Проект

Хотілося дати людям Канева вудку, а не рибу. Уся допомога мала здійснюватися під гаслом « Допомога заради самодопомоги».  І цей девіз буде актуальнішим. 

Разом з урядом ФРН, при дієвій участі концерну БАЙЄР і при інтенсивній підтримці з боку обох міських мерій у Каневі буде здійснений проект, якому не було і не має аналогів. Але, задумати — одна справа, здійснити ж — інша... Коли ідея визріла, я приготував логістику і вже через місцеві газети за даним мною оголошенням про набір бажаючих, записалося перших тридцять хлопців, раптом — телефонний дзвінок. Телефонував Фріц Маєс. Голос його був збентеженим. Він мовив, що все застопорилося, і, може, взагалі загинути через якогось доктора Зьонгена. Цей доктор із верхівки концерну БАЄР має пряме відношення до поставок обладнання запланованого центру. І, наче б то, йому, якийсь інший доктор із київського представництва  того самого концерну сказав, що в Канів немає сенсу інвестувати...

Тоді я вирушив до Києва, у гості до пана доктора Хайнца-Вальтера Фріцена, голови представництва БАЄР в Україні. Ми були з ним знайомі ще за часів спільної роботи разом з Хайнцем Фрагеном. Він прийняв мене радо. Вислухав. Переглянув мою логістику й інші папери стосовно даного казусу. При мені зателефонував доктору Зьонгену до Ліверкузену. Розхвалив йому мене. І через тридцять хвилин сказав: «Alles wird Gut.»[1]. Справу було зроблено. Ми розпрощалися. На другий день я одержав факс. Це була копія листа до Ліверкузена. В ньому доктор Фріцен писав про доцільність і навіть необхідність канівського проекту теслярів...  

В тому таки році було не лише заплановано, але й почато утворення учбово-виробничого центру.  В ньому почнуть навчатися спочатку три десятки, потім іще тридцять українських юнаків з числа безробітних теслярству.

Вдихати добрий запах деревної стружки... Учитися творити. Якісно творити... По закінченню дворічного курсу, проведеного як в Україні так і в Німеччині, молоді люди одержать сертифікат фахівця — як свого роду путівку в життя... Вудку, якою вони зможуть, при старанні, самостійно ловити рибу.

Навеснi того року ми відзначали перший ювiлей партнерським вiдносинам мiж Каневом та Фiрзеном. П’ять рокiв тому ще нiхто в обох цих мiстах Європи не знав, що такi iснують.  Зусиллями одинакiв починалися першi контакти. У взаємини тисяч переросли вони нинi.

 Багато писалося пресою про це партнерство. Але то були здебiльшого офiцiйнi, неперсифiкованi замітки. Статтi про загальне. Статично-статистичнi... Менi завжди хотілося  пiдкоректувати їх. За п’ять лiт та зим багато втекло води. Дехто вже сприймав досягнуте як само-собою зрозумiле. Дехто навпаки: й досi не збагнув, навiщо все це? Що заставляло нiмцiв допомагати нам? Що спонукало канiвцiв тягнутися до них? Чи тiльки «отой мотлох, що зветься гуманiтаркою?»...

Якось я попросив Ханса Льопера, написати нарис про його почуття... І одного дня на моєму столі лежав його рукопис  «Любов та уніформа», призначений для журналу «Склянка Часу», з тим, аби ширше коло не лише канiвцiв почитало з перших рук думки щодо нашого партнерства.

[1] Все буде добре. (нім.)