Біла імла

                     «Ірландіє, прийде твоя весна…»
                                                                         (П. Шеллі)

Над карпатськими перевалами літала недобра гостя – зима. Світ став білим як сама смерть у гаснучій свідомості старого даоса – білі смереки, білі гори, білі ковдри полонин. Навіть саме небо вицвіло і побіліло. Вітер здіймав хвилями навіть не сніг – якийсь крижаний порох, що голками колов ще живу шкіру. Повітря перетворилося у білу імлу, в якій зникав виднокіл, розчинявся світ, перетворювався у марево. Серед цього білого повітряного місива на перевалі ледве виднілись запорошені шанці. Дві самотні постаті у шинелях тепер уже неясного крою виднілись біля наполовину занесеного снігом скорострілу. Постаті були заліплені снігом і нагадували більше двох білих привидів – тільки зледенілі кріси та мазепинки говорили, що це січові стрільці. Крім завивання вітру пануючим звуком був гомін далекої канонади, що поволі стихав – це нагадувало, що тривала Велика війна, і почався страшний 1915 рік.
- Здається вщухає, але куди і звідки вони стріляли зрозуміти важко. Та це вже і не суттєво. Судячи по всьому я замерзаю – вже не відчуваю своїх рук. Рецептори не реагують. Стає тепло і байдуже. Точніше не тепло – стає ніяк. Не судилось нам полягти від кулі – схоже судилось замерзнути.
- Ну, то рухайся! Ворушись! Бракувало тільки ще одного хреста на цьому перевалі. Та й довбати мерзлу землю мені сьогодні аж ніяк не кортить.
- В мене таке відчуття, що навколишній світ припинив своє існування, і час зупинився, не існує нічого крім цієї білої імли. І ми вже давно перейшли на якийсь зовсім інший рівень буття. Таке відчуття, що світ остаточно втратив глузд, і ми з тобою якісь білі тіні на білому снігу, а значить дві ефемерні ілюзії.
- Ти, я бачу, філософ. Ти що студіював у Відні у цивілі?
- Право. Юриспунденцію.
- Дивно. Я думав літературу або Платона. Схоже, перед святим Петром судилось стояти мені поруч з недовченим адвокатом. Підготуй хоч апологію – одну на двох.
- А ти? Певно "фільольогію"?
- Ні, медицину. І то не у Відні. В Кракові.
- Краю бракує лікарів. А ти замість того щоб дарувати життя іншим вирішив померти. І то саме тут.
- А ти зібрався помирати? Я гадав, ти пішов волонтером у легіон, щоб боронити та визволяти.
- І ти віриш у свою високу місію? Наше перебування тут – абсурд. Ми лицарі цього абсурду. Як би не склалась війна – наші надії марні. Якщо переможе Австрія, приєднають до володінь ясновельможного цісаря кілька повітів. Можливо, Волинь. Якщо переможе Росія – українство знищать як таке – остаточно. Під корінь. Не те що слово Україна заборонять – заборонять слово Малоросія. І згадку про нас будуть використовувати як привід для нищення України. Так що омріяна воля то міт, ілюзія, fata morgana як написав Коцюбинський. Будда мав рацію – люди живуть в світі ілюзій. Ми – особливо. Ця війна – суцільна бійня. Самознищення людства як такого і всього, що воно встигло створити – культури, етики, естетики, самого поняття людяности. Ця війна буде тривати без кінця і без краю доки те, що звалось колись Европою не перетвориться в пустелю зорану іржавим залізяччям.
- Тоді, якщо ти такий зневірений, якщо ти такий песиміст – чому ти тут? Чому в лавах стрільців? Чому добровільно пішов учасником цієї бійні? Чому, нарешті, замерзаєш у цих шанцях, а не тікаєш за перевал у Лопушне. Я тебе тримати не буду. Перестрінуть військові скажеш, що посланець по допомогу. Ми лишились двоє. Інші - в мерзлій землі - чекають весни і волі.
- Та тому, що в усіх нас просто немає іншого виходу! Ми маємо або сумирно як вівці піти на заклання, спокійно дивитись як знищують наш народ і саме наше право на буття або заявити навіть своєю смертю, що ми як народ жадаємо волі. Крім того знаєш, що я чув від біженців у Мукачево? Знаєш, що чинить московська влада в окупованому Львові? Людей вантажать у вагони і відправляють до Сибіру за найменшої підозри у нелояльності, точніше в українстві, а не москвофільстві. І батьків відправляють окремо від дітей які дорогою помирають чи божеволіють. Уявив собі поїзд наповнений мертвими і божевільними дітьми – нашими дітьми. Тому я тут – на перевалі.
- А я вірю. Вірю, що це остання війна. Людство, зазирнувши в оцю безодню самознищення, в ці жахи озвіріння отямиться. Зрозуміє своє призначення на Землі. Спрацює інстинкт самозбереження. Подальші війни стануть немислимі. Імперії виснажаться і розпадуться в прах. На їх місці постануть вільні народи, що самі будуть визначати свою будучину та суспільний лад. Навіть не держави, бо чи потрібна буде держава, цей засіб насильства при досконалому суспільному устрої? Виникне усвідомлення самоцінності людського життя. І буття народів як таких. Самозрозумілим стане те, що кожен народ – найменший – має право самостійно вирішувати свою долю. І в час падіння імперій необхідні будемо ми – зародки національних армій, що закреслять буття імперій. Через морок цих років я бачу нове буття України.
