно. Не треба себе дурити, треба хоч раз в житті подивитися правді в очі.
Мальвіна: Якій правді? Це Ви бачите де правда, а де неправда. А я втратила зір, як той покійний кіт Базіліо, нічого не бачу! Ви сміливо вирішуєте всі питання, але це може тому, що Ви не перестраждали жодного питання, всі Ваші страждання штучні, дешева гра. Ви сміливо дивитесь вперед і не бачите нічого страшного, може тому, що не бачите життя взагалі? Ваші віршики бездарні. Та Ви просто графоман. Ви смілівіші, чесніші, глибші за нас, але вдумайтесь, Ви жорстокі, будьте ж хоч трохи великодушні, пожалійте мене. Я народилась тут, тут жили всі мої предки бозна до якого коліна. Я не мислю своє життя без театру, без цього театру. Якщо хочете продати, то продайте і мене разом з цим театром. (Обіймає П’єро і цілує його в чоло.) Мій котик Базіліо потонув в тутешньому ставку. (Плаче) Пожалійте мене, хороша Ви і добра лялька!
П’єро: Ви знаєте, я співчуваю Вам всією своєю душею.
Мальвіна: Це треба інакше, інакше сказати. Ви ж поет, невже не можете? (Виймає хустинку, на підлогу падає телеграма.) У мене сьогодні так важко на душі, що не можете це собі уявити. Тут мені шумно, душа тремтить від кожного звуку, я вся тремчу, а піти не можу, одній серед тиші мені страшно. Не засуджуйте мене, П’єро… Я люблю Вас як рідного, як старого товариша по театру. Я залюбки одружила би Вас з Фантескою, але Вам треба хоч якось на хліб заробляти! Ви ж нічого не вмієте робити, крім писанини своїх бездарних віршів. Ви ж нічого не робите, доля кидає Вам куди завгодно, перебиваєтесь якимись подачками. Як це дивно. Чи не так? Ви хоч би бороду запустили, а то стирчить щетина трьохденна. (Сміється) Який Ви смішний!
П’єро: (Піднімає з підлоги телеграму) А я і не хочу бути ні красивим, ні охайним.
Мальвіна: А, це з Парижу. Кожен день отримую. І вчора, і сьогодні… Ця дика лялька знову захворіла, знову з ним недобре… Він просить вибачення, молить приїхати, і справді, варто мені поїхати до Парижу, побути біля нього. У Вас, П’єро, суворе обличчя, але, що робити, милий мій, він хворий, він самотній, він нещасний, а хто його догляне, хто утримає його від помилок, хто дасть йому вчасно ліки? І чого тут приховувати, я люблю його, це ж ясно. Цей камінь на моїй шиї і я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Тисне П’єро руку.) Не думайте погано, П’єро, не кажіть мені нічого, не кажіть…
П’єро: (Крізь сльози) Пробачте за відвертість, заради Бога, але ж він обікрав Вас!
Мальвіна: Ні, ні не треба так казати… (Затуляє руками вуха.)
П’єро: Він негідник, Ви одна не знаєте цього! Він дрібний негідник, нікчема…
Мальвіна: (Сердито, але стримано) Вам уже скільки років, а Ви говорите як гімназист!
П’єро: Ну, і нехай!
Мальвіна: Треба бути чоловіком, треба розуміти тих, хто любить. І треба самому закохуватись, а не грати роль безнадійно закоханого. (Сердито) Так, так, у Вас немає чистоти, тільки фальш. Ви зображаєте з себе чистого, Ви смішний дивак, Ви потворка!
П’єро: (З жахом) Що вона говорить!
Мальвіна: «Я вище тілесного кохання!» Ви не вище кохання, Ви, як каже Карабас Барабас, нетямущий! Прожили життя, і ніколи не мали коханки. Тільки «платонічно закохувались» і писали дурні трагічні вірші. Таке відчуття, що Ви або імпотент, або гомик, тільки боїтеся в цьому признатися. Ваш ідіотський синьо-білий костюм дуже пасує гомику.
П’єро: (З жахом) Що вона говорить! Це жахливо! (Йде, схопивши себе за голову.) Це жахливо… Я не можу… Я піду… (Йде, але тут же вертається.) Між нами все закінчено! (Йде)
Мальвіна: (Кричить услід) П’єро, зачекайте! Смішна Ви лялька, я пожартувала, П’єро!
(Чути як хтось йде по сходах, а потім з гуркотом падає вниз. Фантеска та Коломбіна скрикують, але потім сміються.)
Мальвіна: Що там таке?
(Забігає Фантеска)
Фантеска: (Сміється) П’єро зі сходів впав! (Тікає)
Мальвіна: Який дивак цей П’єро!
(Начальник стації серед зали читає початок «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі. Але ледве він почав, як долинукли звуки вальсу і всі побігли танцювати. Заходять П’єро, Коломбіна, Фантеска, Мальвіна.)
