Посилки для вдів

— Ти знаєш що-небудь з Ґете?— запитав мене Фріц, — мені от згадалося: «Серце, серце, ах що сталось...»

— «Що засмутило життя твоє» — продовжую я.

Він дивиться на мене. З подивом.

— Нічого дивного,— я знизую плечима,— просто в мою юність була така пісня. Пекли її по-російському, але з украпленням німецького.

— Кожного приїзду до вас,— він обводить широкою долонею півколо,— завжди приходить цей вірш. Хочеться жити і любити. Не дивлячись на роки.

Фріц народився у 1939 році, а вперше побачив батька в 1949. Той повернувся з полону...

— Дивуюся, — продовжує він,— ти завжди знаєш що-небудь із усіх моїх поетів. А можеш ще з Ґете?

— Можу. «І так довго ти не знав простого: вмри і народися,— ти все рівно лише сумний гість на цій похмурій землі».

— Ну, це не вдала строфа,— парирує він і закурює товсту сигару,— треба радуватися життю. Почитай ще старця Ґете. Я подарую тобі всі його твори.

— Спасибі.

За вікном мікроавтобуса стелиться сирий лютий. Але вже почувається подих весни. Ніде немає снігу. Ми розвозимо посилки. Солдатським вдовам. Від солдатських вдів Німеччини.

У мене в руках список. У місті їх осталося 72 душі.

П’ятеро перших живуть на п’ятих поверхах. На самих останніх.

Ми довго тиснемо кнопку дзвоника. Потім стукаємо в двері. Подихи наші важкі. Ноги вже починають гудіти. Фріц тяжко спирається на стіну. Від цього плечі і рукави в крейді. Він безперестанно їх тре — чистить.

— Хто там,— запитує слабкий голос.

— Ми з міста-побратима, — говорю я,— привезли вам посилку. Як солдатській вдові. З Німеччини.

Нам відкривають. Ми входимо. Темно. У кімнаті майже немає меблів. Стара жінка ховає сиве волосся під косинку. Хвилюється.

— А за що? — голос її тремтить.

Мені стає ніяково.

— Гутен таг,— говорить Фріц, і розповідає про себе, про несправедливості війни.

Я перекладаю.

У кожній з посилок є лист. Зі зворотною адресою. Можна написати.

— Спасибі, — говорить жінка. І її очі починають моргати.

Ми ідемо.

І знову ми тягнемо посилку. І знову на п’ятий поверх. У під’їзді сажа по стелі і стінам.

— У цьому будинку була пожежа. У підвалі,— пояснюю я,— пересуваючи ноги нагору, і допомагаю животом, підтримую картонний пакунок. Він важкий. У ньому продукти харчування, мило, зубна паста і т.д. — Зайнялося ввечері. Приїхали пожежні. А у них у балонах кисень на резерві. Ліхтарики шукали всім будинком. Хлопці задихалися, але гасили. До самого світанку. Перепочинемо?

— Ні. Я ще міцний старий.

Знову кімната, де не горить лампочка, заощаджуючи пенсійні копійки. Бабуся у хусточці з вилинялими квітами. Вона слухає нас. І пропонує випити сто грамів...

— Спасибі, — говоримо ми відразу на двох мовах,— але нам ще треба до інших.

— Їх що спеціально оселили на самих верхніх поверхах?— запитує мене німець.

— Виходить що так.

До вечора ми вже із втомою піднімалися оббитими сходинками, по темних клітках під`їздів. І з побоюванням входили в темні квартири. В одній нам розповіли про самогубство онука, в іншій — про важку і безнадійну хворобу, у третій про те, що вже три місяці ніхто не стукався в двері...

Вже густо сідали сутінки коли ми добралися до окраїн міста. Тут теж вдови.

— Василь був красивий,— розповіла нам одна бабуся. Вона сиділа на ліжку. Без ніг. Над її головою висіла фотокартка її Василя. Жовта і, немов не належала вже нікому...

Один будинок ми шукали особливо довго. Петляли кривими розбитими вуличками. Знайшли. У ньому, у напіврозваленому сараї, чотири входи. І живуть люди. Ми запитуємо потрібну нам вдову. І знаходимо її. В останньому прикомірку... Двері не замкнені. Холодно.

Вона лежить на залізному ліжку. Над нею картина «Три богатирі»,  копійована колись давно безіменним умільцем.  Добриня, Ілля, Альоша супляться на нас. Бабуся ж посміхається. Прямо на ліжку лежить переломлений буханець хліба. Видно, лежить уже кілька днів. Бабуся щипає з нього крихти. У її головах ікони.

Я пояснюю нашу «місію», а вона слухає і відповідає:

— Добра людина лісничий. Він мені дровець дав. Безплатно. А я й не спитала як його звати. Бо я молюся за нього. А  от, приходила до міні жіночка. Каже дитятко хворе. Ніхто не лічить. Я молилася за неї. I воно одужало. Спасибі. Богові...

 — Ти помітив,— мовив Фріц уже на вулиці,— ніхто з них навіть не глянув, що в тій посилці. Їм хочеться поговорити. Хоч з ким-небудь...

Ми стукали у двері однієї халупи яка низько заросла вікнами в жирну, що уже відкрилася весні землю. Нам ніхто не відкривав.

— Стукаєте в усі вікна.— порадила нам з вулиці жінка. Вона несла порожнє відро. І зупинилася хвилину назад, пропускаючи нас перед собою в двір.  Ми стукали. Але тиша була нам відповіддю.