У  німецькій родині

Цікава думка, висловлена простою мешканкою з околиці Канева. «З усіх сіл зла чорнобильська хмара зачепила наш Тростянець найбільше. Одначе і самі тут живемо, і дітей ростимо. Зрозуміло, найбільшою турботою маємо їхнє оздоровлення. Нинішнього літа пощастило неабияк: трьох сільських дітей взяли на відпочинок у Фірзен. Жили там у німецьких родинах три тижні. Мій Сашко потрапив у сім’ю, де разом з татком і мамою ще були 9-річний хлопчик і 4-річна дівчинка. Всі жили дружно і весело. Разом гуляли містом, гралися, ходили в гості з дорослими, а нафотографувалися — цілий альбом!

А ще мій хлопчик привіз для всіх подарунки. Навіть нас, дорослих, не поминула своєю доброю увагою німецька родина. Спасибі їм за все!

Людмила Бойко, кухар КСП «Тростянецьке».

(«Дніпрова Зірка  від 27 .08. 1994)

Непомітно збігли три роки, відколи перша група канівських дітей відкрила для себе тоді, здавалось, далеку і невідому державу — Німеччину. Незабутніми залишились враження. Вже не одна група і не лише дітей побувала в місті Фірзені. Тепер, літом німецька молодь з відповідним візитом побувала у своїх „побратимів». Якими очима побачили вони поїздку, що запам’яталось?

До цієї події німецькі юнаки та дівчата почали готуватися завчасу і ґрунтовно. Група, яка мала відвідати Україну і, зокрема, Канів, в червні-липні 1994 року, пройшла спеціальну підготовку у формі семінарів за різними темами: територія та населення України, історія, зв’язки Росія-Україна, розпад СРСР, православна релігія, поет Тарас Шевченко...

У місті на Дніпрі теж готувались до зустрічі. Програма, розроблена «Представництвом міста Фірзена у Каневі» і міськвиконкомом, почала втілюватись у життя ще в аеропорту «Бориспіль», щойно літак з Німеччини торкнувся колесами землі. Гостей вітала канівська делегація з убраними в національний одяг дівчатами і групою місцевого телебачення. За 120 кілометрів і дві години подорожі автобусом їх чекало ще одне вітання — міського голови і розселення у сім’ях канівців. Вже другого дня німецьке й українське юнацтво проводило спільно час канікул. Відвідали Київ з його пам’ятниками, храмами, музеями. А кого в Каневі не поведуть на Тарасову гору, де поховано великого поета? Канівський базар справив не кращі враження; бідний вибір продуктів, сотні приватних торговців пропонували для продажу нечисленні товари або мізерну кількість овочів з власного городу. Речі, на які в Німеччині ніхто б не подивився, чи просто викинув на смітник, тут знаходили своїх покупців. Після оглядин м`ясного павільйону дехто із гостей не міг вже їсти в той день...

Ще одне здивування чекало в Переяславі, де знаходиться відомий музей української архітектури під відкритим небом: пам’ятник жертвам другої світової війни, як водиться за радянською традицією з танком і зброєю, розташувався у колишній церкві. Не без цікавості були оглянуті шлюз та Канівська гідроелектростанція, на яких екскурсії провели  керівники цих об’єктів. В один з днів, під час поїздки до колгоспу, де гостям, пояснювали перевагу колективного способу сільськогосподарського виробництва, підобідали в колгоспній таки їдальні.

— Цікаво, чи смакували прості селянські страви? — запитав я Томаса Вебера, керівника німецької групи.

—  Їсти можна, — кволо відповідав той.

А от районна лікарня і її технічне оснащення не сподобались однозначно — „велика бідність» у порівнянні з баченим у себе вдома. Група відвідала Фонд дітей-інвалідів Марини Захарчук. 100 німецьких марок були пожертвувані цьому закладу на лікування хворої дитини. Ніби й невеликі гроші, але при мізерній українській зарплаті, розважили німці, можуть стати відчутною допомогою.[1]

Спільний виїзд з сім’ями на природу перетворився в апофеоз всього перебування в Каневі. Близько 80 осіб здійснили подорож Дніпром на катері. На одному з островів організували великий пікнік з іграми в м’яч і купанням. Проти останнього, зважаючи на низьку якість води, було безліч застережень вдома, але хіба втримаєшся, коли надворі спека близько 30 градусів? Та й при загальному піднесенні мало хто зважав на те, що говориться в путівниках. Проживання в сім’ях, безумовно, сприяло зав’язуванню дружніх контактів. Розмови і дискусії не за планом — але в процесі спілкування. А спільне переживання наших постійних труднощів — це теж згуртовує. Звиклі до комфорту німці, відсутність гарячої води сприймали як драму. І зовсім незрозумілим для них залишилось, чому відкривши обидва крани, одержуєш не воду, а лише шипіння. Це вже можна віднести до ґатунку гострих відчуттів.

Прощання, після більш як тижневого перебування в Каневі, супроводжувалось сльозами. За визнанням німецької сторони, їх сподівання значно перевершені на практиці. Вони обіцяли розповідати в Фірзені, яка красива наша країна, і, особливо, її люди. Тут майже кожен знайшов собі друга, і лозунг «дружба — фройндшафт» найчастіше звучав при спілкуванні. Українська гостинність вразила німаків. 3 такою сердечністю вони досі не стикались під час подібних зустрічей. Німці відчували себе майже незручно, коли господарі, незважаючи на складну ситуацію в Україні, намагались будь-що задовольнити їхні потреби. Чи зможуть вони на відповідному рівні прийняти українців в наступний їх візит до Фірзена цього літа? Таким питанням задавався дехто з від’їжджаючих. [2]

«— Я задоволений вiд того, що ви не шкодуєте, про відвідини Канева, — сказав, звертаючись до гостей, перший заступник голови мiськвиконкому. Вдячний вам за терпiння i мужнiсть, що ви зважилися, не побоявшись труднощiв, приїхати до нас. Я хотiв би, щоб контакти цi були бiльш близькими i дiловими, а спiлкування — бiльш тiсним.