Розділ 16. Нові горизонти

Розділ 16

Нові горизонти

Наступний ранок після від’їзду Тадеуша зустріла у пригніченому настрої. Відомостей про «білих плащів» ніяких. Шпигуни намагалися з’ясувати, де ті збираються, та що замислили проти нас.

Бездіяльність давила на мене. Я ніколи не вміла сидіти та чекати. Мені завжди треба було діяти. Тому, поки в суспільному житті та політичних інтригах затишшя, отримала можливість зайнятися особистими проблемами.

А справ багацько, оскільки відтоді, як здобула титул та землі, занедбала свою вотчину. Не цікавилася справами свого маленького графства, розташованого недалеко від столиці. Тож, зараз, вирішила виправити цю помилку, та все-таки ознайомитися зі своїми володіннями, адже дохід зі своїх земель одержую регулярно.

Тому наступного дня, зранку, вирушила вивчати свій наділ. Надававши розпоряджень слугам, поснідала, зібралася та вийшла на сіру вулицю. Там уже чекав хлопчина з осідланою кобилою. Знайома з поїздки в Галенію тварина, привітала радісним іржанням. Погладила її по голові. Вскочила в сідло, схопила повід та неквапливо попрямувала до міської брами.

За годину, як моя темна фігура відокремилася від міського муру, уже наближалася до кордону володінь. Судячи з мапи та інформації отриманої з паперів, маєток розташовано неподалік.

Проїхавши невеличкий відрізок лісового шляху, опинилася на узліссі. Попереду білими краплинами хат на зеленувато-червоному полотні лісу простягалося село. Ще трохи, і я під’їжджаю до поселення. Справа починалася висока огорожа з іржавого металу, глибоко вкопана в землю. Місцями стовпчики підмило водою, й паркан похилився, небезпечно нависнувши над широкою ґрунтовою дорогою.

Прив’язала кобилу до залізних прутиків огорожі та далі рушила пішки. Треба для початку обійти свої володіння та познайомитися з місцевими мешканцями. Через десять хвилин ходьби тим шляхом натрапила на невисокого товстого чолов’ягу, котрий  плентався назустріч.

- Гей, пане, — покликала чоловіка. Той дивно на мене подивився. Мабуть, звик до провінційної грубої форми спілкування.

- Не підкажете, як знайти управителя маєтком? – спитала у місцевого.

- Так, той, в панському домі він і сидить. Оселився там, років з десять тому, коли графа, того, вбили, а землі наші перейшли королю. Тоді-то туди й перебрався, а до того був сільським старостою.

- Добре… добре… - перервала говіркого чолов’ягу. – Дякую, все інше в нього особисто розпитаю.

Хотіла вже було йти, проте мій співрозмовник раптом зрозумів з ким балакав: - Так ви графиня… Та сама… котрій пожалували наші землі. – здивовано спитав. Стверджувально кивнула та поцікавилася: - А ви, вибачайте, хто?

- Я сільський лікар. Один тут на усю округу. – пояснив той і ми попрощалися.

Покрокувала попід огорожею та скоро вийшла до воріт. Точніше до дерев’яшки, котра їх замінювала. В пройомі, де мали бути стулки, валялася товста колода, перегороджуючи шлях, наче шлагбаум. Легко перелізла звалений в непідхожому місці шматок дерева та почимчикувала високим запущеним різнотрав’ям до будівлі, яка виднілася трохи в стороні.

Підійшовши до облізлої стіни, зазирнула у вікно: не душі, купа мотлоху та уламків меблів, шматки тканини. Усе вкрите сірим пилом, що накопичувався роками. Пішла далі. Обійшовши будинок, побачила свіжопобілену сторожку. Хатку, імовірно, переробили з будиночка для слуг. Постукавши в охайно пофарбовані темно-коричневим двері, почула дозвіл і увійшла в середину.

У світлій кімнаті середніх розмірів перебували двоє: худорлявий чоловік та молода русоволоса дівчина. Старший сидів за столом розбираючи папери, а юначка читала на диванчику у кутку кімнати. Почувши, мою появу вони обернулися.

- День добрий пан і пані. – твердим владним тоном привіталася.

- Добрий, пані ем…

- Графиня Аннета Черниська — представилася сміливій дівчині, яка вирішила першою привітатися, та водночас і чоловікові, що сидів в пів оберта до мене.

- То ви та сама … - почала було дівчина.

- Доню не треба. – перервав її батько.

- Нічого страшного. – заспокоїла його та підійшла ближче до дівчини: - Так, я і є та, котрій пожалували ці землі, та яку називають «темною панною». А тепер, поговоримо про справи. – звернулася вже до управителя: - Здогадуєтеся, навіщо сюди приїхала?

- Мабуть, щоб оглянути свої володіння. – зробив припущення. Я кивнула та висловилася з цього приводу:

- І знаєте, що я тут побачила?

- Ні. – похитав головою той.

- А я вам розповім… розруха, запустіння, та ще й недостатньо робочих рук…

- Можете не продовжувати. – стомлено махнув рукою той.

- Все одно продовжу! – жорстко промовила: - Так от, маєте розв’язати цю проблему якнайшвидше. Найміть робітників для відбудови маєтку. Знайдіть садівника, прислугу… До речі, з заростей за закинутим будинком може вийти прегарний парк.І поставте, нарешті, ворота!

- Я вас зрозумів, все зроблю. От тільки садівник…

- А що з ним?

- В запої. І ніхто не в змозі його звідти вивести.

- Так звільніть та найміть іншого! – обурилася такій м’якості підлеглого.

- Не підуть. У всих поля, городи…

- Шукайте..! – кинула, закінчуючи розмову.

Залишила маєток та вирішила пройтися поселенням, подивитися, як живуть люди. Тільки-но вийшла за імпровізовані ворота, зустрілася зі знайомим лікарем. Той уже повертався від пацієнта.

- Пане лікарю, а не підкажете мені, хто з ваших сусідів погодиться стати моїм садівником. Роботи, як бачте, багатенько… - вказала на зарослу територію навколо будинку. Лікар кивнув, а я продовжувала: - Головне, щоб не пив, та міг швидко і якісно працювати.

- Рудий лісник може. Тільки він той… жінок ненавидить.

- Нічого. То не проблема. Покажи, де живе.

Пройшли через все село та опинилися на околиці. Останній будиночок, що стояв впритул до лісу, виявився домівкою вищезгаданого жінконенависника. Підійшла до охайної хати зі світлого каменю та постукала у дерев’яні двері. Ніхто не озвався.