... чистили взуття

1994

Рiк почався на брудершафт.

«До Канева прибула делегацiя з м. Фiрзена, аби разом з канiвцями вiдсвяткувати Рiздво Христове i не лише. За час вiзиту вони матимуть можливiсть бiльш детально ознайомитись з нашою економiкою, медичним обслуговуванням, культурою, роботою багатьох служб, щоб по мiрi можливостей допомогти. Всi 40 членiв делегацiї будуть мешкати в канiвських сiм’ях. Жодного разу нiмцi не приїздили з порожнiми руками...

Сьогоднi на лiкуваннi у Фiрзенi перебуває Женя Федорець, якому нашi лiкарi пiд час операцiї пошкодили голосовi зв’язки. Скоро Женя повернеться i зможе розмовляти. По вiд’їздi нiмецька делегацiя забере хвору на рак канiвську дiвчинку. Нинi два педiатри канiвської лiкарнi перебувають  на навчаннi в Нiмеччинi i опiсля будуть працювати в мiськiй лiкарнi на нiмецькому обладнаннi... Але дехто  з наших землякiв звик лише  надкушувати яблука, аби вони не дістались iншим.

Не встигли люди отримати посилки, як по мiсту пiшли чутки, нiби вони зараженi. А ось зовсiм свiжий факт: навмисно пошкоджено телефонний зв’язок фiрзенського бюро. Палицi в колеса ставила i «ДiловаЧеркащина»,  але нехай це все залишається на совiстi недоброзичливцiв. А весною до Канева завiтають ще й посланцi з Англiї та Францiї. Не вiкувати ж нам обiдраними та голодними...»

                        («Молодь Черкащини» №1, 94)

Із щоденника:

11 січня 1994 року, Канів.

«Зустріч із Іваном Ведутою. Доплатив 2 000 000 Купонів[1] за обід у ресторані для німецької делегації…»

По сiчневих 1994 року сторiнках німецької газети «Райнiше Пост»:

«Об’єднання «Друзi Канева» розпочало свою роботу. В його створеннi взяли участь 60 громадян мiста Фiрзена та його околиць. Об’єднання створене для допомоги Каневу... Найближчим часом члени об’єднання зберуться на конструктивну нараду, щоб розробити план дiй на майбутнє».

«26 200 марок зiбрали люди, що мешкають у Фiрзенi та його околицях, щоб пiдтримати акцiю «Мости дружби». Пiдтримали добру справу також фiрзенськi школи. У найбiльш людних мiсцях, а також на передсвятковому ярмарку вони виставили плакети з проханням допомогти. Зi своєю вчителькою Євою Вiльямс дiти чистили взуття, щоб зiбрати грошi Каневу».

Із щоденника:

19 березня 1994 року, Кале, Франція.

«… Керівник торгового дому пан Пуффер запропонував мені поїздку на туманний Альбіон. Несподівано. Мовляв, треба поїхати у справах гольфклубу, відвезти прапорці і кульки. У них якесь свято намічалося. Тобто, в один день ми туди і назад. Я погодився. І в шість ранку ми виїхали. На найновішому  «Ніссані». Здоровенному, мов галера, і блискучому, як жук на трояндовому кущі. Ми проїхали німецький, бельгійський і французький кордони. Ніде нас не зупинили і не запитали паспорта. У Кале, це місто у самої протоки, між Нормандією та Британією, ми випили. Він — пиво, я — бордоського вина. І понеслися на кораблі із «повітряними подушками». До Англії. За бортом слалася веселка. Від мільярдів бризок. Ми  летіли над водою. І на середині Ла-маншу випили ще пляшку французького шампанського. Романтично! На борту судна я познайомився та заприятелював із музикантами групи «Bonny-M». Ми весело наспівували хіта Кіта Стівенсона  «O, Bebby, Bebby…» Аж раптом на пас-контролі у Дуврі мій паспорт узяв англієць — як бомбу, як їжака, як бритву двосічну. Як гримучу в двадцять жал змію... Все за Маяковським. Не було у мене візи, дійсної для Англії. Після довгих співбесід і заповнень анкет на мене наділи кайданки. Цак-цак. Чиновник запропонував моєму німцеві прдовжити спокійно далі свою поїздку. Побажав йому всяких плейже. А мені вручив документ формату А-4 і прорік, що я повинен чекати наступного транспорту на континент, яким мене буде депортовано. І що за годину мені запропонують чашку кави... Мені було сумно, аж за край. Я сказав приставові: «Той, хто жив тридцять років в несправедливості, зможе терпляче перебути і дві години». От так. Я повинен був чекати судна «Королева Вікторія» на Кале і, у супроводі поліцейського, вступити на борт. 

Це дуже цікаво — бути під наглядом. Я один у величезному і порожньому, як бубон, залі очікування. У десяти метрах від мене сидить полісмен. За високими і прозорими, як повітря, вікнами б'ється об пірс синє море. Але мені не можна на вулицю. Неначе я отрую їх повітря. Повіситися теж не можна... Я пішов до туалету. Пахучий, як парфюмерний магазин, і чистий, як зубний кабінет. Дивлюся — констебль теж стоїть і дивиться, що я там роблю. Через напівпрозорі двері. Полісмена звали Джо. Як в американських бойовиках. Його рація весь час запрошувала: «Джо, як там підопічний?»

— «Окей» — відповідав той.

Джо по-німецьки не тямить. Моя англійська — слабка задля задушевних розмов.  Душевне моє відчуття — відчай, сум (той що зветься «зелёная тоска»… Людяність, філантропія — лише філософічні категорії. А от влада бюрократії і букви закону — сама святість… Краще, мабуть, не народжуватися… Тож мовчки чекаю ті дві години...

Потім підпливла «Вікторія». І мене спровадили. На той берег. Передали з рук в руки французьким поліцейським. Ті сиділи і пили вино, заїдаючи булками. Поклацавши по комп'ютеру і знявши відбитки моїх пальців, запропонували мені пляшку і булку. І мені стало краще… Коли пан Пуффер увечорі забирав мене із жандармського відділку Кале, він уважно прочитав той мій супровідний документ формату А-4. Якийсь час він мовчав, замислившися. Потім сказав мені: «Парадоксально, але цей папір надає тобі усіх прав на притулок у Німеччині, адже саме туди тебе депортовано…» Я подивися на нього як… Як Ленін на буржуазію…І, подякувавши за подорож, відмовився, чемно…»