Мальвіна: П’єро, чиста Ви душа, Я вибачаюсь. Ходімо танцювати. (Танцює з П’єро.)
(Коломбіна танцює і цілується з Фантескою. Карабас Барабас заходить до зали з паличкою і стає біля стіни. Заходить Арлекін і споглядає всіх.)
Арлекін: Що дідусю?
Карабас Барабас: «Та я нездужаю нівроку, і щось такеє бачить око, і серце жде чогось…». Колись у нас на балах в театрі танцювали барони, адмірали, генерали, а тепер запрошуємо поштарів та начальника залізничної стації, та і ті не хочуть приходити. Слабкий я став. Колись Тарабарський король від усіх хворіб радив вживати сургуч. Я сам сургуч вживаю вже тридцять років, може тому ще живий.
Арлекін: (Позіхає) Набрид, ти, дідо. Хоч би ти скоріше здох.
Карабас Барабас: Ех ти… Нетямущий! (Щось белькоче сам до себе.)
(П’єро та Мальвіна танцюють.)
Мальвіна: Grazie! Я посиджу… Втомилась.
(Заходить Фантеска)
Фантеска: (Схвильовано) Щойно якась лялька на кухні сказала, що театр сьогодні продали.
Мальвіна: Кому продали?
Фантеска: Не сказав кому. Пішов. (Йде танцювати з П’єро.)
Арлекін: Та то якийсь старий патякав. Чужий.
Карабас Барабас: А тато Карло ще не приїхав, вдягнув пальтечко легеньке, а сьогодні вітряно. Ех, молоде-зелене.
Мальвіна: Я зараз помру! Арлекіне, біжіть спитайте кому продали!
Арлекін: (Сміється) Та він давно пішов, старий отой.
Мальвіна: (З прикрістю) Ну, чого Ви смієтеся? Чого радієте?
Арлекін: Та дуже вже столяр Джузеппе смішний. Порожня людина. Двадцять Два Нещастя.
Мальвіна: Карабасе, якщо продадуть театр, куди ж ти підеш?
Карабас Барабас: А куди накажете, туди і піду.
Мальвіна: Чого в тебе обличчя таке? Ти що, хворий? Пішов би ти спати…
Карабас Барабас: Так… (Посміхається) Пішов би спати, але хто тут всім подавати буде? Я тут один на весь театр…
Арлекін: Мальвіно! Якщо Ви знову поїдете в Париж, дуже Вас прошу, візьміть мене з собою! Зробіть таку ласку! Мені тут лишатися позитивно неможливо. (Оглядається, тихо.) Самі ж знаєте, Італія наша країна темна, неосвічена, відстала, народ розпусний, аморальний, до того ж нудьга, на кухні годують жахливо, а тут ще цей Карабас Барабас ходить, белькоче різні недоречні слова. Візьміть мене з собою, будьте такі ласкаві!
(Заходить Дуремар)
Дуремар: Дозвольте Вас на вальсик, чарівно Мальвіно… (Мальвіна йде з ним) Чарівна, я все таки сто вісімдесят лір у Вас візьму… Візьму… (Танцює) Всього сто вісімдесят лір.
Арлекін: (Тихо співає.) Capirai l'eccitazione della mia anima...
(З’являється фігура в циліндрі, в картатих панталонах, змахує руками, стрибає. Крики: «Браво, Алісо!»)
Серветта: (Зупиняється, щоб підмалюватись.) Мальвіна каже мені танцювати, кавалерів багато, а дам мало, а в мене від танців голова крутиться, серце б’ється. Карабасе, мені зараз поштар таке сказав, що подих перехопило.
(Музика затихла)
Карабас Бараьас: І що ж він тобі сказав? Певно, сказав, Ви, Серветто, наче квіточка.
Арлекін: (Позіхає) Яке невігластво! (Йде)
Серветта: Наче квітка… Я така делікатна дівчина і дуже люблю ніжні слова…
Карабас Барабас: Закрутишся ти.
(Заходить столяр Джузеппе.)
Столяр Джузеппе: Ви, Серветто, не бажаєте мене бачити… Наче я якась комаха… (Зітхає) Ех, життя!
Серветта: Що Вам потрібно?
Столяр Джузеппе: Безсумнівно, може Ви і праві. (Зітхає) Але, звичайно, якщо поглянути з точки зору, то Ви, як дозволю собі висловитись, вибачайте за відвертість, зовсім привели мене у стан душі. Я знаю свою фортуну, кожен день зі мною трапляється якесь нещастя, і до того я вже давно звик і з посмішкою дивлюся на свою долю. Ви обіцяли мені, і хоча я…
Серветта: Прошу Вас, потім поговоримо, а зараз лишіть мене в спокої, я хочу помріяти. (Бавиться віялом.)
