Перкалаба і Порожнеча

                                 «…Життя як скло несемо у руках…»
                                                                                 (Арсеній Тарковський)

Я давно чув про місця та куточки моєї замріяної країни «де дідьko каже добраніч». Але де це, де саме ці краї я не здогадувався. І от випало побувати мені в селищі Перкалаба. І я зрозумів – це саме там. Є землі забуті Богом. Але є місця забуті не тільки ним. І людьми, і ще кимось. Щоб переконатися в цьому треба відвідати верхів’я Білого Черемошу. Або Чорного – це вже в кого які смаки на колір (це я без будь-яких натяків на політику. Тим паче, що Червоного Черемошу не існує і існувати не може). Саме туди – до витоків. Поїхавши в Перкалабу я думав, що я знаю, що таке погані дороги. Виявилось, що я досі не зав цього – всі дороги, які я вважав поганими, насправді досить хороші. А от дорога в Перкалабу… Точніше, сукупність величезних ям над прірвою. Водій, який мене віз у те селище на джипі, що багато бачив і летів по тих ямах на максимально можливій швидкості. При цьому бідолашний джип підкидало вгору більше ніж на метр – і це над прірвою. Черемош десь там далеко внизу, а тут ти літаєш в просторі в середині машини і з гуркотом падаєш у чергову яму. У Селіджера є чудова повість «Над прірвою у житі», а це було над прірвою у джипі. Теж суцільний дзен-буддизм. Для водія це була улюблена розвага – проїхати на швидкості по такій божевільній дорозі. Не знаю чи справді він отримував задоволення від такої гри з власним життям, але чомусь він не вважав себе екстремалом. При цьому він чомусь думав, що моя звичка ночувати самому в дрімучому лісі – це небезпечно (вовки, мовляв). 

Але, як виявилось Перкалаба, не самий закинутий край в Україні – туди ще є хоч якась «дорога». У верхів’я Чорного Черемошу навіть такої немає – під час останньої повені ріка забрала навіть залишки дороги і мости – дістатися туди вже просто неможливо, навіть пішки. Хіба що йти по гірським хребтам. Пам’ятаю десять років тому довелось мені мандрувати в той край – мене вразили кинуті хати і хутори, колиби у яких вже давно ніхто не живе, полонини на яких пасеться тільки вітер. І тоді дорога ще була. 

Приїхавши в Перкалабу я подумав – куди б податися блукати. Була ідея – як в старі добрі часи – нелегально перетнути румунський кордон і мандрувати по горах Волощини (які за хребтом Чивчин химерні і прекрасні). І зовсім не для того щоб зайвий раз почути: «Ну інтелег!» чи відчути в крові зайву порцію адреналіну – села по той бік «полоси» переважно українські і такі ж задрипані як і наші. Просто так. Для споглядання гори Печаль. Чи скель Смерті… О які життєрадісні назви! І головне чисто румунські. Чи то Трансільванські… Але від лісника я довідався, що по той бік кордону днями вирувала лісова пожежа, яку погасив тільки дощ, і звірина масово тікала на цей бік від кордону. Надибати на згарище і пустку, яку кинули навіть вовки мені не захотілось. Вирішив, послухавши розповіді місцевого сторожа лісу і охоронця звірів, піти туди, де ніхто не ходить. На хребет, що з’єднує Чивчини та Гриняви, на плоскогір’я Команова (найбільше в Карпатах, до речі…) 

Лісник почав розповідати історію про своїх волоських колег – вони на ведмедів почали чіпляти нашийники з радіоіндикатором – для дослідження їх міграцій. Дивляться на екран, а один ведмідь чомусь прийшов на українську прикордонну заставу і там зупинився. Приходять вони на заставу, а там вже ціла буча – хоробрі прикордонники знайшовши на прикордонному стовпі ремінець з електронікою подумали, що це справа рук шпигунів або підступних терористів. Виявилось, що просто ведмедю нашийник заважав і він терся шиєю до прикордонного стовпа доки нашийник не відчепив.

Отак розмовляючи з лісником про те, про се я заглиблювався в гори. Проминув «кляузу» Кронпринца Рудольфа. «Кляуза» мені чомусь нагадала руїни форту часів Римської імперії – зітлілі колоди ще трималися купи і з під них виривався потік води. Таке було відчуття, що це збудували не сто років тому, а в часи імператора Траяна. Далі звернув на боковий потік – бо прямо по курсу вже була Волощина. Йдучи вздовж прозорого потоку і насолоджуючись спогляданням ялинового лісу раптом відчув жахливий сморід. Поруч побачив джерело як вибивалось із землі з клекотанням – таке було відчуття, що вода в ньому кипить, хоча на дотик виявилась холодною. Це було джерело з сірководнем. Глибини землі тут відкривали свої нутро. Пройшовши далі натрапив на автомобіль який судячи по всьому стояв тут не перший день і не перший тиждень і намет який вже був заплетений павутинням. Лісник-супутник побачивши моє здивуванням почав розказувати, що приїхали пару тижнів тому сюди двоє людей, поставили намет, лишили машину і пішли в гори. І більше їх ніхто не бачив. Приїжджала міліція їх шукати – пошуки полягали в тому, що хоробрі детективи запитали лісника чи не бачив він в лісі двох людей. Лісник відповів, що не бачив і на цьому пошуки завершились. «І де їх шукати? – зітхнув лісник. – Навколо ліси дрімучі. Стежки всі позаростали – давно тут ніхто не ходить…» Я з ним погодився, але стало якось щемно – пропали в горах двоє людей, а нікому до того немає ніякого діла. І в новинах ні гу-гу про це… Особливо стало якось сумно після слів лісника: «Та ведмідь, напевно, ними пообідав – що вже там шукати…»

Далі я розпрощався з лісником і подався в гори без цікавого співбесідника. Мені в провідники напросився один місцевий. На пів дорозі до полонини (дорога більше нагадувала «американські гірки» тільки набагато крутіше) діалоги з провідником почались якісь дивні. Він: «А куди ми йдемо?» Я: «На полонину!» Він: «А як мене звати?» Я: «Іван Сусанін. Ти зараз ось ще – розвертайся і йди по дорозі вниз назад у село – там точно знають як тебе звати і де ти живеш!» Так що далі помандрував у самотності. Галявини навколо були то червоного то фіолетового кольорів – від ягід брусниці та чорниці які вкривали поверхню суцільним килимом. На палючому цьогорічному сонці вони вже були перестиглі і незвично солодкі. Шлях мій лежав через ліс, полонини, потім знову через ліс мимо озера з чорною водою і скель, що стирчали на вершині хребта зубами якогось втомленого дракона. Траплялись кинуті колиби серед полонин, що заростали молодим лісом і малинниками (малина теж швидко набила оскомину – так її було багато). Дивні якісь речі відбуваються в горах. Полонини лісом заростають. А ліс висихає – цілі гектари сухостою. Не дай Бог хтось би недопалок кинув – це були б не гори – а факели.