Передісторія

Від автора

Той, хто знайомиться з любою книгою, неминуче приречений на її селективне сприйняття.

Цією книжкою мені хочеться переконати всіх, хто її читатиме, у правильності шляху дружби, котрим ось вже десять років йдуть український Канів й німецький Фірзен, аби й інші міста рухались з нами.

Можливо ця моя спроба буде слабкою. Що ж — нічого страшного. Хай навіть мої літературні зусилля і Ваш, читачу, час витрачено марно.

Можливо, я припустився багатьох неточностей, але ж — хіба неточне цитування, як казав сер Артур Конан Дойл, не є привілеєм розповідника… Мої судження можуть часом різко відрізнятися від Ваших, і те, що подобається мені, може бути Вам не по серцю… Але думати і розповідати завжди чудово. До чого б це не призвело.

Передісторія

Лютневим днем 1991 року я стояв під стінами німецького посольства у Києві. Сипала промізкла мрячка. Тупцювали сотні людей, місячи бруд під ногами. Хаос. Аби потрапити до нутра посольства, слід було відмічатися на перекличці через певну кількість днів… І цей процес буде тривати майже місяць… “Це— мінімум — сказала мені дама у поношеному пальто,— хочете швидше, платіть 150 доларів”.

Мій перший контакт з бажанням подивитись на Німеччину  явно терпів фіаско. Тоді у мене не було не те, що 150 доларів, а зайвого карбованця на пиріжок з требухою.

Той перший раз мене із дружиною запросила до Німеччини пані Хелена Меерен  з міста Аахену. Я познайомився з нею випадком. А випадок, як відомо, править світом.

Посольство ФРН,(тоді візи видавали на вулиці Чкалова) було неприступне. Дотого  ж мені пояснили, що моє запрошення з 15 березня втратить чинність, адже бланк діє лише 6 місяців з дня його підписання…Та, окрім цього, до запрошення я мушу додати телефонограму від пані Меерен, де вона б взяла на себе обов’язки по медичному страхуванню у випадку нашої хвороби…

В ті часи слід було замовляти заздалегідь телефонні розмови на закордон. Я уявив собі, скільки мені ще прийдеться микатися й бідкатися, аби отримати візу. Я роздивлявся натовп народу. Всі замучені обличчя. Сині від холоду та приймання для сугріву чарки-другої носи. Запалі очі. Зігнуті виї. І шмигаючи серед цього натовпу хлопці у шкіряних куртках з емблемами посольства на лацканах. Це саме їм слід було дати ті 150 доларів. І вони шмигнуть у  такі недосяжні пройми дверей…

Мерзотність і сором. Я бум певний, що нашу державу слід визнати за феномен Господнього покарання. Адже все, що в цій країні СРСР діялося останні вісімдесят з надлишком років, все лишень злочин проти людськості. У своєму щоденнику ( я пишу їх з 14-ти років) записав у той день:

“ Навряд чи у нас вже діють такі поняття, як чесність, повага, доброта, милосердя та звичайнісінька порядність. Якщо при царизмі для поїздки за кордон було достатньо погукавши двірника, дати йому целкового, з тим аби він лише збігав у поліцію та приніс вам виправлений закордонний паспорт, з котрим можна було йти на вокзал, купувати квиток, та їхати, куди заманеться…То тепер… Ах, це тепер Стид та Сором в орнаменті Ганьби та Приниження”.

В той день скінчилася війна з Іраком. Втрати міжнародних військ — 343 вбитими. Іракці провели тактику спаленої землі: підпалили 727 свердловин нафти, реальна загроза світової природної катастрофи.

Україна мріяла про вільне життя. Адже ще с зими минулого року СРСР практично не існувало. Утворений у Бєловежській пущі СНД дихав на ладан… В Югославії чисельні етнічні конфлікти переростали у громадянську війну. Здавалося, що незабаром прийде кінець світу.

Біля церков плакали клікуши: “Кінець світу, сказано пророком, настане при Міхаілі Міченому”. У Михайла Горбачова красувалася родима пляма на всю залисину…

Я ж їздив ретельно відмічатися до посольства. Кожен третій день. З Канева до Києва, та знову до Канева. Виходило 160 км. Туди й назад. Інколи я ночував у київських друзів-художників. Я спав у їх майстернях, вдихаючи запахи свіжих полотен, та зачитуваючись книжкою Лео Сіверса “Россіяни та Німці, тисячолітня спільна історія”. Сіверс, посилаючись на хроніки, переконливо писав, що ми майже брати…

Але біля неприступних стін посольства я знову сумнівався в німецькім братстві. Падав сніг. Шаленіли останні заметілі. Хлистала крупа. Мочився дощ. А натовп не зменшувався. І я розумів, бажання попри щоб там не було побачити інші світи у людей незгасне.

Декілька записів з щоденника.

“ 20 березня 1991 року

Вчора повернувся з Києва. Ніч з 18 на 19 провів в майстерні  Сєні-художника. Мої справи з візою поки що без прогресу, а на обмін грошей на валюту треба мабуть залишити всякі сподівання. Біля єдиного банка, котрий має це робити, страшне стовпотворіння з перекличками тричі на день. Привіз посилку від фрау Меерен (посилку теж отримав у Києві).Радощам не було кінця. Ірині — модне пальто-плащ у коричневому тоні ( вона носить його і зараз у 2002 році…), чоботи теплі зимові. Климу — теж зимові чоботи, але вони будуть йому в пору наступної зими. Але ж, він одразу їх взув і гуляв по кімнаті до вечора. Щоправда Ірина теж не могла налюбуватися своєю обновою. Окрім цього шоколад, концентроване молоко для Клима, пластилін і чудо-олівець, завтовшки в мій палець в дерев’янім чохлі. Дай Боже здоров’я та радості цій нашій німецькій жінці з добрим та чуйним серцем. Живемо надією”.