Столяр Джузеппе: У мене нещастя кожен день, і я дозволю собі, так би мовити, тільки посміхаюсь, навіть сміюся.
(Заходить Коломбіна.)
Коломбіна: Ти ще не пішов? Який ти некультурний. (Серветті) Йди звідси! (Столяру Джузеппе) То стілець зламали, то гітару, вештаєтесь по театру наче гість.
Столяр Джузеппе: З мене стягнути збитки, дозвольте Вам сказати, Ви не можете.
Коломбіна: Я з тебе не стягую збитки, а кажу. Вештаєшся і нічого не робиш. Взяли в театр столяра і не відомо для чого.
Столяр Джузеппе: (Ображено) Ходжу я, стою, працюю, вживаю їжу, граю на гітарі, про це можуть філософствувати люди старші і ті, що розуміють.
Коломбіна: І ти смієш мені це казати? Ти смієш? Значить, я нічого не розумію? Забирайся геть звідси, геть з театру! І негайно!
Столяр Джузеппе: (Злякавшись) Прошу Вас виражатися делікатним чином!
Коломбіна: (Втрачає рівновагу) Негайно забирайся звідси! Геть! (Він іде до дверей, а вона за ним.) Двадцять Два Нещастя! Щоб і духу твого тут не було! Щоб очі мої тебе не бачили!
(Стляр Джузеппе пішов, чути його голос: «Я на Вас буду скаржитись!»)
Коломбіна: (Хапає палицю, яку лишив біля дверей Карабас Барабас.) А, ти назад ідеш! Іди.. Іди… Зараз я тобі покажу… (Замахується палицею.)
(Заходить Буратіно.)
Буратіно: Щиро вдячний!
Коломбіна: (Сердито, зі сміхом) Вибачаюсь!
Буратіно: Нічого! Щиро вдячний за те, що пригостили!
Коломбіна: Не варто дякувати. (Заспокоюється, потім питає м’яко.) Я Вас не травмувала?
Буратіно: Нічого. Але гуля на моїй дерев’яній башці буде добряча.
(Голоси: «Буратіно приїхав! Буратіно приїхав!»)
Дуремар: Видиво бачу, вухами чую.. (Цілується з Буратіно.) Кон’ячком від тебе пахне, милий мій, душа моя. А ми тут розважаємось…
(Заходить Мальвіна)
Мальвіна: Це Ви, Буратіно? Чому так довго? Де тато Карло?
Буратіно: Тато Карло зі мною приїхав. Он іде.
Мальвіна: (Хвилюється) Ну що? Був аукціон? Кажіть!
Буратіно: (Знічено, боячись, що помітять його радість.) Аукціон закінчився о четвертій… Ми на поїзд запізнились, довелося чекати половини десятої. (Важко зітхнув.) Уф! У мене трохи голова крутиться…
(Заходить тато Карло. В одній руці в нього пакунки з товарами, іншою він витирає сльози.)
Мальвіна: Тато Карло, ну що? Ну? (Нетерпляче, зі сльозами.) Скоріше, Бога ради…
Тато Карло: (Нічого не відповідає, тільки махає рукою Карабасу Барабасу і плаче.) Ось візьми. Тут анчоуси, сицилійські сардини… Я сьогодні нічого не їв… Як я страждав!
(Двері відкриті, звідти долинає звук катеринки. Тато Карлор перестає плакати. Прислухається до звуку катеринки.)
Тато Карло: Втомився я дуже… Карабасе, перевдягатись! (Іде разом з Карабасом Барабасом.)
Дуремар: Що на аукціоні? Розповідайте!
Мальвіна: Продали наш ляльковий театр?
Буратіно: Продали!
Мальвіна: Хто купив?
Буратіно: Я купив!
(Мальвіна пригнічена, вона була б впала, якби не стояла біля крісла, Коломбіна знімає з поясу ключі і кидає їх на підлогу і йде.)
Буратіно: Я купив! Зачекайте, панове, зробіть таку ласку, у мене голова моя дерев’яна крутиться, говорити не можу… (Сміється) Прийшли ми на аукціон, а там вже сеньйор Каналья! У тата Карло було тільки п’ятнадцять тисяч лір, а Каналья одразу вище боргу кинув тридцять! Бачу, справа така, я сорок! Він сорок п’ять, я п’ятдесят п’ть. Він по п’ять накидує, а я по десять. Завершилось. Вище боргу я дав дев’яносто. Лишилось за мною. Ляльковий театр тепер мій! Мій! (Регоче.) Боже мій, Господи, ляльковий театр тепер мій! Скажіть мені, що п’яний, що я збожеволів, що це мені привиділось, приснилось… (Тупоче ногами.) Не смійтеся з мене! Якби всі ляльки на світі подивились на мене, як я, Буратіно, чурбан, колода дерев’яна, купив театр - будівлю, прекрасніше за яку немає на світі! Мене ж вважали за дурника, давали грати якісь смішні ролі, хотіли мною розпалювати пічку. Штурхали, били палицею. Я сплю, чи мені тільки це здається, це тільки здається… Це витвір вашої хворої уяви, що вкритий мороком невідомого… (Піднімає ключі посміхаючись.) Кинула ключі, хоче сказати, що вона вже тут не господиня… (Дзвенить ключами.) А, все одно!
