Внутрішня сторона ночі

                             «Душе моя, я навчив тебе казати «сьогодні»,
                               а також «колись» і «раніше» і водити хороводи
                               над усіма «тут», «тепер» і «там»….»
                                                                                                (Фрідріх Ніцше)

Нещодавно я прочитав захоплюючий роман дивної сили і внутрішньої містичної краси, який мене просто зачарував. Звучить банально. Але це роман сучасної письменниці, що живе поруч з нами і дихає одним і тим же повітрям, що і ми, грішні… А це не абищо. Високохудожні романи рідкість в наш неестетичний час. Тим паче романи з містичного змісту. Я веду мову про роман Галини Пагутяк «Урізька готика». Роман складний і багатошаровий – багатоповерховий якщо хочете. Його слід розглядати в розрізі дискурсів – і то не сучасних дискурсів.

Перший дискурс – світоглядний. Авторка ставить досить дивне на перший погляд питання (яке лишається поза вербальним текстом, але це не так важливо) – чи готичний світогляд (як варіант світогляду) властивий Україні – бодай хоч на кавалку часопростору. Питання риторичне (і на перший погляд недоречне і абсурдне. Але що нині не абсурдно? Влада?) Його можна аналізувати тільки відповівши на питання, а що власне є готика як феномен людської культури? Що це за естетичний, світоглядний, етичний феномен Європи на зламі епох? Що, власне, так зламало Європу ХІІІ століття, що вона перейшла від романського середньовіччя – романтичного і піднесеного, ідеалістичного і гіперіндивідуалістичного, з його приматом світла і віри - в темні лабіринти готичних соборів? І чи є ця епоха самодостатньою в духовному сенсі? Чи є тільки зламом – переходом в зачаровано-піднесений світ ренесансу? Чи передчуттям ренесансу, чи вищим проявом середньовіччя – його апогеєм? І чому тоді цей злам був настільки трагічний протягом всього XIV століття з його столітніми війнами та виродженням лицарства? І чому тільки Італія змогла якось перестрибнути через темні лабіринти готики одразу з романського світу в світ легкого і повітряного (навіть прозорого) ренесансу? Чи може тому, що Італія просто не знала своїх «темних віків»? Кожен найтемніший час лангобардів на цій давній землі етрусків та імперій наповнений хроніками, подіями, соборами і папами, посланнями «Urbi et Orbi» і одкровеннями монахів. І чи Італія справді унікальна в своєму польоті крізь час історії? Бо сусідня Іспанія не уникла готики – реконкіста – це теж готика, тільки романтизована до краю.

В Україні є тільки один справжній готичний храм – храм Іоана Предтечі у Львові. Інші – це або псевдоготика або готика видозмінена ренесансною «красивістю». Мало не сказав «легкістю». Бо готика це теж легкість. В першу чергу легкість і піднесеність. Тільки темна легкість. Як політ нічного метелика до вершин неба. Як темна половинка знаку «інь-ян», темна як жіноча душа. Як внутрішня сторона ночі.

Вважається, що готичний світ для України принаймні чужий. Україна, перенасичена візантійською «блискучістю» і консерватизмом пізньої античності, теж летіла (щоправда, переважно в андеграунді) від естетично-філософського візантійства в світ ренесансних мрій. Бо візантійство і є колискою барокових філософів і естетів. Ренесанс виношувався візантійством. Слов’янізована і варваризована Візантія (нехай) зі своїми фемами була вагітна ренесансом. Тільки розродилась ним чомусь готична Європа за допомогою італійської повитухи.

І раптом в цьому романі ми бачимо готичний український світ. Нехай і припізнілий як весна в наших скіфських краях (о, краяни, ви ж скіфи! Призабули це в своїй хліборобській гуманістичний цивілізованості…) Так, так, готочний український світ – містичний, темний, ворожий дискретності буття, ірраціональний. І це вже не містицизм Гоголя – натуралістичний і етнічний, як легенда орача, що дивується, як земля породжує все суще… Тут вже містицизм свідомості інтелектуала-алхіміка, що хоче добути еліксир молодості з безодень мороку матерії.

І готичний світогляд тут не екзотичний, не привнесений. Він притаманний. Вкраплений в буття цього народу на межі світів – лісистої Європи міст і дикого степу волі. Ми просто погано знаємо своє XIV століття – часи Юрія ІІ, химерних королів Галича і нових метаморфоз історії вже в часи Ольгерда.

Другий дискурс – дискурс простору. Точніше часопростору. Бо авторка розглядає час і простір як єдине ціле. Як різні грані однієї дитячої пірамідки, якою бавляться допоки… Допоки часопростір є, а не стає самим собою – себто не перетворюється у вічне Ніщо. Це в нашій свідомості він часопростір. І матерія це «щось» - забавки для тих, хто думає, що світ насправді існує. А насправді все це флуктуації Порожнечі, нескінченного Ніщо. Потойбіччя, надприродність в цьому романі ховаються за атрибутами буденності, навіть модерновості. Навіть виникає парадоксальна думка – невже модернізм це теж метаморфоза готики? Невже Едгар По це нове народження готичної свідомості (за якою так тужили весь ренесанс, про яку так мріяли…) Буденність як темна сторона буття – це щось нове. Джовані Бокаччо таке не могло навіть приснитись – навіть в часи чуми…

Часопростір в цьому романі не дискретний. Він тягнеться як чума у галицьких передмістях Львова у XVI столітті. Тече як вода. (Це час може текти як вода, а може й зупинятись, але часопростір… Чи не занадто… Хоча нічого не буває занадто коли говоримо про готику…) Логічність, послідовність подій (причина – наслідок) розриваються. Це нам здається, що схоластика у готичну епоху базувалась на логіці. Логіка була формальною вивіскою над воротами в ірраціональний світ. П’єр Абеляр – нещасне дитя романського світу, готичним світом був так і не осмислений. Світ – випадкове нагромадження подій. У готичному світі це відчувається навіть сильніше ніж в парадоксальному Китаї. Все нелогічне – від людини до химери на даху Нотр Дам де Парі. Людина – істота трагічна по своїй суті. Часопростір тут виступає як флуктуація цієї одвічної трагедії. Навіть небуття тут не звільнює – не дарує жаданої нірвани, а тільки помножує трагедійність і стражденність буття.