Із щоденника: 19 березня 1994 року, Кале, Франція.

Із щоденника:

19 березня 1994 року, Кале, Франція.

«… Керівник торгового дому пан Пуффер запропонував мені поїздку на туманний Альбіон. Несподівано. Мовляв, треба поїхати у справах гольфклубу, відвезти прапорці і кульки. У них якесь свято намічалося. Тобто, в один день ми туди і назад. Я погодився. І в шість ранку ми виїхали. На найновішому  «Ніссані». Здоровенному, мов галера, і блискучому, як жук на трояндовому кущі. Ми проїхали німецький, бельгійський і французький кордони. Ніде нас не зупинили і не запитали паспорта. У Кале, це місто у самої протоки, між Нормандією та Британією, ми випили. Він — пиво, я — бордоського вина. І понеслися на кораблі із «повітряними подушками». До Англії. За бортом слалася веселка. Від мільярдів бризок. Ми  летіли над водою. І на середині Ла-маншу випили ще пляшку французького шампанського. Романтично! На борту судна я познайомився та заприятелював із музикантами групи «Bonny-M». Ми весело наспівували хіта Кіта Стівенсона  «O, Bebby, Bebby…» Аж раптом на пас-контролі у Дуврі мій паспорт узяв англієць — як бомбу, як їжака, як бритву двосічну. Як гримучу в двадцять жал змію... Все за Маяковським. Не було у мене візи, дійсної для Англії. Після довгих співбесід і заповнень анкет на мене наділи кайданки. Цак-цак. Чиновник запропонував моєму німцеві прдовжити спокійно далі свою поїздку. Побажав йому всяких плейже. А мені вручив документ формату А-4 і прорік, що я повинен чекати наступного транспорту на континент, яким мене буде депортовано. І що за годину мені запропонують чашку кави... Мені було сумно, аж за край. Я сказав приставові: «Той, хто жив тридцять років в несправедливості, зможе терпляче перебути і дві години». От так. Я повинен був чекати судна «Королева Вікторія» на Кале і, у супроводі поліцейського, вступити на борт. 

Це дуже цікаво — бути під наглядом. Я один у величезному і порожньому, як бубон, залі очікування. У десяти метрах від мене сидить полісмен. За високими і прозорими, як повітря, вікнами б'ється об пірс синє море. Але мені не можна на вулицю. Неначе я отрую їх повітря. Повіситися теж не можна... Я пішов до туалету. Пахучий, як парфюмерний магазин, і чистий, як зубний кабінет. Дивлюся — констебль теж стоїть і дивиться, що я там роблю. Через напівпрозорі двері. Полісмена звали Джо. Як в американських бойовиках. Його рація весь час запрошувала: «Джо, як там підопічний?»

— «Окей» — відповідав той.

Джо по-німецьки не тямить. Моя англійська — слабка задля задушевних розмов.  Душевне моє відчуття — відчай, сум (той що зветься «зелёная тоска»… Людяність, філантропія — лише філософічні категорії. А от влада бюрократії і букви закону — сама святість… Краще, мабуть, не народжуватися… Тож мовчки чекаю ті дві години...

Потім підпливла «Вікторія». І мене спровадили. На той берег. Передали з рук в руки французьким поліцейським. Ті сиділи і пили вино, заїдаючи булками. Поклацавши по комп'ютеру і знявши відбитки моїх пальців, запропонували мені пляшку і булку. І мені стало краще… Коли пан Пуффер увечорі забирав мене із жандармського відділку Кале, він уважно прочитав той мій супровідний документ формату А-4. Якийсь час він мовчав, замислившися. Потім сказав мені: «Парадоксально, але цей папір надає тобі усіх прав на притулок у Німеччині, адже саме туди тебе депортовано…» Я подивися на нього як… Як Ленін на буржуазію…І, подякувавши за подорож, відмовився, чемно…»