(Чути, як оркестр налаштовує інструменти.)
Буратіно: Гей, музики, грайте! Я хочу вас слухати! Ідіть всі дивитися, як Буратіно візьме до рук кувалду і зруйнує тут все старе. Як перебудує весь цей будинок! Ми збудуємо тут прекрасний готель, наші нащадки побачать і в Італії нове життя! Музики, грайте!
(Грає музика, Мальвіна впала на стілець і гірко плаче.)
Буратіно: Чого ж Ви мене не послухали? Мила моя, хороша, нічого не повернеш тепер! (Зі сльозами.) Скоріше б все це минуло! Скоріше б змінилось оце наше недоречне життя!
Дуремар: (Бере Буратіно за руку.) Вона плаче. Ходімо, нехай вона побуде одна. Ходімо! (Бере його за руку і виводить.)
Буратіно: Що це таке? Музики, грайте голосніше! Хай все буде як я бажаю! (З іронією) Йде новий володар цього театру! (Штовхнув випадково стіл. Мало його не перекинув.) За все можу заплатити! (Йде разом з Дуремаром.)
(На сцені немає нікого крім Мальвіни, яка гірко плаче. Тихо грає музика. Заходять П’єро та Фантеска. Фантеска стає перед Мальвіною на коліна. П’єро стоїть обабіч.)
Фантеска: Мальвіно, ти плачеш? Я люблю тебе, я благословляю тебе. Ляльковий театр продали, його вже немає. Це правда, але не плач. Лишилось ще життя попереду, твоя хороша і чиста душа. Ходімо, ходімо звідси! Ми збудуємо новий театр, що кращий ніж цей. У ньому будуть грати смішні і добрі ляльки. Ти побачиш його, зрозумієш, і тиха, глибока радість прийде в твою душу, як Сонце ввечері. І ти посміхнешся. Ходімо. Ходімо!

(Завіса)

Дія четверта.

(Декорація першої дії. Але немає ні картин, ні гардин. Ще є трохи меблів, що посунуті в кут, наче для продажу. Відчувається порожнеча. Біля дверей валізи. Відкриті двері, там видно людей – ляльки, артисти. Голос тата Карло: «Дякую, друзі! Дякую!» Столяр Джузеппе запаковує ящики.)

Арлекін: Артисти, прощатися прийшли. І з театром, і з колишніми власниками, режисерами. Я такої думки, тато Карло, ці артисти народ хороший, але темний.
(Заходять Коломбіна, Мальвіна, тато Карло. Мальвіна плаче, її обличчя тремтить.)
Тато Карло: Ти віддала їм свій гаманець. Так не можна. Так не можна!
Мальвіна: Я не змогла! Я не змогла! (Йдуть.)
Буратіно: (Їм у слід.) Прошу, трошки! По келиху к’янті на прощання! З Ріміні не здогадався привезти, довелось на стації купити лише одну пляшку. Прошу!
(Пауза)
Буратіно: Що не хочете випити, панове? (Відходить від дверей.) Знав би – не купляв. Я теж пити не буду.
(Арлекін обережно ставить піднос з вином на стіл.)
Буратіно: Випий хоч ти, Арлекіне!
Арлекін: З від’їжджаючими! Щасливо лишатися! (П’є.) Це к’янті ординарне, запевняю Вас.
Буратіно: Вісім лір за пляшку. (Пауза) Холодно тут, як в дев’ятому колі пекла Данте.
Арлекін: Грубку не запалювали. Все одно їдемо. (Сміється)
Буратіно: Ти чого?
Арлекін: Від задоволення!
Буратіно: За вікном жовтень, а тепло, наче літо. Будувати нині якраз. (Дивиться на годинник через двері.) Панове, майте на увазі, до потяга лишилось лише сорок шість хвилин! Через двадцять хвилин на станцію їхати. Поспішайте!
(П’єро заходить в пальто.)
П’єро: Мені здається вже час їхати, коні готові. Дідько його знає де мої калоші. Пропали! (У двері.) Фантеско, десь немає моїх калошів – не знайшов!
Буратіно: А мені до Флоренції потрібно. Поїду з вами в одному поїзді. Буду жити у Флоренції цілу зиму. А то все тинявся з вами, замучили мене всі ці справи. Не можу без роботи, не знаю, що робити з руками. Теліпаються якось дивно, як чужі.
