Розділ 10. Перша подорож дорогами нового світу

Розділ 10

Перша подорож дорогами нового світу

Або

Велику політику творять маленькі люди

Над кам’яним містом вставало тьмяне сонце, заливаючи похилими променями сірі камені. Я поспішала до загону, який чекав на виїзді з міста. Цокотіння підків моєї смоляної кобили розносилося порожніми вулицями. Біла сукня з простої щільної тканини розвивалася на великій швидкості, туго затягнутий корсет з чорної шкіри заважав дихати. Довгі скошені рукави прикривали пальці. Їх краї плуталися у поводі заважаючи керувати твариною. За твердженням Яри, творчині цього знущання, таке вбрання – звичайне для подорожей.

Лишень лютувала й сварила Януша останніми словами, за те, що втиснув мене у загін у якості перекладача. Ще й наказав прикидатися звичайною: - «Конспірація, най її!»

Довго лаялася крізь зуби, поки не вискочила за міську браму. Там притримала кобилу. Біля міського муру зібрався десяток чоловіків. В стороні від них стояли Тад з Тімом, підтримуючи за повід своїх коней. У Тада – вороний жеребчик з довгою охайно розчесаною білою гривою, а в Тіма – крапчаста кобила з коротко підстриженою гривою.

Я спішилася й підійшла до них, ведучи тварину за собою. Трохи потеревенили, чекаючи, щоб моя кобила відпочила. Темський відрекомендував мене своїм людям, й рушили в дорогу.

Перед нами стелився утоптаний тисячами копит широкий шлях. Сіра стрічка ґрунтовки повільно віддалялася від міських мурів. Попереду маячила пустинна місцина. На багато кілометрів вперед, аж до обрію, простягався степ. Високі трави коливалися на слабкому вітерці.

Зелене море перекреслювала крива лінія тракту. Дорога вела убік від густо заселеної місцевості. Чим далі ми їхали, тим більш дикою здавалася місцевість. Скоро, в ніздрі вдарив п'янкий запах різнотрав’я.

Тад, Тім і я скакали в голові загону. Інші відставали від нас лиш на пару кроків. То заважало спілкуванню, проте тихо перемовлятися нам вдавалося, тому не витримавши довгої мовчанки, почала розмову:

- Чому їду з вами, а не з усіма? – пошепки поцікавилася у коханого.

- Бо я сказав їм що ти — кузина Тіма. – спокійно відповів той.

- Конспірація? – зробила уточнення.

- Так і ще раз так! Я довіряю своїм людям, але вони теж можуть проговоритися. Не хочу, щоб ти через мене постраждала. – відказав коханий.

- Може, більш детально розкажете про мету поїздки, бо мені не зрозуміло чому такі перестороги. – попросила співрозмовників.

- За новим королем… Тобі ж розповідали. – не зрозумів моє питання Тім.

- То я й так знаю. Мене цікавить необхідність тягтися незрозуміло куди за невідомим іноземним принцом. Навіщо він нам взагалі потрібен?

- Як засіб проти міжусобиці. Аби князі займалися управлінням країною, а не боротьбою за корону. – чітко пояснив Тад.

- Згода. Ідея начебто непогана, та все ж, чому іноземець? – вирішила прояснити деталі.

- Читала другий том підручника з історії? – підозріло спитав друг.

- Ні. Не встигла. – чесно зізналася.

- Тоді поясню коротко. Десь сто років тому помер останній справжній правитель Полянії, нащадок засновників королівства … - почав той.

- Коротше – перервав його Тадеуш: - Вимерла правляча династія, й через це активувалася боротьба за владу серед високого вельможества.

- До чого то призвело? – спитала, так для годиться.

- У результаті того протистояння претендентів на престол залишилося мало. Та ніхто з них не був достойним. – продовжив пояснювати старший.

- А якщо деталізувати, то за два роки міжусобиць з п’яти княжих родів вижили тільки три. Останніх вирізали конкуренти. – сказав Тад.

- Якщо бути прискіпливим, то два з половиною. – вставив Тім.

- Як це, два з половиною?

- Ні. Уже півтора. Аннета ж вбила Сіревського. – заходився сперечатися головний шпигун.

- Так в нього ж начебто є родичі. – зазначив алхімік.

- Вони навряд чи з’являться. Міхал був не такий вже і багатий. Наслідувати там, окрім титулу, особливо нічого. – доповнив свою думку Тад.

- Ти, взагалі-то, маєш рацію. Князівство — банкрут. Крім того, мав купу боргів. Йому довелося продати фамільний маєток, аби, хоч частково розплатитися.

- Краще поясни, чому половина? – влізла у суперечку чоловіків.

- Ще один з князівських родів на грані вимирання. Голова — старий. Живе в провінції. А єдиний спадкоємець, він же син, має великі проблеми зі здоров’ям. – розтлумачив старший.

- Ясно. Так що там далі з монархом? - повернула розмову на попередню тему. Треба ж мені просвітитися.

- Щоб високе вельможество усих не повбивало, менш родовиті діячі створили Раду, котра й керує країною. А для офіційних заходів вигадали короля. – прочитав коротку лекцію Тім.

- Точніше, для виконання представницьких функцій. – деталізував Темський: - В нас же не конституційна монархія, як в Трусії. В нас король – обличчя країни. Він не має ніяких фактичних прав правління. Править – рада.

- А чому іноземець?

- Так склалося історично. – втомлено кинув друг, котрому набридло читати лекції. Тим паче, обставини цьому не сприяли.

- Іноземцем легше маніпулювати, простіше контролювати. – терпляче розтлумачив коханий.

- Тепер, зрозуміло. – відчепилася від попутників.

Пейзаж навколо почав змінюватися. Попереду замаячила стіна зелених насаджень. Скоро наш загін в’їхав у мальовничий ліс. Попід дорогою розкинулися величезні віковічні дерева. Їхнє гілля нависло над шляхом, створюючи затишну тінь. У кронах сиділи десятки пернатих, невпинно перегукуючись. Пташиний гамір стишував наші голоси, заважаючи розмові. Тож ми мовчки їхали лісом, насолоджуючись прохолодою і роздивляючись різнобарвне листя.

Зупинку зробили на мальовничій галявині. Серед високої соковитої зелені дзюркотів струмок. Чиста вода іскрилася у променях сонця, яке хилилося до обрію. Я зіскочила з кобили й ноги взуті у високі дорожні чоботи потонули у м’якій траві. Прив’язала кобилу, впала на соковиту зелень й почала спостерігати за чоловіками. Посередині галявини високий світловолосий чоловік готував місце для багаття. Він зрізав ножем траву й виклав коло з невеличких каменів. Інші заходилися готуватися до полювання: точили ножі, перевіряли арбалети.