- Ти ідеаліст і мрійник. Всі майбутні лікарі – мрійники. Недарма їх змушують проголошувати клятву Гіппократа – щоб їх повернути на грішну землю. Я грубий реаліст як і кожен в сучасній модерновій Европі. Звісно, не матеріаліст – для цього мені слід було б народитися німцем. І реальність яку я спостерігаю – це відсутність моєї тіні. Я вже кілька днів не бачив своєї тіні – через цю кляту білу імлу. Мене переслідує думка, що я взагалі втратив свою тінь. Назавжди. Тільки не треба запитувати мене, як давно в мене ці думки – ти це вмієш.  Я сам собі нагадую Петера Шлемеля з роману Шаміссо. Тільки він продав свою тінь дияволу, а ми просто загубили в гонитві за примарним. Тіні не люблять бігати за примарним.
- Твій Шаміссо насправді цинік. Людина не така як він любив зображати. Він занадто однозначно зрозумів вислів Канта «Людина по своїй природі зла». Ми не кидаємо тіні на землю тому, що ми на краю. На краю своєї землі. Ми на перевалі. Он там за кілька кроків на південь Мад’ярщина. Теоретично. Хоч там живуть наші люди, такі ж русини як ти і я, тільки юридично ця земля мад’ярська. Тому оці кілька кроків – це останній шматок нашої землі. І вона в наших руках. Доки сягають кулі мого скоростріла земля ця моя і вона вільна. Я її звільнив своєю волею. І крок за кроком я пройду цю землю «від Сяну до Дону». Або загину, щоб хтось зумів це зробити.
- Ні, ти не лікар. І лікаря би з тебе не вийшло, навіть якби в Сараєво не знали, що таке револьвер. Лікар не може бути конфуціанцем. А ти – саме втілення суспільного обов’яку. Лікар це даос. Лікар у вічних пошуках природного буття та еліксиру молодості. Лікар повинен шукати причину життя, а не пояснювати чому він мусить померти.
- Ти сьогодні понурий як Вільям Блейк - лишилося лише процитувати: «…в країні моїй ціною жорстокою досвід, трапляється, мають…» Це, певно, хвороба нашого часу – бачити все у понурих кольорах – навіть тоді коли навколо тільки білий колір – королівство снігу. Хворе століття. Декаденнс. Модерн по своїй суті сумний. Виродження мистецтва.
- А що? В старі часи в Україні білий колір був кольором жалоби. Це вже потім – червона китайка стала кольором смутку. Чисте і сумне взагалі – близько.
- Тоді чому ж згідно давніх легенд саме ведмідь якого називали Бер відносив душі людей у потойбіччя? Істота явно не біла, не чиста і не сумна. Ні, не бачили наші забуті предки за межею життя чогось світлого.
- Але вони любили життя і помирали, тому, що так велів обов’язок. Правий був Вальтер Скотт співаючи про людей давнини: «Ми з дитинства поріднилися з сурмою бою, провісницею гри та двобою…» Тільки писав він це про кельтів і дивну країну Альбенех. Міг би це написати про Русь. Не помилився б. І я лишаюсь на цій війні і на цьому перевалі бо інакше не можна. Якщо ми відступимо, москалі захоплять перевал. Вибити їх звідси буде важко. Вони покотяться лавиною в Угорщину. Тоді Австро-Угорщині кінець. А якщо москалі виграють зараз – вони доконають, донищать Русь остаточно. Якщо ні, то вони змушені будуть піти на поступки. А там хто зна… Може ті українці, що в зараз лавах москалів зможуть створити своє військо. І Русь постане із небуття. Розтоптана принижена Русь, що шістсот років була під чужим пануванням нарешті підніметься з колін.
- Тільки не кажи, що двоє людей здатні змінити хід історії. Історія йде вперед по своїх законах, ніхто не здатний змінити її хід. Навіть двоє героїв, що опинились в потрібному місці і в потрібний час. А ми не герої. Ми просто двоє замерзаючих людей. І якщо не прийде підмога в найближчі години нам точно кінець.
- Здається у нас з’явилась нагода зігрітися – принаймні від розжареного кулемета…
Серед білої імли на схилі з’явилися чорні цятки. Це в атаку пішли москалі. Дві зледенілі постаті почали готувати скоростріл до бою. І вони знали – як би не склалися обставини вони не на крок не відступлять назад. І жодна куля не пропаде марно. До останнього будуть боронити той останній незайманий шматочок рідної землі який вони вважали вільним, бо його сягали кулі їхнього скоростріла.
В той же день на Торунський перевал перекинули з Лопушної підмогу – сотню стрільців під командою Горліса. У шанцях на перевалі новоприбулі вояки побачили тільки двох вбитих стрільців. Все було притрушене снігом, крім гарячого кулемета, що парував. Вбиті стрільці припіклися руками мертвою хваткою - один до кулемета, другий – до скрині з набоями так, що їх неможливо було від них відірвати. Вони вмерли, щоб Україна жила.