Оповідання друге. Мертва вода.

Час дії: 08:00. 28 березня 2025 рік, П'ятниця.

Локація: Курортний парк Трускавця, алея неподалік Центрального бювету.

Кінець березня у Трускавці завжди пахне обіцянками тепла, сирою корою вікових дерев та легкою, ледь вловимою сірководневою гірчинкою, що тягнеться від мінеральних джерел. Залишки снігу ховалися лише в глибоких тінях під корінням ялин, а ранкове сонце вже намагалося пробитися крізь густий, молочно-білий туман, що сповзав із передгір'їв. Емілія Петрівна Вишневецька йшла парковою алеєю, ховаючи змерзлі руки в кишені свого незмінного шкіряного пальта. Вона відчувала себе трохи ніяково, ніби підліток на першому побаченні, хоча поруч із нею крокувала власна донька. Після того березневого ранку, коли Аліса знайшла тіло в закинутому санаторії, минуло три тижні. Крига між ними не скресла повністю, але пішла тріщинами. Сьогодні Емілія вперше запропонувала поснідати разом. Без Дмитра. Тільки вони вдвох.

— Тобі не холодно? — запитала Емілія, кинувши погляд на розстебнуту куртку доньки. Материнський інстинкт спрацював швидше за логіку.

— Мам, я звикла. До того ж, коли холодно, матриця камери менше шумить на довгих витримках, — Аліса посміхнулася кутиками губ, не відриваючи погляду від видошукача свого масивного фотоапарата. Вона зупинилася, прицілюючись до старої дерев'яної альтанки, оповитої туманом. Клацнув затвор. — Тато вчора питав, чи не хочеш ти зайти на вихідних. Він приготував той свій фірмовий пиріг зі шпинатом.

Емілія відчула, як у грудях щось ледь помітно стиснулося. Дмитро намагався. Вона теж. Але цей танець зближення був повільним і обережним, ніби вони йшли мінним полем своїх минулих помилок.

— Я постараюся, сонечко. Якщо на вихідних не буде ніяких... сюрпризів на роботі. Минулий тиждень був спокійним, лише пара крадіжок та п'яна бійка біля вокзалу. Сподіваюся, Трускавець вичерпав свій ліміт на вбивства.

Тим часом за кілька кварталів звідси, біля масивних дверей міського відділку поліції, капітан Віталій Мельник переминався з ноги на ногу. В одній руці він тримав два великих паперових стакани з кавою, від яких йшла густа пара, а в іншій — невеликий паперовий пакет зі свіжим круасаном.

Він подивився на годинник. 08:15. Двері відділку відчинилися, і на ґанок вийшла Марія. Вона виглядала втомленою: волосся зібране в недбалий пучок, під очима за склом товстих окулярів залягли легкі тіні. Після їхнього незграбного "побачення" з кавою після минулої справи вони не говорили про стосунки прямо, але щось невловно змінилося. Віталій став частіше заходити в лабораторію "просто запитати", а Марія перестала ховати очі, коли він жартував.

— Маріє Русланівно! — Віталій зробив крок назустріч, простягаючи стакан. — Виглядаєте так, ніби всю ніч боролися з мікробами врукопашну. Капучино. Подвійне. І круасан з мигдалем, щоб підняти рівень цукру в крові найсвітлішої голови нашого управління.

Марія ледь помітно почервоніла, приймаючи гарячий стакан. Її пальці на мить торкнулися його руки.

— Дякую, Віталію Антоновичу. Я дійсно засиділася. Робила переоблік реактивів. Ви... ви не мусили чекати мене на холоді.

— Та який холод, я гарячий хлопець, — віджартувався він, хоча його вуха зрадницьки почервоніли від ранкового морозу. — До того ж, хто ще прослідкує, щоб ви нормально харчувалися, поки Вікторії Сергіївни немає?

Вона тихо засміялася, кусаючи круасан. Цей сміх для Віталія зараз був дорожчим за будь-які нагороди від керівництва.

Час дії: 09:15.

Локація: Центральний бювет мінеральних вод №1.

Емілія та Аліса підійшли до масивної будівлі бювету. Тут життя вирувало. Сотні курортників, одягнених у спортивні костюми або дорогі пальта, стікалися до дверей, тримаючи в руках свої спеціальні порцелянові або скляні кружки-поїльники: куманці з довгими носиками, призначені для того, щоб мінеральна вода не псувала зубну емаль.  Усередині стояв гул голосів, монотонний шум води, що лилася з кранів, і густий, специфічний запах "Нафтусі". Емілія купила два паперових стаканчики і набрала теплої води.

— Фу, ну і запах, — Аліса зморщила ніс, роблячи крихітний ковток. — Як люди п'ють це літрами?

— Це корисно, — Емілія зробила ковток, не змигнувши оком. Вона стояла біля колони, спостерігаючи за натовпом. Поліцейська звичка сканувати простір ніколи її не залишала.

Її погляд зачепився за чоловіка років п'ятдесяти, який стояв неподалік. Він виділявся. На ньому був дорогий кашеміровий костюм, зовсім не схожий на розслаблений одяг відпочивальників. Чоловік мав багряне обличчя, важке підборіддя і поводився з тією специфічною зверхністю, яка притаманна людям із владою. Він тримав у руках індивідуальний, дуже дорогий на вигляд керамічний куманець з позолотою і пив воду дрібними ковтками, паралельно щось роздратовано друкуючи в смартфоні.

— Мам, дивись, яке світло падає з того вікна, — Аліса підняла камеру, наводячи об'єктив кудись у бік натовпу.

І саме в цей момент усе сталося.

Солідний чоловік раптом випустив смартфон з рук. Апарат з гуркотом впав на кахельну підлогу. Чоловік схопився правою рукою за горло, його очі розширилися в абсолютному, тваринному жаху. Він зробив хиткий крок назад, врізавшись у якусь літню жінку. Керамічний куманець вислизнув з його ослаблих пальців і розбився вщент. Звук скла, що б'ється, пролунав під високим куполом бювету наче постріл. Навколо миттєво утворилося порожнє коло. Чоловік впав на коліна, його тіло вигнулося в неприродній конвульсії. З рота пішла густа біла піна.