П’єро: Зараз ми всі поїдемо, і Ви знову візьметесь за свою корисну працю.
Буратіно: Випий келих к’янті.
П’єро: Не буду.
Буратіно: Так що, до Риму тепер?
П’єро: Так, проведу їх трохи до поїзда, і завтра до Риму.
Буратіно: Так, зачекались на тебе римські поети, теософи та богослови і вся тамтешня богема.
П’єро: Не твоє діло.
Буратіно: Ти вже скільки років свою збірку поезій пишеш і все ніяк не напишеш?
П’єро: Придумай щось новіше. Це старе і примітивне. (Шукає калоші.) Знаєш, ми, певно, ніколи більше не побачимось. Так дозволь тобі дати одну пораду: не розмахуй руками! Забудь ту дурну звичку – розмахувати. І теж – будуєш готель, думаєш, що з часом туристи будуть приїжджати сюди не розважатися, а в пошуках культури і мистецтва? Це теж розмахування руками. Я все таки тебе люблю. У тебе такі ніжні пальці, така ніжна душа, ти справжній артист, а зайнявся Бог знає чим.
Буратіно: (Обіймає його) Прощавай, друже! Дякую тобі за все! Якщо потрібно, візьми в мене грошей на дорогу.
П’єро: Для чого? Мені не потрібно.
Буратіно: Та у вас же грошей немає!
П’єро: Є. Мені тут прислали. Гонорар за переклад отримав. Вони тут, в кишені. (Тривожно) А калоші загубились!
Коломбіна: (З сусідньої кімнати) Забирайте цю бридоту! (Викидає на сцену пару калошів.)
П’єро: Чого Ви сердитесь, Коломбіно? Хм… Та це не мої калоші!
Буратіно: Я весною відкрив ювелірний магазин і продав золотих ключиків різним нуворишам на сорок тисяч золотих флоринів чистого прибутку. А коли мої золоті ключики лежали на вітрині і виблискували, як це було красиво! Так ось, я заробив сорок тисяч золотих, пропоную Вам позику, тому, що можу. Навіщо ж носа задирати. Я теж артист… Як артист артисту.
П’єро: Артисти ми. Були чи то є. Але це нічого не означає.
(Буратіно дістає гаманець.)
П’єро: Облиш, облиш. Та давайте мені хоч двісті тисяч золотих, все одно не візьму. Я вільний артист. Вільний поет. І все, що так цінуєте ви всі – багаті і жебраки, немає наді мною ані найменшої влади. То для мене як тополиний пух, що носиться в повітрі. Я можу обійтися без вас, я можу пройти мимо вас. Я сильний і гордий. Людство йде до вищої правди, до вищого щастя, яке тільки може бути на Землі, і я в перших лавах.
Буратіно: І дійдеш?
П’єро: Дійду! (Пауза) Дійду, або вкажу іншим шлях як дійти.
(Чути як в сусідніх кімнатах гупають по стінах кувалдою.)
Буратіно: Ну, прощавай тоді, дивак ти такий. Час їхати. Ми один перед носа догори задираємо, особливо я, бо ніс у мене довгий, а життя то минає. Навіть лялькове. Коли я працюю довго, без перепочинку, то і думки у мене легші, і здається мені тоді, що я знаю, для чого я існую. А скільки, брате, в Італії людей, які існують невідомо для чого. Про Країну Дурнів я вже мовчу. Але все одно, циркуляція справ не в цьому. Тато Карло, кажуть, знайшов місце службовця в банку, буде отримувати шість тисяч лір на рік… Але ж не всидить він на цьому місці, лінивий він дуже… Йому би лише катеринку крутити.
Фантеска: (У дверях) Мальвіна Вас дуже просить, щоб доки вона не поїхала, не ламали в театрі все театральне, і не вели перебудову.
П’єро: І справді, невже не вистачає тактовності. (Йде)
Буратіно: Зараз, зараз. Які ви, їй Богу. (Йде)
Фантеска: Карабаса Барабаса відправили в будинок для старих і немічних? Чи до лікарні?
Арлекін: Я зранку ще про то говорив. Напевно, відправили, імовірно, я так думаю.
Фантеска: (Столяру Джузеппе, що проходить через залу) Джузеппе, поцікавтесь, будь-ласка, чи відправили Карабаса Барабаса до лікарні.
Арлекін: (Ображено) Зранку я казав Труфальдіно. Для чого перепитувати десятки разів!
Столяр Джузеппе: Довголітній Карабас Барабас, згідно моєї остаточної думки, ремонту не підлягає. Йому вже час до праотців. Я йому можу тільки заздрити. (Поклав важку валізу на коробку з капелюшком і розчавив його.) Ну, ось, завершено. Я так і думав. (Йде)
Арлекін: (Сміючись) Двадцять Два Нещастя…
Коломбіна: (За дверима) Карабаса Барабаса відвезли до лікарні?
