Фіалковий Вітер

Коли Вітру знову хочеться стати Вітром, вона відправляється до саду. Проводить пальцями по гілках і слухає, як цей дотик породжує мелодійний шелест листя. Тягнеться подумки до самих верхівок дерев і відчуває, як з кінчиків пальців починають зриватися і летіти вгору різнокольорові повітряні потоки.

Через кілька хвилин в спокійному і безвітряному саду починається справжня буря. Але Вітер не має наміру завдати шкоди деревам або комусь іншому. Просто цей сад стає затісним для неї. Час іти (точніше, летіти) далі.

Але спочатку не завадило б вибрати собі колір. Можна, звичайно, і не вибирати. Тоді колір – настрій Вітру – сформується сам собою. Іноді вона так і робить: залишає цей вибір на волю випадку, але зараз хочеться придумати собі колір самостійно. Нехай буде фіалковий: легкість і свобода з крапелькою бешкетності.

Фіалковий Вітер проноситься над високою травою, через поле до Міста. Летить по вулиці. Зриває капелюха з хлопця, що трапився на шляху. Капелюх падає прямо в руки дівчині, яка йде назустріч.

Хлопець зупиняється, здивовано прислухається. Невже почув сміх Вітру? Дивовижно. Виявляється, люди Міста вміють слухати і чути. Принаймні, деякі з них.

Вітер уповільнює свій рух, деякий час спостерігає за людьми, що йдуть по вулиці, потім прямує до свого улюбленого місця: невеликого занедбаного парку.

Дерева і кущі розрослися у ньому там, де їм захотілося, про існування доріжок, засипаних білим цвітом та занесеною звідкілясь хвоєю, можна лише здогадатися. Ні дати, ні взяти, Ліс – територія одного з братів Вітру. Можливо, саме тому занедбаний парк – одне з місць, де Вітер почуває себе удома.