Історія нагадує

Історія нагадує

( OST-Arbeiter)

Саме у 1994 році до представництва м. Фірзена у Каневі почало звертатися багато людей похилого віку за роз’ясненнями та консультаціями щодо встановлення факту перебування тієї чи іншої особи на території колишнього третього рейху. Йшлося про примусові роботи або ж  концтабори. Я ніколи не гадав, що лишень з Канівщини така кількість людей була силоміць вивезена у 1941-1943 роках… Інколи,  слухавши розповіді літніх людей, морозом продирало спину.

OST-Arbeiter…Це слово марно шукав я у товстих біло - і жовтопаперових книжках. А гортав я чимало їх. Приміром, «Світова історія» з підгрифом «для усієї сім’ї» („Die Weltgeschichte, ein Lexikon fuer die ganze Familie»), чи то «Світова історія» від Курта Юнга (Weltgeschichte, Kurt M. Jung), чи, бодай, найновітнє видання «Питань до німецької історії» (Fragen an die deutsche Geschichte), подарованої мені прямо у Бундестазі… Ні — там немає цього, як ляпас, — Ost-Arbeiter.

Навіть у вже згаданій книзі Лео Сіверса „Німці і Росіяни» (Leo Sievers, Deutsche und Russen) — ні натяку ...

Так само, як і в багатьох фоліантах радянської історіографічної книжкової полиці, — нема.

Начебто домовились колишні радянські та німецькі історики: «Навіщо і згадувати…» Адже все — попіл історії.

З роками вітер розносить той пил. Здебільшого розпорошує. І —  поволі той пил зникає. Не муляє очей.

Володіючи німецькою мовою, я відчував певний тягар. Тягар тих розповідей, що чув й чую від тепер вже дуже старих, колись молодих, сильних, красивих юнаків і дівчат, на грудях котрих красувався цидлик «Ost».

Ось я дивлюсь на фотокартку. Вона мала, 6 на 9 см. Її показує мені горбата бабуся:

— Це я, — тицяє вона чорним нігтем у грудасту русяву дівчину, — тут мені шістнадцять. А то, поряд, моя надзирательниця. Хороша була людина. Не била мене. От, аби вона була жива, вона б підтвердила…

Цю стару привело до мене те саме, що й з сотню інших із схожою долею…

Життя на пострадянському просторі із розвалом СРСР перетворилося у суцільну боротьбу за виживання. Не для всіх, звичайно… Але для старих… Для тих, у кого очі вже у пам’яті…

Не відаю, як там у інших містах, а в Каневі пенсіонер здебільшого отримував суму, що ледь дорівнює 20-30 німецьких марок… Хлібина коштувала майже півмарки…

І ось люди хапаються за примхи долі.

—  Кажуть, німцям стало соромно.

—  За що? — перепитую.

—  За нас.

І стара розповідає про свої роки, прожиті у німецького бауера…

Потім додає:

— Їм соромно, бо як ми бідуємо. Он, кажуть, євреям вже платять-платять… Вже ж і немає тих, кого вони спалили… А дітям їх, онукам… А у мене дочка із чоловіком розійшлася. Бив дуже. Пив. А двоє дітей… А робота — доярня. Копійки. От, може, Ви напишете їх бургомістру, я, може, дасть Бог, щось і дітям дам. І Вас, — вона перепитує як мене звати, — не забуду…

У старої сірі очі. Вони вже не горять. Давно, мабуть, згасли. Руки — порепаний від посухи чорнозем. Одяг — стара «кухвайка».

Скільки себе пам’ятаю — завжди — ці «кухвайки»… Їх вже років із десять нема ніде у продажу… А старі їх носять. Вони у них і на роботу, і  — «у город»… Стара посміхається… — Поможи, синку!

І я пишу. До бургомістрів, до архіваріусів, до пошукових служб Німеччини. Вона тепер така велика. На подібних листах я завів нумерацію. Німці — педанти. Побачать номер, печатку — мусять обробляти документ. Лист старої за № 8325. ( До зими 2003 року я напишу їх 9619…)

Скільки доль, калічених за цими цифрами.

Якось під вечір прийшов до мене мій друг. Він письменник. Ми випили червоного дешевого вина, і він сказав:

— Міняються, звичайно, форми. А от теми залишаються. Про це ще Хемінгуей казав. Ну про що пишуть всі літератори? На пальцях можна перерахувати — любов, смерть, праця, боротьба…

— Так, — додав я, потупившись у свої недопитки, — у примруженім спалаху свічки, бо світло тоді у нас відключали по вісім годин на день, — так, «боротьба». Ось щодня йдуть до мене старі, заношені життям люди — боротися за свою молодість…

—  Ти про остарбайтерів?

—  Так.

—  А що німці? Я чув, збираються іще разок виплатити. Вони — порціональні. Тим, хто на підприємствах калічився, — по десять тисяч марок, тим, хто в селах уродувався, — по п’ять. Чи ти в це віриш?

—  Відверто — ні. Теперішніх німців не можна назвати скаредами, котрі за рахунок чужої біди наживатимуться відкрито. Хіба що — вкрай обачливими, аби не втратити того, що мають… Отож і будуть їхні вповноважені тягти… То документів у оригіналі забажають… То якогось підпису… Глядиш — тут ще помре якась тисяча народу…

—  А як же надія?

—  Ти про що? Про дольову участь наших трудяг у тих п’яти з половиною тонах золота, що лишилися від 337 тон жовтого металу, надертого нацистами із зубів, обручок, котрі мала б повернути, так би мовити, законним власникам Тристороння Франко-Британсько-Американська комісія? Чи ти про реституцію?