Записки в шляху і потім

(Історія однієї поїздки)

із 04.04 по 13.04 1997 року.

Із Канева ми виїхали об одинадцятій годині, у п’ятницю. Нас четверо. Троє їдуть за машинами, я ж — за туманом надій.

У Києві, у будинку нового візового відділу посольства ФРН юрба народу. О 14-й годині їх запускають у внутрішній дворик. І вся маса людей набивається у вузький критий скатним дахом зовнішній коридор. З боку — неначе розподільник концтабору. Я десь у кіно подібне бачив.

Але візи отримані. Ми їдемо по Києву і шукаємо баян. Один з нас має компаньона у Фірзені. Із казахських німців. От він і попросив баян.

—  А навіщо йому баян з України, — запитую я, — у Німеччині ж прекрасні інструменти?

—  А на шару! — відповідають мені.

—  Але ціна ж чимала в 400 гривень. (Майже 380 DM). За таку суму і там є. Кращі.

—  Там він буде купувати на свої. А отут я. — Відповідає мій земляк.

—  Ага.

Але баяна в Києві ми не знайшли. Попутно в підземному переході запитую музикантів розчохляючих свої труби:

—  Де баян купити?

— Повертайтеся на Червоноармійську, там за поворотом... — І сивобородий підстаркуватий чоловік пояснює мені яким трамваєм туди їхати. Від нього тхне одеколоном і горілкою.

Нам повертатися немає резонів. І ми лупимо убік західного кордону.

На виїзді з української столиці замінюємо пробите колесо, заправляємося. Заходять свинцеві хмари. Пронизливий вітер. Але ми устигаємо випити три пляшки горілки. Ми це робимо на  чотирьох висічених з пеньків стільцях. А навколо папір, шкарлупа від яєць, банки, бите скло. Ми збільшуємо кількість покидьків. І потім я приходжу до тями вже в довжелезній черзі автомашин на кордоні. Отут ми будемо стояти, спати, повільно просуватися дванадцять годин. Але, перше, що я тут роблю, залишаючи батьківщину — виповзаю із автівки і блюю, у худої як і я сосни.

Кордон перетинаємо без особливих проблем. Тільки у мене вимагають «командировочний лист». У мене — річна службова віза. Надаю. І отут валиться на землю небо. Такий різкий і щільний снігопад, що в пору січню...

До ночі Польща лежить як у зимовій казці. Ми зупиняємося біля пришляхового бару. Росте велика ялина. Вся в снігових простирадлах. Здається от-от Різдво. Тепер вже інший з нас йде і блює під ту ялину. Ми його просимо не робити цього. Але він далекий нашим проханням.

У барі багатолюдно. Польки і полячки. Їх відразу взнаєш. По запаху й обличчям. На нас дивляться «підозріло». Але побоюються. Один з нас Василь К. — професійний м’ясник. Вигляд у нього — краще не чіпати. Вечерю замовляє він. Підстаркуватий полячок-офіціянт бігає послужливо. Приносить і ставить на стіл. Одне за другим блюда. Ціни у Польщі нижче цін в Україні рази в два.

У мене немає апетиту. Я дивлюся на голінасту польку. Вона, блискаючи доступними очима, миготить від стійки до столика з телевізором. Йде футбол. Мужики — у телевізор. Ми  випиваємо ще одну пляшку. Двоє з нас ідуть у машину спати. Я з м’ясником залишаюся у барі. За бортом зима. Мете.

Василь силкується зав’язати розмову з миловидною тоненькою полькою-баристою. Але мова його недотепна і вже обертається на малих обертах. Я йому допомагаю. Перекладаю як умію по-польськи. А на мову так і проситься сказати: «Прошу пані дозволенья без пенензов, у пердуленье». — Цій фразі мене хтось навчив давно. Сальності запам`ятовуютсья швидше…

Взагалі, у Польщі усе, начеб то, без зміни. Я був у цій країні в 1989 здається році. Мені є з чим порівнювати. Але тоді поляки прагнули у нас що-небудь купити. Фотоапарати, годинники, праски, гроші — радянські червонці... Зараз нічого цього немає. Вони — оєвропеїлися. Дивляться з гордовитістю (нехай не великою, але все-таки)... Вони і ми.

Незважаючи на алкоголь, в мені кружляють думки; про те, що усі вже нас обставили; усі наші вчорашні брати по-зброї, по-»ідеалах добра». Мої думки стають все гірше. І я намагаюся відвернутися від них.

Василь вже вкотре приходить знадвору. Там туалет. Тепер у його руках здоровенна грудка снігу. Він, Василь, посміхається в усе своє кріпкоскуле і блакитнооке обличчя.

—  До морожено! — мимрить він господарці бара, і кладе сніг прямо на мармурову стійку. Той починає танути.

—  Жимно! — говорить вона коротко. І посміхається неприродно і запізняло. Напевно, називаючи про себе мого земляка останніми польськими словами.

—  Що у вас за клімат? — буркоче їй Василь.

—  Жимно.

—  Весна, а у вас отут чорти що! — не угамовується він.

Я беру вже поталий ком і виношу на вулицю. Сніг усе сипле, і він білий-білий. У світлі неонового ліхтаря я дивлюся, як його сніжинки усе тісніше і тісніше тиснуться одна до одної. У пустелі паркінгу — наш мікроавтобус. Він геть засніжений. І я думаю, що двоє моїх попутників зараз сплять там як у барлогу. Серед запахів пива, горілки, яєць і блювотини...

Мені хочеться взяти зошита. Сісти в барі за маленький кутовий столик. І писати по білих і чистих аркушах про білий сніг, як про благо. Як про манну небесну для темної і смутної душі.

Я наспівую: «Томбе ля  неже, тю не вьендра па се суар...»