Розділ 2. Втеча в минуле Або Стратегічний відступ з рідного світу

Розділ 2

Втеча в минуле

Або

Стратегічний відступ з рідного світу

Кам’яне місто зустріло нас теплими променями полуденного сонця. Наша маленька компанія повільно рухалася брукованою сірим каменем вулицею. Палаци зі світлого граніту залишилися позаду, вузькі криві вулички змінювалися площами, й тісними торговельними кварталами.

Я неквапливо крокувала поруч з друзями, роздивляючись сірі будинки міщан. Захоплена цим заняттям не помітила, як наштовхнулася на перешкоду на своєму шляху. Моя ліва туфелька опинилася на штучному виступі тротуару, що не мав жодного стосунку до бруківки. Зупинилася, зробила крок в сторону від невідомої перешкоди та сповнена цікавості глянула вниз. Поряд зі срібною тканиною спідниці вбачався темний металічний квадрат. Покликала Тіма й вказала на знахідку. Той посміхнувся та пояснив:

- Коли брукували столичні вулиці, а то було з пів тисячоліття тому; робітники замурували стічні канави, залишивши такі-от квадратні люки для використання містянами. Туди також заливають спеціальні алхімічні еліксири для очищення.

- «Так ось чому в них тут не смердить й немає бруду, як у середньовічному місті». – подумки зазначила, рухаючись за провідником.

- Як давно стоїть Алерин? – поцікавилася, продовжуючи крокувати вулицею.

- Трохи більше тисячоліття. – відповів Тім, тягнучи нас все далі й далі вглиб столиці.

- А який у вас зараз рік? – запитала, не сподіваючись отримати чітку відповідь.

- П’ять тисяч триста п’ятдесят сьомий. Ну, або за літочисленням вашого світу – тисяча п’ятсот сімдесятий.

- Ти навідувався в наш світ, якщо тобі відомі такі подробиці? – зробила уточнення, невимовно здивована своєю здогадкою.

- Так. Доводилося. Коли встановили постійний зв’язок між світами, кілька разів відвідав ваш, для вивчення. Треба було підготуватися до зустрічі з дослідниками з вашого світу. - розтлумачив Тім, ведучи нас до центру столиці.

Невдовзі, наблизилися до величезної будівлі з сірого каменю, яка височіла над містом. Собор, а то був він, вражав красою та величчю готичного стилю: шпилі, вузькі стрілчасті вікна з найпрекраснішими вітражами, які мені довелося бачити. До абсолютної схожості з відомими примірниками не вистачало лишень горгулій та химер на фасаді. Але тут, певно, інша релігія, тому й немає звичних прикрас.

- Зараз розповім вам про наші вірування й покажу одну зі святинь. – почав провідник відволікаючи нас від розглядання шедевру місцевої архітектури.

Увійшли у високі різьблені двері темного дерева й одразу ж наштовхнулися на представника місцевого духовенства. Тім сказав йому, що ми іноземці й бажаємо роздивитися тут все. Священнослужитель мовчки зник у напівтемряві.

Поки друг розмовляв з ним, я роздивлялася внутрішнє убранство храму. Він являв собою будівлю подібну до базиліки, проте без колон і з кількома вівтарями. Поруч з кожним вівтарем стояли сірі статуї. На жаль, з того місця де перебувала неможливо розгледіти кам’яні скульптури у тьмяному світлі, яке лилося з вузьких вікон.

Щойно священнослужитель відійшов так далеко, аби не чути нашу розмову, запитала у Тіма:

- А нам точно нічого за те не буде?               

- Ні. То доглядач. – незрозуміло відповів той.

- Тобто нас не виженуть? А ми ж не вашої віри… Нам взагалі тут можна перебувати? – кинула пару невпевнених питань.

- До храму пускають людей будь-яких переконань. Головне тактовно себе поводити. Випхають лише у разі загрози святині. – докладно пояснив старший.

- Здається, тут більше нікого. – замислено промовив Єжи оглядаючись навсібіч.

- Релігійної верхівки зараз нема на місцях. Вони з’являться ввечері, а служителі зі своїми помічниками готують ритуали. – плутано пояснив Тім.

- Себто, ми їх не зустрінемо? – зробив уточнення друг.

- Так. Тому обрав цей час для лекції. – повідомив провідник.

- А хто цим всим керує? Ми ж точно не порушуємо правил? – підозріло перепитала, повертаючись до перерваної розмови.

- Настоятель храму сьогодні навряд чи з’явиться. А Верховний служитель усих Богів рідко лишає свій маєток. – знов малозрозуміло відповів старший.

Єжи натякнув на брак інформації для розуміння, що мається на увазі. Тім попросив трошки почекати та послухати розповідь про місцеву релігію, так нам стане зрозуміліше. Довелося погодитися й помовчати.

Провідник узяв факел з підставки біля входу й підвів нас до однієї з фресок, які вкривали стіни собору. На ретельно відшліфованому сірому камені зображено постаті схожі на людей. Їхні обличчя мали натхненний вираз, та неприродно великі очі. Зображена на стіні компанія складалася з двох войовничих чоловіків; гарненького кучерявого хлопця-підлітка й пари красивих світловолосих жінок. В тієї, яка здавалася молодшою – погляд був м’яким. Вона випромінювала тепло і турботу. Старша – походила на сувору вчительку.

- Наша релігія називається Діосизм, а ось наші Боги – почав він екскурс в місцеві вірування: - Верховний Бог – Діос, його дружина – Богиня кохання – Діа.

- Тобто, тому ваше віросповідання має таку назву? – зробила уточнення.

- Майже. Діосизм з’явився у результаті об’єднання культів Божественної родини. – вказав на зображення: - За легендою наш світ створили Боги Діос та Діа у подарунок своїй дочці.

- То і є Божественна родина? – вказуючи на малюнок на стіні перепитав хлопець.

- Так. Це – діти Діоса та Дії: Флоріус – Бог лісу, (він притягує вдачу до мисливців. А також захищає ліс й усих лісових істот.); Онелла – Богиня родючості (покровителька материнства); Ларіус – Бог війни. – розповів друг вказуючи на відповідну фігуру.

- Як же їм поклоняються? Одразу всим разом чи по черзі? – поцікавилася, уважно розглядаючи святилище.