Початок

Початок

Кожний початок важкий, констатує народна мудрість. Так важко було Хайнцу Фрагену пояснити свої слова… Тож він взяв і запросив пана канівського мера, його заступника і мене, в якості перекладача, до Фірзена.

Отже з Фірзеном все почалося в лютому 1992 року.

Ми, делегати Канева опісля довжелезної процедури отримання віз всілися у автомобіль Жигулі, керманичем котрого був Сергій Береговий, і гайнули до закордону. По дорозі нас нещадно штрафували польські поліцейські за перевищення швидкості… Але ж як нам було приємно мчати по гладких польських асфальтах опісля наших щербатих доріг. З поляками ми розраховувалися горілкою. У багажнику був ящик оковитої…На німецькім кордоні нас штрафували вже німці. На 15 марок. За те що ми везли з собою зайву каністру бензину. Я пояснював, і не зміг пояснити митнику у зеленому картузі, що в Україні дефіцит з паливом, і що ніхто не вирушає у дорогу, тим паче у таку далеку без запасу…

— Або платіть, або ж повертайте назад! — відрізав саксонець.

— Давайте ми виль’ємо бензин геть, — пропонував я.

— Неможна, екологія!

— Давайте ми заль’ємо його в бак!

— Не можна, не дозволяється на митниці.

— Ну, то ми від’їдемо трохи далі.

— Не можна.

— Не підмажеш, не поїдеш, — згодилися ми.

На дорогу тоді, у нас було всього 110 марок. З них 95 ми витратили  у Києві, на страхування автомобіля, і от тепер, віддавши останні, лишалися без гроша. Але, як кажуть, з Божою допомогою добралися до цілі подорожі.

І  бiзнесмен з Фiрзена Хайнц Фраген приймав у себе гостей iз Канева.

Пан Фраген прийняв нас по вищому розряду. Найфешенебельний готель у Коршенбройху. З двоспальними два-на два метри позолоченими ліжками, дзеркала на всю стіну, туалети, коридори, холодильники-бари, все здавалося було випестуване, вимито, надраєно спеціально для нас. 

У портфелі я віз завчасно підготований мною проект. Я таємно сподівався підписати договір про побратання з містом Везелем. Адже у Везелі поховано Дудена1 2, батька сучасної німецької мови, а в Каневі поховано Шевченка, якого теж вважали батьком сучасної української мови. Ото ж мої наміри, на мою думку, мали шанс.  А поки що пан Фраген показував нам своє підприємство. То була одна з найкращих у Північній Рейн-Вестфаліі боєнь. Обслуга — статні чоловіки в білих халатах. Блискучі кахлі стін, підлоги. Наче надраєні пів-туши свиней гойдалися на підвісній лінії…

— Як в гарній лікарні, — сказав хтось із наших.

— Це звичайна бойня, — відповів Ханц.

Опісля вищенаведеної екскурсії, велися переговори щодо поставок м’яса паном Фрагеном до Канева. А так, як валюти в Україні тоді не було, домовились вести бартер на горілку: 2 кілограми м’яса — за пляшку. Пан Фраген  почухав потилицю, подарував кожному кашкета з написом Шлахтцентрум. І сказав, що  він і його радник Шелнбергер згодом прибудуть до Києва, аби домовитися з Прем’єр-міністром Вітольдом  Фокіним1 6 про ліцензію на поставку товарів, а, нині ж, надвечір приїде пан Казніц і забере нас у Везель. А поки що, давайте пити каву, або пиво.

— А горілки немає? — перепитали ми.

— Зарано, але вам можна.

Горілка була слаба, німецька, в 20-ти грамових скляночках. Ми її жахнули й перешли на пиво Ханнен-Альт. Гіркуватий присмак, темний колір, смакота.

Краєм вуха я чув, як Хайнц Фраген, телефонуючи, казав комусь у трубку: “ Я вже не знаю, що з ними робити. Якщо в тебе є час, Фріце, заїдь до мене. Може покажеш їм місто. Данке”.

Саме тодi вiце-бургомiстр м. Фiрзена  Фрiц Маєс  зацiкавився невеличкою делегацiєю. Він приїхав до бойні на своєму Мерседесі.

Ми дивилися на нього як, мабуть, дивилися б на марсіанина.

—   О, — сказав наш мер, —  це справжній капіталюга. Ба, капелюх-бриль, сигара в роті і Мерс… Живуть же люди…

Маєс, як потім писала німецька преса, “одразу ж був полонений сердечнiстю українцiв.” Він возив нас своїм авто вуличками Фірзена. Нам все здавалося дивним. І охайність рідких пішоходів, й чистота вузеньких вуличок, й просторі центральні, ато-й прогулянкові площі. Він розповідав про історію свого рідного міста, про його сучасність, про окремих його громадян, про здобутки й плани. Видно було, що він не лише гордився, але й відверто любив малу батьківщину. Керуючи автом, говорячи, Маєс ані на мить не виймав товстої сигари з рота.

Я, ніколи не вдихавши кубинського табаку, задихався, й мені здавалося, що я от-от віддам Богу душу. Але не віддавав, бо не було коли, мусив неупинно перекладати.

— Це наша Ратуша, — тицяв він пальцем праворуч.

Та не встиг я перекласти, як хтось із наших втручався:

— А, штат який?

— До бургомістрату входить 52 чоловіки, — оповідав Фріц.

—   Партійні?

—   Так, — всміхався багатозначно німець, — вони представляють чотири партії. Вибори депутатів теж, за партійним принципом. Характерне те, що партія, котра має більшість, завжди займає перші ряди в залі засідань. Форма правління така: апарат бургомістра — 145 осіб, апарат директора міста — 600. Про бургомістраті існує економічний відділ, який допомагає в налагодженні ділових контактів усім підприємцям міста. Вона безкоштовна. Але, чим краще іде бізнес, тим більше одержить місто податків, міцнішим буде його бюджет. — Фріц знову посміхнувся, — ну як вам наша мерія?