Фантеска: Відвезли!
Коломбіна: А чого ж листа не взяли до лікаря?
Фантеска: Треба відправити поштою навздогін.
Коломбіна: (З сусідньої кімнати) Де Арлекін? Скажіть, що до нього мама приїхала і хоче з ним попрощатись!
Арлекін: (Махає рукою) Виводять тільки з рівноваги.
(Серветта весь час займається речами, коли всі виходять підходить до Арлекіна.)
Серветта: Хоч би подивились на мене, Арлекіне. Ви їдете… Мене кидаєте… (Плаче і кидається йому на шию.)
Арлекін: Чого ж плакати? (П’є к’янті.) Через кілька днів я знову в Парижі. Завтра сядемо до кур’єрського поїзду і покотимось, тільки нас і бачили. Навіть якось не віриться. Lunga vita alla Francia! Тут не моє, не можу тут жити… Нічого не поробиш… Надивився я на невігластво та середньовіччя. Та й досить для мене. (П’є к’янті.) Чого ж плакати? Ведіть себе пристойно, тоді і плакати не будете.
Серветта: (Малюється біля дзеркала.) Пришлять мені з Парижу листа. Адже я Вас любила, Арлекіне, як я Вас любила! Я ніжна істота, Арлекіне!
Арлекін: Сюди йдуть! (Перекладає валізи і щось наспівує на сицилійському діалекті.)
(Заходять Мальвіна, тато Карло, Фантеска, лисиця Аліса.)
Тато Карло: Їхати нам. Зовсім мало часу лишилось. (Дивиться на Арлекіна.) Від кого це оселедцем смердить?
Мальвіна: Через десять хвилин давайте сідати до екіпажів… (Ковзає поглядом кімнатами театру.) Прощавай милий мій театре, старий дідусю! Пройде зима, настане весна, а тебе вже буде не впізнати. Все тут перебудують. Замість театру тут буде готель. Скільки всього бачили ці стіни! (Цілує Фантеску.) Скарбе мій, ти сяєш, твої очі горять наче два діаманти. Ти задоволена? Дуже?
Фантеска: Дуже! Починається нове життя, Мальвіно!
Тато Карло: (Весело) Насправді все тепер добре. До продажу театру ми всі страждали, хвилювалися, а потім, коли все було вирішено остаточно і незворотньо, всі заспокоїлись, звеселіли, навіть… Я тепер банківський служака, я тепер фінансист… Катеринка крутиться, музика грає, люди монети до капелюха кидають, дзень-дзень… І ти, Мальвіно, виглядаєш краще.
Мальвіна: Так, нерви мої стали кращі. (Їй подають капелюшок і пальто.) Я сплю добре. Виносьте мої речі, Арлекіне. Мені час. (Фантесці) Ми незабаром побачимось. Я їду в Париж, буду там жити на ті гроші, що пожертвувала герцогиня Вісконті на театральне мистецтво – хай живуть герцоги Вісконті! Але цих грошей мені стане не на довго.
Фантеска: Ти повернешся незабаром… А я складу іспити, а потім буду працювати, буду тобі допомагати. Ми будемо разом читати різні книжки… Правда? (Цілує їй руки.) Ми будемо читати осінніми вечорами, ми прочитаємо багато книжок, перед нами відчинить двері новий, чудовий світ… (Мріє) Мальвіно, приїжджай!
Мальвіна: Приїду, моє золотко! (Обіймає Фантеску.)
(Заходить Буратіно, лисиця Аліса співає пісеньку про море.)
Тато Карло: Щаслива лисиця Аліса співає!
Лисиця Аліса: (Бере валізку і гойдає її в руках як дитину.) Моя дитинко, бай-бай… (Чути крик дитини: «Уа! Уа!») Замовчи мій хороший, мій милий хлопчик! (Знову крики «Уа! Уа!») Мені тебе шкода. (Кидає валізу на місце.) Так Ви, будь-ласка, знайдіть мені місце. Я не можу так.
Буратіно: Знайдемо, не турбуйтесь.
Тато Карло: Всі нас кидають, Коломбіна йде від нас, ми стали нікому не потрібні.
Лисиця Аліса: Тут мені жити ніде, в Ріміні також, треба йти… (Співає) Все одно…
(Заходить Дуремар.)
Буратіно: О, диво природи!
Дуремар: (Задихаючись) О, як я змучився! Дайте відсапатись… Моє шанування… Води дайте…
Тато Карло: За грошима, певно? До Ваших, послуг, але йду від гріха подалі… (Йде)
Дуремар: Давнеько я не був у Вас… Чарівна… (Буратіно) Ти тут? Радий тебе бачити! Великого розуму лялька… Візьми… Отримай… (Дає Буратіно гроші.) Чотириста лір… Ще винен вісімсот сорок…
Буратіно: (Зі здивуванням знизує плечима) Наче у сні… Де ти їх взяв?
