Пошуки “братів”

Увечері за нами дійсно приїхав Лео Казніц. І ми знову мчали автобаном із 200-километровою швидкістю. В салоні лунали марші.

—    Мабуть, не одного-таки  нашого вбив у війну. — думав я собі.

—    У війну, — наче схопивши мої мислі мовив Лео, — я був морським кадетом. Везель дуже бомбили. Англо-американці. Ми сиділи с товаришем на вежі собору й строчили кудись у темряву з кулемета. Потім тягали поранених. Одна жінка рожала в нашій траншеї. Я приймав роди. Мені було 19 років. Товариша тут же розірвало. Шмати м’ясо. Кров. А потім— полон у Франції. C’est la vie.

Ми всі мовчали. Мабуть всі думали про війну.

Мій прадід по батьківській лінії, царській офіцер, загинув на першій світовій, дід — вже радянський, на другій, і обидва від німецької кулі…

У Везелі нас радушно приймала родина Казніців, пані Кріста й дві доньки Даніела та Коріна.

Поснідавши ранком, у супроводі господаря, вирушили до везельської мерії. Казніц вдяг купленого ще в Каневі зимового “російського” капелюха-шапку-ушанку.

—    Холодно, — показав Лео на завіконого градусника. Той показував +5.

—    Еге ж. — посміхнулися ми простоволосі.  

Але старенький мер Везеля, вислухавши про наше життя, вичитавши уважно мою пропозицію щодо побратання містами, лише подарував нам листівки з видом на Везельську Цитадель, часу Фрідріха ІІ, і потискаючи руки додав: “Я ще з вікна угледівши вас, подумав: от ідуть росіяни. Адже такий капелюх не носитиме жоден німець”.

В коридорі Лео розреготався:

—    Старий вижив з розуму; це ж я був у капелюсі.

Ми — почухали потилиці.

—    Ну,  — потяг мене за рукава зам. нашого мера, — Що робитимемо, Сашко? Ми ж і в міськраді, від’їжджаючи сюди, похвалилися, що їдемо ріднитися.

—    Бог не видасть, свиня не з’їсть. — хвацьки відповів я. Та насправді і сам був у розпачі. Скільки днів готував я те, тепер кляте протокольне намірення про побратимство… Скільки передумано, перемріяно… Світ мінявся. Ми — НЕЗАЛЕЖНІ, а з нами дружби водити  не хочуть… Ганьба та й годі.

І знову ми пили Ханнен-Альт в штамкнайпе (пивнушці) Хайнца Фрагена. І я попросив його звести нас із мером Коршенбройху… Може, думав я, тут поталанить.

—    Що робитимемо, Сашко? — знову спитав мене зам.нашого мера.

—    Завтра їдемо до мера Коршенбройху.

—    А що, — погодилися всі, — тільки ти перепиши титло. Добре що екземплярів досить набрали.

Ранок стояв прозорий. Ми ввійшли до кабінету іншого мера. І так само вийшли. Ні з чим, окрім карти-згортки місцини Коршенбройху.

—    Що робитимемо? — почав зам. нашого мера.

—    Їдемо в Фірзен! — сказав я.

—    Я-я. — підтвердив пан Фраген, — слід поговорити ще раз з Маєсом.  

Невдовзi пiсля цiєї другої зустрiчi - розмови з віце-бургомістром Маєсом  настав час від’їздити на хауз й нам… Ми під’їхали наостанньо у двір ханцової бойні, аби подякувати за його гостинність. Наш Жигуль припаркувався біля чопорненького мікроавтобуса з червоними хрестами на бортах.

—    От би нам такий. — зітхнув наш мер.

Слід за нами припаркувався  й шикарний лімузин. З нього виліз якийсь дядько.

—    Добрргий ден, товрищчю. — видав він, і далі продовжив по- німецькі, — Мене звати Йоган Пуффер, по вашому Іван. Дивіться, що я робитиму.

І цей Пуффер наклеїв якусь широку полоску на перед мікроавтобуса.

Вийшов Хайнц Фраген, звідкілясь взявся Фріц Маєс. Ми потисли одне-одному руки.

—    Ну, прощавайте, і не згадуйте нас лихом! — сідали ми в свої Жигулі.

—    Куди ви, панове? — спитав Фріц, витягши сигару з рота, — а це кому?

—    Що? — перепитав Пантелішин.

—    Мікроавтобус. Він ваш!

І Маєс підійшов і відліпив наклеєну Пуффером полоску.

“Фірзен-Канів” — було написано там. Мікроавтобус, “Фольксваген-транспортер”, весь салон якого був до самої стелі завантажений медичними препаратами, дарунками призначався для Червоного Хреста міста Канева…

—    Це наш перший внесок у партнерство, — мовив Фріц. (Я тоді, з ейфорії, мабуть, переклав: “в побратимство”). І не жалкую за тим.

В дорозі я читав у покладеній в наші валізи газеті: “Фiрзенцi вiдгукнулися акцiєю допомоги. У колi своїх друзiв протягом вихiдних днiв Маєс зiбрав понад 20 000 марок для купiвлi транспортера VW та медикаментів. За його словами: “Коли ми збираємо грошi для колишнього СРСР, то вони поступають здебiльшого до великих мiст. Регiони при цьому забуваються”.

Канiв також потребує допомоги, адже знаходиться у180 кiлометрах вiд Чорнобиля .”

      (“Райнiше Пост” вiд  21.02.92)