Любов та унiформа

«Хочеш поїхати з нами до Канева?» Так запитали мене одного разу. А чому б i нi, подумав я. В газетi я вже щось читав подiбне. Про Канiв, про Україну. Потрiбна була допомога для людей. Тодi, коли Європа лише потроху зросталася, входили у моду Партнерства.  Я не був впевнений, чи були тi партнерства лише колимагою для мiстечкових полiтикiв, аби в такий спосiб в’їхати до шпальтiв газет, чи, може, й справдi мiркувалося по-совiстi. I я захотiв перевiрити. Тож сказав «так»   тiй авантюрi.

У рамках тої подорожи, ми мусили передати лiкарнi мiста-партнера Канева автомобiль швидкої допомоги. Забiгаючи наперед, скажу, що на сьогоднi вже передано два i йдуться розмови про третiй.

Ми вирушили. Ми, це тi, що зналися на Iталiї краще нiж на сусiднiй Польщi, чи то взагалi на Сходi. Якi там дороги? А чи є вони там взагалi? Мушу зiзнатися: ми нічогісінько не знали. Якi папери потрiбнi?  Чи вистачить тих, що ми маємо?

На польськiм кордонi мусимо перекладати склад нашого вантажу польською. Але ми i з цим упоралися. Вiд тепер — транзит.

На пiдходi до польсько-українського кордону безмежний караван. Суцiльний. Вантажiвки, легковi. I краю тому не видно. Завдяки гуманiтарному статусу ми просуваємося гусячою ходою уперед. При цьому я вдивляюся в обличчя людей чекання: лютiсть, стомленiсть, вiдчай. Пiзнiше я взнав, що то є «нормально»: чекати день або й два. На дорозi. Голонеба. Серед страждальних санiтарних умов.  До того ж — жах i загроза бути обібраними чи побитими бандитами.

Ми просуваємося далi. До першого шлагбауму. Я наготував два слова: «Гуманiтарний транспорт». Цi слова  дають нам змогу добратися до справжнього кордону. Вiд тепер — папери, папери... Менi здається, що контролер контролює не тiльки iнших, але й себе самого. Все мусить точно спiвпадати. Але ж шкода часу. Часу, за який ми могли би зробити багато кiлометражу. На українськiй половинi — те ж саме... Все мусить точно спiвпадати. До найменшої волосини. Iнакше час перетворюється на олiйну уяву.

Тодi ми їхали у цивiльному. То була наша помилка.

Нинi я знаю, що людина на Сході має хоч якусь вагу тiльки в унiформi. Тепер ми вдягаємося вiдповiдно до цiєї гри. Ми унiформуємося, i унiформiсти сприймають нас акцептуально.

Години летять, ми їдемо.  Далi на Схiд. Мiста на подорожнiй картi стають реальними й уходять за наші спини. Вiдчуття часу змiнюється. Вiн мiряється не годинами, а кiлометрами. Заправки, їжа, сон...

Через Київ далi —  на Канiв. Там чекає нас сердечний прийом. Всi гонорованi мужi мiста приходять... Сьогоднi то вже вiдiграно. Я не часто їх бачу. Тiльки в разi необхiдностi.

Нас розселяють по сім’ях. Водка та дружба затуманюють мої думки. Так, водка. Вона i втiха i мука. Втiха, аби хоч на якийсь час забутися. Мука, для тих, кого вана зробила хворим, кому розчавила сім’ю.

Потiм я роздивляюся мiстом. Воно, мабуть, було колись красивим, це мiсто над Днiпром. Коли прийде весна, вона й тепер заховає природно частковi рани, котрi я бачу на спорудах. Все в наслiдок нестачi грошей.

Тодi я побачив, що та допомога була i потрiбною. Не для того, аби пiдсилити наше его, а задля допомоги. Потрiбна людям у медичнiй сферi, тим, хто не дивлячись на вiдчайдушний стан, живе надiєю.

Зворотнiй шлях наш був без уже згаданих проблем.

Час вiд часу нам помахували милi пани їхнiми чорно-бiлими паличками. Час вiд часу вони виписували нам малесенькі папiрцi, а ми силкувалися управами у шанобливiй люб’язності.

Нинi пройшло вже чотири роки, як я подорожую до Канева. Я вже знаю митникiв на кордонах. I, навiть, вони вже частенько пiзнають мене. Мiй закордонний паспорт увесь у штемпелях. За ними ховаються всi мої враження про людей.  Я знайшов  друзiв. Там, в тiй країнi, про яку я ранiше нiчого не знав. Не знав, чи вона на цiй землi, чи то на Марсi. Цей час мене особисто зробив багатим. Не матерiально. Багатим на любов, котру знайшов я там. Мене запрошували у гостi сім’ї. На двох весiллях побував я вже, i був бажаним гостем. Скоро я стану хрещеним батьком однiєї тамтешньої маленької дiвчинки. I я вже iнколи не знаю, де я бiльше вдома. У Нiмеччинi, чи на Українi. Я знаю одне напевно, — Канiв теж моє мiсто. Тому що всюди на цiй землi iснує цей феномен: де тебе люблять, там ти вдома.

Так само й людям із Канева. I вони мають домашнє вiдчуття, перебуваючи у Фiрзенi. Це i є справжнє взаєморозуміння мiж народами. Тому, що така дружба наповнена любов’ю. I, навiть, якщо офiцiйнi сторони захочуть це припинити, нiчого з того не вийде. Занадто мiцний вже зв’язок, що нас пов’язує.

Тому їде i любов з нами, зi мною i моїми колегами, вдягнутими в унiформу, на Канiв.

 Ханс Льопер, пожежник із мiста Фiрзена, ФРН.»[1]

Цей нарис викликав неабиякий інтерес. До мене телефонували, писали листи, зверталися з промовами навіть посеред вулиці звичайні перехожі. Ставало зрозумілим; люди — не осторонь побратимства.

[1] Білінгвічна публікація у журналі «Склянка Часу*Zeitglas», № 8-9, 1998.