Дуремар: Почекай… Жарко… Подія незвичайна! Я тут в одному болоті знайшов п’явок-альбіносів і наловив. І оголосив, що вони неймовірно цілющі. А тут якраз одні англійські аристократи були на відпочинку і відвалили мені за цих п’явок купу грошей. (Мальвіні) Це Вам чарівна і дивовижна. (Дає гроші.) Інші потім. (П’є воду.) Зараз в поїзді мені якийсь молодий чоловік розказував, що один філософ радить всім стрибати з даху. Стибайте, мовляв, у цьому суть. (Здивовано) Дивовижно! Води!
Буратіно: Що то за аристократи?
Дуремар: Вибачаюсь, треба бігти… До одного, другого… Я їм теж винен гроші… (П’є воду.) Всім доброго здоров’я! В четвер заїду.
Мальвіна: Ми зараз в Ріміні їдемо, а потім за кордон.
Дуремар: Як? (Стривожено) Чому в Ріміні? А то, я дивлюсь, меблі… Валізи… Ну, нічого… (Крізь сльози) Нічого… Великого розуму люди ці англійські аристократи… Нічого… Будьте щасливі… Бог допоможе вам – нічого… Всьому на світі приходить кінець… (Цілує Мільвіні руку) А як дійдуть до Вас чутки, що мені кінець прийшов, згадайте ту саму… Коняку! І скажіть: «Був на світі такий-сякий… Дуремар… Царство йому небесне…» Чудова погода… (Йде сильно знічений і говорить в дверях) Кланялась Вам Мірандоліна… (Йде)
Мальвіна: Тепер можна їхати. Їду, а не полишають мене дві турботи. Перша – хворий Карабас Барабас. (Дивлячись на годинник) Ще п’ять хвилин. Можна.
Фантеска: Карабаса Барабаса зранку відправили до лікарні. Арлекін про це потурбувався.
Мальвіна: Друга моя журба – Коломбіна. Вона звикла рано прокидатися і багато працювати. А тепер без праці як риба без води. Схудла, зблідла, плаче бідолаха… (Пауза) Ви це добре знаєте, Бураніно, я мріяла вас двох одружити, і по всьому видно, що ви таки одружуєтесь. (Шепоче щось Фантесці, та киває лисиці Алісі, і обидві йдуть) Вона Вас кохає, Вам вона до душі, і не знаю, не знаю, чому ви досі уникаєте один одного. Не розумію!
Буратіно: Та я і сам не розумію, якщо чесно. Якось дивно все це… Якщо є ще час… То я готовий хоч зараз… Завершимо це і баста, а то я без Вас так і не зроблю пропозиції.
Мальвіна: От і чудово. Для цього одної хвилини вистачить. Зараз я її покличу.
Буратіно: Цілком доречно тут і к’янті є… (Дивиться на келихи) Порожні! Вже хтось випив.
(Арлекін кашляє.)
Буратіно: Це називається вижлуктив.
Мальвіна: (Збуджено) Прекрасно. Ми вийдемо. Арлекін, va via! Я її покличу! ( У двері) Коломбіно! Все кидай, ходи сюди. Ходи! (Йде разом з Арлекіном)
(Пауза. За дверима сміх, шепіт, нарешті заходить Коломбіна.)
Коломбіна: (Оглядає речі) Дивно, ніяк не можу знайти…
Буратіно: Що шукаєте? Сама поклала і сама не можу знайти? (Пауза) І куди ж Ви тепер, Коломбіно?
Коломбіна: Я? А так, до одного сеньйора і сеньйори. Буду наглядати за господаркою.
Буратіно: В Анкону? Далеченько. (Пауза) Ось і закінчилось життя в цьому театрі…
Коломбіна: І де воно? Певно, в якусь валізу поклала… Так, в цьому театрі життя закінчилось. Як і сам театр – помер. Більше театру не буде…
Буратіно: Я до Флоренції їду… Ось цим поїздом… По справах. А тут столяра Джузеппе залишаю. Я найняв його.
Коломбіна: Що ж!
Буратіно: У минулому році о цій порі сніг падав. А нині сонячно. Ось тільки холодно.
Коломбіна: Я не дивилась на градусник. Та й розбитий він…
(Пауза. Глос з надвору: "Буратіно!")
Буратіно: Я наче чекав ось цього поклику! Хвилинку! (Йде)
(Коломбіна сідає на підлогу і плаче. Тихо прочиняються двері і заходить Мальвіна.)
Мальвіна: Що? (Пауза) Треба їхати.
Коломбіна: (Витерла сльози, вже не плаче.) Так. Я до тих сеньйорів ще сьогодні встигну, не запізнитись би тільки до потяга.
Мальвіна: (У двері) Фантеско, одягайся!
