Розділ 8. Наслідки

Розділ 8

Наслідки

Цієї ночі я не стулила очей. Коли друзі пішли, попленталася до своєї спальні та не роздягаючись безсило впала на ліжко. Вся ця ситуація мене виснажила. В голові – суцільна пустка: не думок, не вражень, не переживань. Знов накрила апатія. Лежала і бездумно витріщалася у сірувату стелю, розглядаючи відблиски вранішнього сонця, яке просочувалося крізь щілини в товстих шторах.

Так і пролежала майже до полудня, відсторонено спостерігаючи, за розгортанням нового дня за завісою товстої тканини. Мене не полишало спустошення. Каяття не було, адже однаково б не допустила вбивства мого кращого друга.

Протистояння з Серевським виснажило. Здавалося, важливий етап в моєму житті завершено, проте, куди рухатися не знала. Та й не мала сил про те думати. Що робити? Як жити далі? Як пристосуватися до нових умов життя? Імовірно, Януш та інші потенційні роботодавці відвернуться від людини з репутацією вбивці? Річ у тім, що не розповіла Червонському про свій план. Князь не знає достеменно, яку бійню влаштували заради порятунку Тімотеуша.

Раптом, двері відчинилися і в приміщення увійшла Ярина:- пані Ядвіга відпочиває. Я напоїла її заспокійливою настоянкою.

- Дякую. – тихо промовила, поволі підіймаючись з ліжка.

Неохоче переодяглася, і дозволила Ярі допомогти мені причепуритися. Нас перервав наполегливий стукіт. Яра побігла відчиняти, поки я натягала чоботи.

Закінчивши, спустилася вниз. І якраз вчасно, бо служниця підбігла та всунула мені до рук записку й багряний кошіль повний монет. Розгорнувши аркуша, прочитала коротке сухе повідомлення про виклик до Червонського. Нижче зазначена сума винагороди й щирі сподівання, що ніхто з учасників не постраждав.

- «Що ж, хоч би Януш не вирішив, що я перебільшила з самодіяльністю. Гадаю, гнів князя не загрожує. А от його запрошення на розмову, то — підозріло. Червонський щось задумав. Бажано, щоб справа, не була надто ризикованою».

Я зітхнула й попленталася до їдальні. Впевнена, розмова з Червонським не пройде легко, отже, треба підкріпитися перед візитом. Від планування майбутнього відволікла поява гості. До кімнати зайшла похмура й стомлена Ядвіга. Жінка присіла поруч, їй вручили тарілку, в якій та почала колупатися.

- Ти як? – перервала я важку мовчанку.

- Ліпше. – тихо вимовила подруга.

- Шкодуєш про вчорашнє? – обережно спитала, намагаючись завдати співрозмовниці якнайменше болю. Ядвізі доведеться якось пристосуватися до нових умов.

- Ні. Я вдячна вам. Ви подарували мені свободу. – похмуро зізналася гостя. Я питально підняла брову, вдивляючись у хворобливе бліде обличчя вдови. А Двіга беземоційним голосом пояснила: - Міхал був тираном. Життя з цим чоловіком – страшний сон, який не хочу згадувати. Та більше страху натерпілася вчора, коли рятували Тіма. В мене ледь серце не вискочило від хвилювання, коли розправлялися з нападниками. – жінка здригнулася і замовкла.

Я простягнула руку й впіймавши її холодну долоню легенько потиснула в жесті підтримки: - Головне, зможеш жити для себе. Ти тепер в безпеці.

- Маєш рацію. То – на краще. – більш впевнено промовила вдова.

- Без перешкод бачитимешся зі своїм коханим. – весело додала, підіймаючись: - До речі, він обіцяв зайти сьогодні ввечері.

Тьмяний погляд Ядвіги, пояснішав. Вона теж підвелася. Я покликала Яру й попросила показати гості дім, а потім дати книжку, аби та не впала в депресію. Двіга з ентузіазмом покрокувала за служницею, котра з веселим гомоном поспішила виконати розпорядження. А я рушила до маєтку Червонського.

Йдучи сірими вулицями Алерина, роздумувала про можливі мотиви роботодавця. Очевидно, наша зустріч не становитиме небезпеки, бо камінь на фамільному персні залишався спокійним. Тож, справа, імовірно, в новій інтризі, адже князь зазвичай багато чого має собі на думці. Важко здогадатися про плани «сірого кардинала», поки сам не розкриє карти. Отже, дізнаюся, як завжди, в останній момент.

Вже у передмісті відкинула намагання вгадати прагнення вельможі. Зробила висновок, хоче використати мене як ферзя у ще одній партії. – «Знати б з ким гра, та за якими правилами!» Тихо зітхнула й подумки готуючись до всіляких сюрпризів, підійшла до палацу Червноського. Там зустрів добре знайомий лакей Януша та одразу ж провів темними коридорами.

Зупинившись, провідник показав на потрібні двері й пішов. Постукала, дочекавшись запрошення, увійшла до кабінету прикрашеного темним деревом.

Червонський сидів за столом і писав. Поруч, на столі лежав стос паперів і пара шкіряних папок. Темну поверхню освітлювала єдина свічка в срібному свічнику. Стіну зліва заповнювали полиці з книгами. Підлогу вкривав м’який бордовий килим. Важкі бордові штори закривали високі стрілчасті вікна. Все це не додавало приміщенню світла.

Януш зливався з інтер’єром у темно-червоному одязі. Князь підняв голову і кивком вказав на крісло, що стояло навпроти його робочого місця. Я пройшла туди. Сіла, поклавши шпагу на коліна і замислено втупилася в обличчя роботодавця.

Він закінчив свій опус, відклав перо й підвівся. Неквапливо рухаючись кімнатою мовив:

- Вчора ви знешкодили не тільки мого найбільшого ворога, але і кращого за всю історію нашої країни найманого вбивцю.

- То до чого тут найманець? – не розуміючи перепитала, лишень би підтримати розмову.

- Стефан заважав нам своєю діяльністю. Працював і на нас і на супротивника, вбиваючи всих, чию смерть оплатять. Взагалі-то, уже відправив вам свою подяку в грошовому еквіваленті…

- «Бачила ту оплату. Щедра. Та щось ще має собі на думці. Боюся, воно мені ой як не сподобається. Та все одно відступати пізно».

- То що вам тоді треба? – нашорошено спитала: - Виказати свою вдячність усно? Та я того не потребую…