Оповідання перше. Тіні старого міста.

Час дії: 08:30. 7 березня 2025 рік, П'ятниця.

Локація: Приватний сектор, батьківський будинок Емілії.

Старі модринові мостини глухо скрипнули під вагою кроків. Емілія Петрівна Вишневецька, тридцятивосьмирічний майор поліції, стояла біля вікна кухні, тримаючи в руках надколоте горнятко з товстої кераміки. Чорна кава, зварена в старій мідній турці, обпікала губи, але саме ця гіркота – без краплі цукру чи молока – допомагала їй прокинутися. За вікном стелився густий березневий туман, який повільно сповзав з карпатських передгір'їв, огортаючи Трускавець вогкою, холодною ковдрою. Вона повернулася сюди місяць тому. Батьківський будинок пахнув пилом, старими книгами та сушеною м'ятою, яку її покійний батько завжди тримав на горищі. Після шаленого, виснажливого ритму столиці, де дні зливалися в один нескінченний конвеєр звітів, нічних викликів та вигорання, цей будинок здавався їй фортецею. Хоча, відверто кажучи, вона просто втекла. Від порожньої київської квартири, від спогадів, від самої себе.

Тишу розірвав різкий, нетерплячий сигнал автомобільного клаксона. Потім ще один. Емілія зітхнула, поставила горнятко на стіл і накинула на плечі шкіряну куртку. Вийшовши на ґанок, вона побачила стареньку, але доглянуту «Шкоду», з відкритого вікна якої визирав її новий напарник. Капітан Віталій Мельник, тридцять років, невичерпне джерело енергії та, здається, єдина людина в міському відділку, яка ніколи не пила кави, бо йому і так вистачало власного адреналіну.

— Бажаю здоров'я, товаришу майор! — бадьоро відсалютував він, посміхаючись так широко, ніби сьогодні був не похмурий ранок п'ятниці, а день видачі премії. — Готові підкорювати кримінальний Олімп нашого курортного містечка?

— Мельник, якщо ти ще раз посигналиш під моїм будинком о пів на дев'яту ранку, я особисто випишу тобі штраф за порушення громадського спокою, — сухо відповіла Емілія, сідаючи на пасажирське сидіння і пристібаючи пасок безпеки.

— Який спокій, Еміліє Петрівно? — Віталій різко рушив з місця, вправно викручуючи кермо. — У нас труп. Свіженький, як ранкова роса. Закинутий санаторій на околиці парку. Кажуть, місцевий бізнесмен. Так що ваше знайомство з трускавецьким бомондом починається не з бювету, а з місця злочину.

Емілія лише мовчки кивнула, відчуваючи, як звичний холодний спокій професіонала витісняє ранкову меланхолію. Робота починалася.

Час дії: 09:15.

Локація: Закинутий корпус санаторію «Кришталевий».

Повітря тут було ще вогкішим. Старий радянський санаторій, який не бачив ремонту з дев'яностих років, височів серед лісу, мов гігантський бетонний скелет. Жовта поліцейська стрічка вже була натягнута між двома похиленими соснами, яскраво контрастуючи з сірістю ранку. Емілія переступила через калюжу, в якій плавало торішнє листя, і попрямувала до центрального входу, де метушилися патрульні. На розбитій кахельній підлозі у вестибюлі, серед уламків цегли та сміття, працював криміналіст. Він сидів навпочіпки, обережно орудуючи пінцетом біля тіла чоловіка в дорогому, але тепер безнадійно зіпсованому вовняному пальті.

— Що маємо? — діловито запитала Емілія, натягуючи на ходу сині нітрилові рукавички.

Криміналіст повільно підняв голову. Його очі за склом окулярів у тонкій оправі на мить розширилися від подиву.

— Емі? Вишневецька? — голос Євгена Сидоренка здригнувся. Він підвівся, машинально витираючи руки в рукавичках одна об одну. — Я чув, що до нас перевели когось зі столиці, але щоб... Господи, скільки років минуло? З випускного?

Емілія завмерла. Вона впізнала його не одразу: замість худорлявого хлопця з паралельного класу перед нею стояв солідний чоловік з легкою сивиною на скронях.

— Привіт, Женю, — вона дозволила собі легку, ледь помітну посмішку, але миттєво повернула обличчю робочий вираз. — Рада бачити. Але давай ностальгію залишимо на потім. Хто він і від чого помер?

Євген розуміюче кивнув, одразу перемикаючись на професійний тон. Він завжди був дотошним до дрібниць, і ця риса з роками лише загострилася.

— Жертва – Ковальчук Ігор Васильович, сорок п'ять років. Власник кількох великих сувенірних крамниць у центрі. Смерть настала внаслідок тупої травми голови. Вдарили чимось важким, можливо, шматком арматури або труби, тут їх повно, — Євген вказав на розкидане будівельне сміття. — Час смерті: між другою та четвертою годиною ночі. Гаманець, годинник і телефон на місці, тож пограбування можемо викреслювати.

— Зустріч? — припустив Віталій, який підійшов ззаду і тепер уважно роздивлявся дорогі туфлі вбитого. — Хто попреться в цю глухомань серед ночі просто так?

— Саме так, — погодилася Емілія, уважно вивчаючи бризки крові на найближчій колоні. — Хто його знайшов?

— Свідок он там, біля швидкої, — Віталій махнув рукою в бік виходу. — Патрульні кажуть, дівчинка-фотограф. Прийшла на світанку ловити кадри для свого блогу чи щось таке. У неї шок.

Час дії: 10:30.

Локація: Кордон поліцейської стрічки.

Емілія вийшла на свіже повітря, намагаючись очистити легені від запаху сирості та запеченої крові. Біля карети швидкої допомоги, загорнувшись у термоковдру з фольги, сиділа худенька дівчина. Її обличчя було блідим, а в руках вона судомно стискала професійну фотокамеру. Емілія підійшла ближче, дістаючи з кишені блокнот, готуючись ставити стандартні запитання м'яким, заспокійливим тоном. Але коли дівчина підняла на неї повні сліз очі, серце майора Вишневецької пропустило удар і важко гепнулося десь у районі шлунка.