Розділ 1. З чого усе почалося Або як я дійшла до такого життя

Розділ 1

З чого усе почалося

Або

Як я дійшла до такого життя

Освітлену променями теплого травневого сонця вулицю заповнював яскравий натовп. Люди поспішали у своїх невідомих динодному справах; снували вулицею не помічаючи один одного, юрбилися на вузьких тротуарах. Я, рухаючись разом з юрбою на великій швидкості перетнула проїзну частину, й цокаючи підборами босоніжок збігла, стилізованими під мармурові, сходами. Посмиком розчинила двері та не знижуючи темп, забігла в один з корпусів універу, який за рік навчання став мені, як рідний.

Вже спізнювалася на заняття, та у вузькому коридорі зіштовхнулася зі своїм колишнім хлопцем. В житті у мене завжди не все гаразд. І перше кохання не було винятком. Я на хвилину застигла, зціпившись з ним очима. Намагалася вкласти в той погляд всю свою ненависть до людини, котра жорстоко зрадила, завдала нестерпного болю. Тоді, здавалось, що моя душа померла, що я розучилася відчувати щось, окрім ненависті. Та то був не кінець. Невдовзі з’явилося роздратування від постійної присутності тої цинічної персони в одній будівлі зі мною.

Спопеливши колишнього поглядом, я прискорила темп і влетіла в залиту весняним сонцем аудиторію. Впала за парту, привіталася з кращою подругою та полізла в сумку. Шпурнула на стільницю зошит, витягла з нетрів баула ручку і приготувалася вдавати старанне конспектування. І ось, не минуло й кількох хвилин, в аудиторії з’явився викладач. Він коротко привітався і розпочав лекцію.

Першою парою була історія. Молодий педагог захоплено розповідав стоячи біля дошки, закритої мапою. Його ніхто не слухав. Усі посилено вдаючи конспектування, займалися власними справами. Викладача то, здається, не хвилювало.

Ми з моєю кращою подругою – Олею, русявою дівчиною, підстриженою під каре, тихо перешіптувалися — ділилися враженнями. Нудна, повільна лекція з вже всебічно вивченого розділу історії, нарешті, скінчилася. Неквапливо поклали речі до сумок і слідом за одногрупниками потяглися до виходу з аудиторії. Попереду нас чекав семінар, куди ще маю встигнути роздрукувати матеріал.

- Черниська, затримайтесь на хвильку. – покликав викладач.

- Валерій Сергійович, вам щось треба? – поставила я цілком слушне в цій ситуації питання. Відчувала підступ в бажанні викладача поспілкуватися зі мною саме зараз.

- Ганно, вам добре відомо, що ви – одна з найкращих студенток першокурсниць нашого ВИШу… - здалеку розпочав він.

- Валерій Сергійович, до чого ведете? - поцікавилася, намагаючись підштовхнути чоловіка до коротшого викладу інформації.

- Волію запропонувати вам участь в одному науковому проєкті. В майбутньому то принесе вам неабияку користь. Цей проєкт організовано моїм науковим керівником, професором Савіним.

- «Він, здається, аспірант. Працює над дисертацією». – згадала я і зробила уточнення: - Чого потребую для участі? І що за задум?

- Для участі в цьому проєкті якраз і потрібна така людина, як ви. Бо маєте найглибші знання з Ренесансу і Середньовіччя. А ваш тренер з фехтування запевнив, стали однією з кращих спортсменок міста. І верхи їздите, наче, непогано. Тому я вирішив зробити вам таку пропозицію.

- А що за проєкт? – нагадала я раніше озвучене питання.

- Подробиці повідомлять вам і вашому напарнику, Євгену Єжову, пізніше. Натепер можу лише сказати, то щось на кшталт квесту на історичну тематику, спрямованого на вивчення життя в епоху Ренесансу. - історик перервав свій спіч і простягнув мені аркушик з нерозбірливим написом: - Ось адреса. Якщо забажаєте взяти участь, приходьте завтра на десяту ранку.

- Але ж щосуботи в мене урок з верхової їзди та ще фехтування. – заперечила я.

- Не хвилюйтеся. Нічого не втратите. Натомість отримаєте можливість покращити свої навички в тому і в іншому.

- А Євген, ну Єжов, котрого ви згадували, погодився на участь? – поцікавилася я справами друга дитинства.

- Начебто так. Проте, дав зрозуміти, що може змінити думку. – із зітханням відповів історик.

Вже розпочалася наступна пара, тому я вирішила більше не докучати викладачу розпитуваннями. Розуміла, в тому немає сенсу. Валерій Сергійович відпустив мене і я проштовхалася крізь натовп коло дверей в аудиторію. Пом’ята і втомлена випала у тихий коридор де зустріли зацікавлені погляди мого приятеля Євгена і кращої подруги Олі.

- Він і тебе запрошував на квест? – з непідробною цікавістю запитав невисокий худенький хлопець із повсякчас скуйовдженим волоссям.

- Так і ти мені зараз же розповіси все тобі про те відоме. – беззаперечним тоном промовила я.

- Тоді, слід знайти відповідне місце для бесіди. – зауважила Оля.

- Так. Не варто тут стовбичити. – погодилася я.

Оскільки на наступну пару однаково сильно запізнилися, наша маленька компанія перемістилася в розташовану неподалік студмістечка кав’ярню. Отримавши по чашці кави, розпочали активно обговорювати запропонований нам з Євгеном проєкт.

- Жека, що ти знаєш про авантюру, запропоновану нам Валерієм Сергійовичем?

- Небагато. – розпочав той: - подейкують, один з керівників, нещодавно збудованого і таємно організованого дослідницького центру, такий собі професор Савін, готує людей для роботи над якимось дивним проєктом. Чи то йому вдалося відтворити, а, можливо, змоделювати щось важливе для науки. А дехто стверджує, для того, щоб створити цю так звану модель, чогось там, потрібні люди зі спеціальними навичками. – друг затнувся і закінчив: - Є, й, абсолютно безглузді чутки. Я не буду їх переказувати.

- М-да. Малувато. – прокоментувала я.

- І якось все розпливчасто. – додала Оля.

- Але, треба ж вирішувати. – зазначила я.

- А що тут вирішувати. Слід погодитись і про все довідатись. Якщо все це раптом виявиться підставою, встигнемо відкараскатися. – висловися Євген.