1996 РІЗДВЯНІ ПОДАРУНКИ

Транспорт, що напередодні нового року прибув до Канева з німецького Фірзена, привіз цукерки для малюків дитсадків міста, тканину для підприємства багатодітних сімей, швейної майстерні, чотири інвалідні коляски, 10 матраців для інвалідів-спинальників, пакунки для фонду дітей-інвалідів, фарби та іншу побутову хімію для ремонту районної лікарні, іграшки для дитсадків, комп’ютер для міської архітектури, перев’язочний матеріал, постільну білизну, лікарський спецодяг, близько 200 пакетів одягу, що був у вжитку, для Товариства Червоного Хреста. А ще — 307 приватних різдвяних посилок для жителів Канева та району, котрі мають знайомих у Фірзені.

«Сподіваємось, що всі подарунки знайдуть своїх адресатів і принесуть їм радість у ці різдвяні дні...»

 (Дніпрова Зірка, № 2. 06.01.96).

Звичайно всі чекають Різдва з найкращими надіями. Свято Різдва в Україні не співпадає з німецьким.  Вони святкують з 24 на 25 грудня, ми  — з 6 на 7січня. Але, так само, ми мріємо про добробут. Добробут у власному житті, оселі, родині, міста, країни, де Богом відведено нам жити. Життя часто буває коротким. Буває жорстоким. Коли людина вмирає і ти стоїш біля її домовини, думається, що немає сенсу в житті.

Чи можемо ми додати комусь років життя?

Ні. Навіть президенти вмирають. (Від раку помер Франсуа Міттеран.)

Але ми можемо полегшити життя одне-одному. І в цьому, на мою думку, найбільший сенс.

Канів тої зими був завалений снігами. Покров сягав сорока сантиметрів. Він був наче намальований. Чистий. Білий. Іскристий. Птахи-синички підлітали до людей, і дзьобали насіння, або хлібні крихти просто з долонь. Різдво було справді, казковим.

А чи, взагалі, багато потребує людина? Трохи червоного вина, тиші та любові…Та інколи й цього забагато. Декотрі розпочинають війни. І одні божі люди вбивають інших. І чим більше вб’єш — тим більше слави ї героїки.

Вечорами я сідав біля вікна й вдивлявся в сутінки. Було дивно розглядати місто, де не світилося жодного вогню. Вимикалося світло. Країна економила. Не дворі — мороз під 24 градуси. Сніжило. І поволі там-сям запалювалися свічки. Вікна нагадували очі напівсліпих. І ставало моторошно: кінець двадцятого століття, в Епропі, в центрі України, там, де починалася Русь, де починалися дороги великих культур — тьма кромешная…

Мене огортав сум. Хотілося все кинути. Виїхати світ за очі. Жити простим життям, десь в глуші. Тихо і для себе…

Із щоденника:

2 лютого 1996 року.

«Із Хайнцем Фрагеним їдемо у радгосп «Озерищенський». Жах. Злидні. Розруха тотальна. У конторі  немає дверей, вітер мете сніг… Землі радгоспу піщані. Полив не працює, його труби розкрадено. Все вимерзає і чахне. Корови та інший скот — лежачі скелети, обтягнуті шкірою. Директор — молодий ще хлопець, вже на підпитку, розводить ідеї про переселення німців із Казахстану на його поля… Чи то тимчасове запаморочення від горя, чи вже біла горячка ним править…»

3 лютого 1996 року.

Із Хайнцем у колгоспі «Україна». Розмова у голови. Хайнц пропонує вирощувати разом кукурудзу. Спершу нам кажуть: «Не дамо землі!», згодом «Ще ж як нам вигідно!» Із одної крайності в іншу.  І вносять горілку… Їдемо далі. Радгосп «Маяк». Просять компактори та комбайн «Ягуар». Водка і від`їзд в аеропорт. У дорозі мовчання і степи, безкінечні, холодні. Стирчать з під снігу бур`яни минулорічні. Їх торсає вітер… ».

Але робота йшла. Вона захоплювала. Адже робилася для багатьох людей.

У Фірзені:

— Під час свята карнавалу, карнавалістами Зюхтельну передано товариству «Друзі Канева» для Канева чек на тисячу марок.

— Записані восени минулого року компакт-диск та аудіо касети Канівського Хору під керівництвом А. Куріного, продавалися  при співдії фірзенського корпункту газети «Райніше Пост». Виручка йшла на покращення Канівської районної лікарні.

— Проходив лікування канівський юнак Василь Харченко. Йому було 17 років. Обстеження показали, що метастази вже охопили все тіло. Лікування було можливе завдяки доброчинній акції газети «Вестдойче Цайтунг»… Боротьба за життя однієї людини коштує дуже багато…

А що в Каневі?

Із щоденника

22 лютого 1996 року.

«…Зайшов до Євгена Бруслиновського. Сидимо у залі «Фонду дітей-інвалідів». Електрики немає. Відкючають у всьому місті із 17-ї години, щовечора. Чутно, як дме вітер у вікна. » 

Від березня припинилося постачання гарячої води населенню. Школярів відпускали в продовжені канікули, аби заощадити. Покрівля лікарні потребувала вкрай ремонту, не було грошей і для цього.

Із щоденника

5 березня 1996 року.

«…Сніги по коліно. Мороз. Весна? Так, весна відчувається попри все. У небі, в повітрі, у думках… А в житті слід покладатися лише на самого себе. Реша — обман. Під час приїзду чергової делегації я закрутився, як муха в окропі, а на столі — звіт доктора Вагнера про стан питної води у Каневі.  Прошу місцеву вчительку німецької мови Н. допомогти із перекладом. Вона погоджується. Учора телефоную їй. Відповідає «готово!». Приходжу, забираю… Читаю і жахаюсь… Вона начитувала переклад як бог на душу клав, а її чоловік записував той переклад, куди рука вела… Тепер мені слід узятися з самого початку, й перекласти самому… Шкода втраченого часу…»