І ще раз про OST-арбайтерів

У четвер 8 травня 1997 року, через 52 роки по війні, коли у Німеччині святкується Вознесіння Христа, у місті Моєрсі, що неподалік від Фірзена, у присутності посла України, відкрито меморіал колишнім остарбайтерам. Він закликає: ніколи не забувати минулого.

Невелика група колишніх остарбайтерів запрошена на цю подію.

Для них виступив хор із нашого Канева, що якраз гастролював у тих краях.

…Так, роки минали. Нове й старше покоління вже починало вірити, що у теперішній Німеччині живе більшість німців інших поколінь. Вони свідомі не допустити повернення минулого жаху.

А до Фірзенського бюро у Каневі, як я вже зазначав, приходило дуже багато старих людей, колишніх примусово-працюючих у нацистській Німеччині. Декотрі приносили  списані  нерівним почерком аркуші. Вирвані з шкільних зошитів, ще в косу лінійку, вони справляли на мене складне враження. Мені, звісно, хотілося допомогти всім. Не завжди це вдавалося. Але, ось випадок з паном Григорієм Бідою, вартий того, аби події подати докладно. Переді мною його нотатки. Він назвав їх «Дещо про моє життя».

Мені вже 80 років. Життя, вважай, прожите. Але деякі епізоди в голові збереглися виразно до теперішнього часу.

1941 рік липень місяць, війна.

Я був на навчанні в місті Кам’янець-Подільську, стипендії не дали, я вже 3 дні нічого не їв, нарешті, нам оголосили, щоб всі розходились по домівках. В Червону Армію мене не взяли, я син «ворога народу», котрого розстріляли. Але я все ж військовозобов’язаний. Пішов в військкомат, щоб знятися з обліку, але там були всі двері розкриті і папір валявся по всьому двору, і там же горіла велика купа паперів, біля якої стояв вартовий (резервіст в обмотках). На моє запитання, де люди, вартовий відповів: «Ти що, дурний, не бачиш, всі вже виїхали, а я жду поки догорять документи, і теж піду на схід».

Коли прийшов додому в село, то влада вже поїхала, а надвечір увійшли в село відступаючі частини Червоної Армії. Молоді хлопці казали: «Завтра ви будете німецькі». Рано вранці мати мене будить. «Вставай Гришо, вже німці». Глибоким шляхом, ланцюжком мовчки йшли німці, молоді хлопці. А за селом строчив радянський кулемет, обстрілював шлях. Мати була дуже сумна і занепокоєна. Вона вже бачила німців в першу світову війну. Мама якось трагічно промовила: «Боже, такі молоді і йдуть вбивати таких же молодих як вони. Дурні солдати, кинули б свої гвинтівки і червоноармійці теж,  і нехай йдуть правителі самі воювати і вбивати один одного.» Я теж замислився: «А що ж буде з нами?»

В обід у село зайшли ще німецькі частини і розташувались обідати у нас у дворі біля вишень. Раптом відчинились двері хати і до них зайшов молодий німецький солдат, мій ровесник, без зброї, але з флягою в руці і попросив води. Я в школі вчив німецьку мову і елементарні побутові слова пам’ятав. Набравши води, солдат сів на лаву край столу і тяжко зітхнув. Лице його було дитяче. Мама теж зітхнула і каже: «І куди ганять цю дитину на смерть?» Солдат спитав мене ким я працюю. Я відповів — студент. Він оживився і вийняв товсту пачку фотографій, став показувати батька, матір, братів і будиночок в якому вони живуть, це був типовий німецький будиночок робітників. Солдат пояснив, що він був робочим. Склав свої фотографії і невесело сказав: «війна погано», попрощався і пішов. Мати почала плакати, тому що мій старший брат був у Києві, і ми його долі не знали, мабуть його теж призвали в армію, і він вже на війні.

1944 рік. Шахта3/4.

Вже другий рік я працюю в Германії в шахті  Матіас Штікес. Наш табір знаходиться у місті Essen, Karnap str. Як тільки нас привезли, то через кілька днів мої земляки сказали: «Тут нам жаба і цицьки дасть». Німецькі шахтарі все життя працюють в шахті, втягнулись, звикли і темп роботи тримати високий (план), працюють в забої по 8 годин, з них 15 хвилин обідня перерва, ніяких перекурів, цілу зміну довбати і грузити вугілля.

Перші дні спати було неможливо, все тіло і кістки боліли. Але, на щастя, ми були молоді, і теж звикли до роботи. На другий рік я, вже з ранку, ходив до німця допомагати строїти времянку, тому що в його будинок потрапила бомба і знесла все до фундаменту. У німця я працював шість годин з ранку, за що отримував буханку хліба і тарілку супу, потім йшов у табір, отримував обід і пайку хліба, їв, і йшов на роботу в шахту, на другу зміну, яка закінчувалась вночі. Рурську область союзники бомбардували посилено. У нас було велике бажання, щоб вони розбомбили нашу шахту.

 Якось, вже пройшло більше ніж півзміни, коли в забої зупинились риштаки (залізний конвеєр), тихо як в гробу. Ясно, що на поверхні повітряна тривога. Німці спохмурніли, на горі їхні будиночки, сім’ї і все багатство може за одну секунду перетворитися в хлам, якщо попаде бомба. Три сусідніх забійника прийшли до мого кумпеля[1], тихо бесідують. Август, сусід по забою, здоровенна «дитина» просить, щоб я підійшов до них. Підходжу. Август запитує мене: «Григор, ким ти працював вдома, в Росії? І чого ти Григор сюди в шахту приїхав?» Я відповідаю: «Я не приїхав, мене привіз сюди Гітлер.» Усі німці спохмурніли і припинили розмову. В цей час на глибині 950 метрів у шахті було чути глухе бухкання бомб. Ясно, шахту бомблять. Раптом крик по забою: «raus, raus, schnell, raus.» Ага, нашу шахту вже розбомбили. Швидко всі виходять із забою, на центральному спуску стоїть німець і говорить всім хто йде: «nach Grube Ѕ, nach Grube Ѕ.» Це означає ми повинні під землею пройти 2 кілометри, і піднятися на поверхню шахтою біс. Німці поспішають, я від них не відстаю, в цьому підземеллі стільки ходів, що ніколи не вийдеш.