(Заходить Фантеска, тато Карло, лисиця Аліса, тато Карло одяг тепле пальто з башликом. Біля речей весь в турботах столяр Джузеппе.)
Мальвіна: Тепер можна рушати.
Фантеска: (Радісно) Рушати!
Тато Карло: Друзі мої, милі, дорогі друзі мої! Полишаючи цей театр назавжди, чи можу я мовчати, чи можу я втриматись, щоб не висловити на прощання ті почуття, що наповнюють нині все моє єство…
Фантеска: (Благально) Тато Карло!
Коломбіна: Тато Карло, не треба!
Тато Карло: (Понуро) Катеринка крутиться, музика лунає, люди слухають… Мовчу…
(Заходять П’єро, потім Буратіно.)
П’єро: Що ж, сеньйори і сеньйоріни! Треба їхати.
Буратіно: Джузеппе! Моє пальто!
Мальвіна: Я посиджу ще хвилинку. Таке враження, що раніше я не бачила, які в цьому театрі стіни, які стелі, і тепер дивлюсь на них із жадібністю, з такою любов’ю…
Тато Карло: Я пам’ятаю коли мені було шість років я ходив під цими вікнами з катеринкою…
Мальвіна: Всі речі забрали?
Буратіно: (Джузеппе, одягаючи пальто) Ти дивись Джузеппе, щоб тут все було гаразд.
Столяр Джузеппе: (Пропитим голосом) Будьте певні, сеньйоре Буратіно!
Буратіно: Чого в тебе голос такий?
Столяр Джузеппе: Та ось, щойно воду пив і щось проковтнув.
Арлекін: (Зневажливо) Невігластво…
Мальвіна: Ось поїдемо і тут не лишиться ні душі…
Буратіно: До самої весни.
(Коломбіна вихоплюючи парасольку робить вигляд, що замахується. Буратіно робить вигляд, що злякався.)
Коломбіна: Та що Ви, сеньйоре Буратіно. Я і не думала!
П’єро: Сеньйори, ходімо в екіпажі, зараз потяг прибуде!
Коломбіна: Ось Ваші калоші біля валізи. (Зі сльозами) Які ж вони брудні та старі!
П’єро: (Одягаючи калоші) Ходімо, панове!
Тато Карло: (Сильно знічений, мало не плаче) Потяг… Стація… Катеринка крутиться, музика грає, люди слухають…
Мальвіна: Ходімо!
Буратіно: Нікого там немає? (Зачиняє всі двері на ключ.) Тут ще деякі речі і меблі є, потрібно зачинити. Ходімо!
Фантеска: Прощавай, ляльковий театре! Прощавай, старе життя!
П’єро: Добридень, нове життя! (Йде з Фантескою)
(Коломбіна ковзає поглядом по кімнаті і йде. Потім іде лисиця Аліса.
Буратіно: Значить, до весни. Виходьте, сеньйори! До побачення!
Мальвіна та тато Карло лишаються одні. Вони наче чекали цієї миті, кидаються в обійми одне одному і плачуть стримано, боячись, щоб їх не почули.)
Тато Карло: (У відчаї) Мальвіно! Мальвіно!
Мальвіна: Прощавай, ляльковий театре, моя молодість, прощавай!
(Голос Фантески: «Мальвіно!» Голос П’єро: «Ау!»)
Мальвіна: Останній раз подивись на стіни. Тут я зіграла найкращі свої ролі.
Тато Карло: Мальвіно, Мальвіно…
(Голос Фантески: «Мальвіно!» Голос П’єро: «Ау!»)
Мальвіна: Ходімо! (Йдуть)
(Сцена порожня. Чути як зачиняють двері на ключі, як потім їдуть екіпажі. Стає тихо, потім лунає глухий стук кувалди по цегляній стіні, що лунає тихо і сумно. Чути кроки. З бокових дверей з’являється Карабас Барабас. Він вдягнений в піджак, білу жилетку, на ногах мешти. Він ледве йде, він хворий.)
Карабас Барабас: (Підходить до дверей, сіпає за ручку.) Зачинено. Поїхали… (Сідає на диван.) А про мене забули… Нічого, я тут посиджу… А тато Карло, певно, шуби не одягнув, в пальто поїхав… (Стурбовано зітхає.) А я то не додивився, ех, молоді-зелені! (Буркотить щось, розібрати не можливо.) Життя то пройшло, наче і не жив… (Лягає) Я полежу, сил то немає, нічого не залишилось, нічого… Єх, ти… Нетямущий… (Лежить нерухомо)
(Чути далекий звук, наче з неба, наче звук луснулої струни, завмираючий, сумний. Настає тиша, тільки чутно, як десь далеко по цегляній стіні гупають кувалдою.)

Завіса

(P. S. Переклад мій, італійсько-буратінівська інтерпретація чи то пародія теж моя. Російський текст, звісно, Антона Чехова.)