СИЛА ДОБРОТИ НАШОЇ

Астрід Зоммер у Каневі чекають з особливим хвилюванням. І не дивно, адже ця чарівна жінка з Німеччини стала великим другом для сімей інвалідів. І добрим словом підтримає, і марками, і посилками…

Тому і вирішило товариство інвалідів, яке очолює Анатолій Петрович Яровий, — людина мудра, енергійна, ділова, — організувати приємний відпочинок для почесної гості.

Була трійця. Природа усміхалася дивними барвами літа. Над озером чайки: «Киги-киги», а на березі людські голоси, дитячий щебет. Всі готуються до юшки. А для неї потрібна риба. Оголосили конкурс на кращого рибалку… Вже мокнуть вудки у воді, вже спалахує вогнище під казаном, вже накривається вишитими рушниками стіл…

Діти дарують Астрід лугові квіти. Запахло юшкою… Дзенькнули ложки, обізвалися чарки… А потім під баян злинула і полетіла назустріч сонцю пісня про матір, про Канів, про рідну землю, про кохання, про долю людську… І як вони дивно переплелися в українського і німецького народу!

Писав Іван Бонь в газеті «Канівчанка», № 27, від 11.07.97.

 З щоденника:

«Липень 1997

Коли я згадую дитинство, то неодмiнно бачу мiлiцiонера. Вiн у бiлому картузi. З суворим обличчям.  Бiля мого велосипеда. I викручує мої золотники.

— Щоб не їздив по тротуарах,— говорить вiн у мiй бiк. — Нехай батько зайде  у вiддiлення  й забере їх.

Я стою, винувато опустивши очi. У мене не було батька.

Коли я бачу автомобіль, що їде тротуаром Канева, думаю про колишню мiлiцiю.

Я думаю про неї добре. I думаю добре про того сержанта, що викрутив мої золотники…

Шумлять лiниво змiни у нашiй батькiвщинi. Нам нiкуди подiтися. Нам не бути нiмцями. Не бути євреями. Не бути американцями.  Он, і тополi шумлять пiд вiтром. А їх тримають коренi.

Змінились кольори прапорiв, грошей  i, навiть, кольори облич.

А машини все частiше й впевненіше їздять по тротуарах. Вминаючи пiд себе фантики вiд жувачок. I кришучи бордюри, мов глину.

Та нема сержанта.

В країнi пересунулися парадигми.

I мiлiцiя повiсила жалюзi  iз сталевого косинця № 75 на вiкна першого поверху райвiддiлу...»

Влітку, вже за традицією, чергова група дітей поїхала на оздоровчі канікули до Фірзена. Хочу навести, схему, за котрою підбиралися діти. Адже навколо цієї проблеми існувало, та й до сьогодні існує багато домислів. Для відбору дітей були розроблені умови німецькою стороною: 

 1. Вік дітей: 10-14 років.

 2. Діти, котрим вкрай необхідне оздоровлення.

 3. Супровождуючі, як правило два педагоги, мають добре володіти німецькою мовою.

 4. Кількість  дітей: 40.

5. Відбір провадити через наступні інстанції за участі комісії.

     5 дітей за рекомендацією дитячого лікувального відділення Канівської районної лікарні.

     3 дітей за рекомендацією православної церковної громади.

     2 дітей за рекомендацією «Фонду дітей інвалідів»

     3 дітей за рекомендацією товариства багатодітних сімей.

     3 дітей за рекомендацією переселенців чорнобильців.

     3 дітей за рекомендацією інших громадських організацій.

     7 дітей  з с. Тростянець (Чорнобильська Зона № 2).

     3 дітей-сиріт.

     3 дітей-напівсиріт.

     1 дитя  за рекомендацією музичної школи.

     2 дітей за рекомендацією спортшколи.

     5 дітей за результатами контрольної роботи (твір писали у всіх 8-х класах серед 5 шкіл за темою « Україна з двома обличчями i багатьма талантами».

Відбір, опісля довгих консультацій та роздумів, проводила спеціально утворена комісія. Ось її склад того року:

Пантелішин О.І. (Міський голова)

Хоміцкая Н.М. (Завідуюча міським відділом освіти)

Коваленко-Баштан Н.Г. (Опекунська рада)

Гірник Л.М.  (Завідуюча дитячою поліклінікою)

Вельбовец Е. М. (дитячий лікар)

Поштовий Г.Г. ( Благочинний Канівський)

Шапошник В.С.   (Завідуюча дитячою консультацією)

Ясна річ, бажаючих поїхати до Німеччини, й потребуючих оздоровлення було значно більше, ніж міг прийняти Фірзен. Багато батьків ображалися, чому не було обрано саме їх дітей. Сипалися скарги, образи, звинувачення на адресу тої ж комісії... І знову починалися перевірки, перевірки, перевірки...

Не завжди складалася добра співдія і з місцевим Червоним Хрестом. Від чисельних, нікому не потрібних перевірок, я це розумів, навіть така організація стомилася. Червоний Хрест спробував усунутися від оформлення приватних посилок, що фірзенці відправляли канівцям... Ширилися нові скарги й на непорозуміння діянь митників, які розпечатували кожну привезену транспортом посилку, й накладали значних фінансових стягнень, мотивуючи свої дії законами різних параграфів. Я намагався дати письмових заспокійливих відповідей ображеним адресатам. Більшість з яких були інваліди, пристарілі, колишні ост-арбайтери, малоімущі. Ось — один з подібних листів: