Ще про ейфорію

Ще про ейфорію

Правду казала Марина Хаммес, підписуючи договір про партнерство, що між Каневом та Фірзеном — любов з першого погляду. І як на кожному початку любові, вищим пунктом була ейфорія… Ми всі, і канівці й фірзенці не були вже володарями ані свого серця, ані свого розуму. Любов викрадала нашу розумовість.

Вже заздалегідь до приїзду делегації з міста-побратима у Каневі готувалися. Автобус не йшов за гостями до аеропорту Борисполя без супроводу міліцейської автомашини. Та вмикала проблиск-маячки… І на повній швидкості кортеж мчав по дорозі республіканського значення. Інші авто з’їжджали на обабіч дороги, зупинялися. Перехожі дивилися роззявивши рота: «Якісь поважні особи» — було написано на їх обличчях. По дорозі з аеропорту, обов’язково зупинялися на річці Трубіж, під Переяславом. Поки «накривалася поляна» я розповідав про те, як Микитою Кожум’якою, саме тут, була перейнята слава в битві з половцями. На честь такої події й було засновано місто Переяслав. А тим часом, чого тільки на з’являлося на імпровізованому столі-скатертині-самобранці…

Пилося та їлося!

Затим співали всю дорогу до постаменту Кобзарю, на підступах до Канева. Дарма, що не всі знали, про що співають…  Німцям подобалася пісня «Їхали козаки». Ще з першопочутого в тім початковім 1993-м. Вони вивчили слова, списані на папір латиницею. Співали, як то кажуть, на розрив души.

— А про що вона, ця пісня?— спитала мене, Астрід Зоммер, красива жінка з рудим волоссям.

Прийшлося мені розказати всю гірку пісенну правду, про те як козаки заради забави підманули дівчину на ім’я Галя, насміялися з неї, а насамкінець ще й прив’язали до сосни косами та й підпалили сосну із гори до низу.

— А навіщо ж із гори до низу?

— Аби довше мучилася.— пояснив я, — козакам бо весело було.

Астрід засмутилася. Пісня поволі стала спадати. А я подумав, що не все слід знати непідготовленим розумом. Знання, як відомо, примножують скорботу.

Але ейфорія панувала над усе.

Ми виїздили на лоно природи. На буксирному катері, де команда матросів, облишивши штурвал, рвала міхи гармошки й збиваючи каблуки у залихвацькім «яблучку» брала серця делегаток з міста-побратима… Чоловіча частина наливалася прозорістю горілки та синню дніпрового обрію. Потім причалювали-таки благополучно до якогось острівця, або протилежного Каневу берегу. На пікнік. І знову — ломилися столи, співалося пісень (втім про Галю співали менше). В перервах між застіллями перші особи (міський голова Пантелішин та віце-бургомістер Маєс) боролися класичним стилем. Взаправду. Ніхто не перемагав. А боролися по-чесному. Пиво пили з бочки. Нефільтроване, з таким трудом добуте в нетрях місцевого пивзаводу «Спеціально для делегації». Німцям воно не смакувало. Зате горілка!!! Під бубон, гармонь, акордеони та спів хором.

Поверталися до готелю під ранок.

Ми засинали з думкою про друзів і прокидалися з нею ж. Як і належить закоханим. Ми, мабуть, сумували одне за одним. Тому й залишалися разом якомога довше. Ну, чим не кохання. Між вчора ще чужими й навіть ворожими націями… А ранком, як ні в чим не бувало, працювали над планами подальшого співробітництва.

Звичайно, ми не були зовсім наївними. Розумом ми знали, що мають бути діфференції. Але ми були впевнені, що їх можна дискутувати й вимести геть з нашого побратимства. Вкрай важко вбачати дійсність, коли почуття подібні до першого кохання…

«Горілка-горілкою,— казали німці,— а справи-справами».

І ці справи не завжди були приємні…

Виникли першi серйознi проблеми з українською митною службою вiдносно прибулого чергового  гуманiтарного  вантажу.