ЕЙ-ФОРІЯ

Опісля того приїзду лід рушив. Було обіцяно німцями:

Фріцем Маєсом — що влітку до Фірзена поїдуть 40 канівських дітей. На оздоровлення. Адже Канів - 4-та Чорнобильська зона.

Хайнцем Фрагеном — будем створювати джьоентвеншорі. Для початку він, Фраген подарує телекс, аби зв’язок з Каневом був сталим.

Слова останнього пролунали наче чаклунські. Пропозиції посипалися горохом з мішка: “На заводі Магніт створено відділ маркетингу, але без спеціалістів…”, “Заграненерго може завалити німців виделками та ложками, з нержавійки, але через фірму з Києва…”.

В середині березня 1992 до Канева надійшов обіцяний телекс. Разом з ним знову приїхав Хайнц Фраген із своїм товаришем Карлом Шелнбергером.13

Пан Шелнбергер виявився рішучим та дієвим. Одразу вступив в контакт з  приватною фірмою “Компьютер-Сервіс”, уклав торгівельну угоду з “Магнітом”, посприяв створенню СП “Агро-Сервіс”, скупив всі німецькомовні книжки у магазині “Кобзар”.

З юристом та iнтелектуалом Шелнбергером нас зблизив iнтерес до лiтератури. Коли, пiдвипивши, я почав  цитувати Мьорiке та Новалiса, Шелнбергер, вдарив у плече свого земляка, сказав:

— Хайнц, уявляєш, вiн цитує Мьорiке!  А  ти  спитай пересiчного вестфальця про Мьорiке, вiн в кращому разi скаже, що то якийсь салат iз моркви...

Навесні 92-го німці навідувалися до Канева майже щотижня. Візу на в’їзд в Україну тоді ще можна було купити прямо в аеропорту Борисполя… Плати 200 дойчмарок, і бувай здоровий… На свій острах і ризик.

Я працював у Шевченківськім Національнім заповіднику. Де, маючи диплом з відзнакою, пройшов шлях від двірника до зав сектором науково-методичної роботи. Тож, поволі, мої частенькі “відпуски за власний рахунок” перестали подобатися моїм колегам та дирекції. Мені перестали надавати їх. Я став переносити свої вихідні дні на ті, що припадали на німецькі візити. Дирекція приставила до мене дядька-соглядатая. Той був юрист за фахом. Слід було опинитися мені у якимось ресторані зі своїми німками й місцевими можновладцями, дядька вже виглядав з-за фіранки. Опинявся я десь серед лісу, перекладаючи поважні пікнікові розмови батьків міста, звернутих до нижньорейнців, дядька визирав з-за тендітної берізки… Опісля мене викликав директор і журив.

А німці їхали й їхали. Їх цікавило все. Від того, як і що ми їмо, де живемо, що вдягаємо, до того з ким можна разом працювати, аби заробляти разом гроши, і куди їх можна вкласти. Ми їздили по селах Канівщини ( не минули жодного), відвідували банки Києва, ми бесідували з Кравчуком, Зленком, Плющем, знову поверталися в Канів, аби вже вкотре пройтися напівспустілими цехами Магніту, Закордоненерго, Медприбору, Кванту…

З щоденника

“11 серпня 1992, четвер.

Цілий день займався підключенням телексу. Тут країна хабарництва й беззаконня. Заплачено сто тисяч за установку апарата, а мурлопас ( начальник Канівського вузла зв’язку) каже: “ а що з того буду мати я? От, візьму два проводки видеру, і все… і ніхто мені нічого не зробить”.

Факс, привезений тим же Фрагеном, теж не йде, навіть на Київ. Весь вечір марно намагався пробитися до столичних абонентів. Занепад сил. На щастя пробився до мене   Хайнц, підбадьорив. Завтра буду знову йому телефонувати. Він - мені. Спека +36. І це зветься “відпустка”.

“7 грудня 1992, понеділок.

Зателефонували з лікарні. Народився хлопчик і йому терміново треба ліки ецефабол, або пірадітол, хоча б один флакон. Я одразу ж дав телекс. У відповідь : “ Препарат привезе пан Маєс, одинадцятого.”

Між всім цим, директор мені пояснював, що я маю право у рік взяти лише 40 вільних днів без оплати: з них 14 - на догляд за дитиною, в разі, якщо моя дружина їх не брала за місцем її праці ( про це слід мати довідку), 14 днів для роботи на городі ( тиждень восени, тиждень навесні), та 12 днів за невикористану мною чорнобильську відпуску ще з минулого року.

—   Ви ж, — підвівши пальця, поводив він далі, — з 10 по 23 лютого були в Німеччині.  Із 17 по 18 березня перекладали німцям  по ресторанах та барах. Третього квітня копали свій город. Із 13 по 14 квітня ви курсували між Каневом та Києвом. Далі, з 5 по 7 травня вас бачили у селах Межиріч, Мартинівка, Беркозівка, Грищенці — і знову з німцями, з 19 по 24 травня знову бідкалися німецькою делегацією більш, ніж шевченківськими справами. І так далі, і таке інше. Чи не слід вам подумати про подачу заяви на звільнення “за власним бажанням?”.

А я дивився на мого директора, пана, вчорашнього третього секретаря міському КП і намагався збагнути, що його бентежить найдужче. Невже, думав я, його їсть заздрість до моїх можливостей й умінь? Невже оце і є причина його розпікання? Мабуть саме тоді я став свідомим того, що по-суті я один. Самотній. Отже маю сам або перемогти, або потерпіти фіаско. Саме тоді пригадався мені епіграф Сковороди до “Кожному городу нрав і права”— Solo curo felister mori. Від нині я мав дбати про те, аби щасливо померти.

А до Канева повернулись канівські школярі з Німеччини, з міста Фірзена. Три тижні провели наші діти на німецькій землі, проживаючи  в гостинних  тамтешніх сім’ях, власне як члени цих сімей. Крім дітей з Канева в Німеччині тоді відпочили діти з Києва та інших міст України — всього 150 дітей.   Наших школярів оточили увагою і турботою. Вони мали повну свободу. Німці організували зустріч з кіноакторами, поїздки до Кьольна та Голландії. Це — результат домовленості, досягнутої з Маєсом, взимку, під час нашого першого візиту до Фірзена.