7.Коли грунт остаточно приймає своє

Минуло шість років від тієї ночі.

Тимко живе окремо.
Не тому, що я цього хотів.
А тому, що він боявся… за мене.
За нас обох.

Він працює вночі — каже, серед людей йому безпечніше.
Але я відчуваю: він просто не хоче бути сам із темрявою.

Ми бачимося рідко.
І кожного разу — він гіршає.

Шкіра стала світлішою, під нею проступають тонкі тіні — мов вени, але чорні, майже сині.
Плечі — трохи похилені вперед.
Рукави сорочки він не засуває ніколи.
Каже, холодно.

Але я знаю — не тому.

Коріння не любить світла.

Я теж змінився.

Іноді вночі я прокидаюся від того, що мій пульс…
не мій.

Серце б’ється повільніше.
Глухіше.
Глибше.

Іноді — у відповідь на щось, що я не чую.
Іноді — у такт крокам, які я чую під підлогою.

Я намагаюся не звертати уваги.
Але всередині мене…
воно росте.

Я не кажу Тимкові.
Він і так усе бачить у моїх очах.

Того жовтневого вечора він прийшов сам.
Без попередження.
Блідий, мов попіл.
І очі… не його.
Мутні, як вода в болоті.

— Брате… — голос тремтів. — Вона повернулась.

У мене всередині все стиснулось.

— Ти впевнений?
— Вона стояла в коридорі гуртожитку.
— Ти бачив?
— Ні. Я відчув.

Він показав мені руку.

Пальці — тонші, ніж мали б бути.
Кістки — різко окреслені.
А під шкірою…
щось ворушилось.

Повільно.

Стиха.
Наче корінець прорізав собі шлях.

— Ти дав. їй… увійти?
— Ні! — він зірвався. — Це не я! Вона каже, що я — не носій.
— Тоді хто?
— Ти.

Я відступив.

— Вона хоче… те, що проросло.
— У мені?
— Так.

Я нарешті зрозумів:

вона все ще була голодна.
І все, що відбулося шість років тому, — це була лише спроба.

Тимко схопив мене за плечі, і його пальці були холодні, як мокрий ґрунт.

— Брате, мені треба забрати це з тебе.
— Ти не можеш.
— Я зможу.
— Як?
— Вона сказала…

— ЩО ВОНА СКАЗАЛА?

Він заплющив очі.

— Що корінь повертається до того, хто його посадив.

Я застиг.

— Вона хоче повернутися… в тебе?
— Ні, — прошепотів він. — Вона хоче, щоб я вийняв його з тебе… і забрав у себе.

Моє серце зупинилося на секунду.

— Ти не витримаєш.
— Витримаю.
— Тимку!
— Брате, якщо цього не зробити — вона з’їсть нас обох.

Тиша впала так раптово, що я почув, як у стінах рухається щось дуже велике.

Тимко підняв руку й поклав її мені на груди.
Туди, де билося друге серце.

Його пальці…
втиснулися в шкіру.

Не як людські пальці.
Як коріння, що шукає вологу.

Біль був таким, що світ погасився.
Але я не відсунувся.

Бо бачив його очі.

Очі хлопчика, який колись ходив у сні до відьми.

Очі, які просили:

Дозволь врятувати тебе.

Я кивнув.

— Добре…
— Брате…
— Забери це.
— Пробач.

І він…
увійшов пальцями в мою грудну клітку.

Без крові.
Без м’яса.
Наче шкіра розсунулася, як мокрий мох.

Я кричав.
Кричав так, що зір шаленів.

І в тій миті я почув:

Бум… Бум… Бум…

Друге серце вирвалося.

Виросло вгору.

Наче його тягнули нитки, яких я не бачив.

Тимко схопив його — маленьку темну грудку, схожу на вузол коренів, що ворушився, як живий.

— Брате… я тримаю…
— Знищ його…
— Не можу…
— Чому?!

І тут…
зі стіни позаду нього вийшла вона.

Без тіні.
Без звуку.
Просто з’явилася, як дерево з туману.

Висока.
Перекручена.
Гнило-земляна.

Вона поклала руку на плече Тимка.

І прошепотіла:

— Добре зробив, мій стовбур… Приніс мені плід.

Тимко завмер.

Не дихав.

Не кліпав.

Я впав на підлогу.
Слабкий.
Порожній.
Половина мене… більше не моя.

Відьма обхопила його голову довгими пальцями.

— Тепер ти — завершений.

І почала витягувати корінь у нього.
Те саме, що було в мені — тепер входило в нього.

Він кричав.
Але не від болю.
Від жаху.

— Брате!!!
— ТИМКУ!!
— Вона… вона входить у мене…

Біжи!
— Не можу!!

Я спробував піднятися.
Не зміг.

Відьма нахилилася до його обличчя.

— Дозрілий… і мій.

І в ту мить я побачив, як зі спини Тимка виривається щось чорне, як тінь коренів.

Воно зросталося з нею.

Воно було частиною його.

І вона — частиною його.

Корінь знайшов свій ґрунт.

Коли темрява розійшлася…
у кімнаті стояв лише він.

Тимко більше не був людиною.
Не був братом

Очі — білі.
Шкіра — потріскана.
Плечі — зігнуті вперед.

Він глянув на мене.

— Брате…
— Сину…
— Пробач… я… не відпустив її вчасно…

І потім:

— А тепер вона — я.

Він зробив крок до мене.
Повільний.
Тихий.

І сказав:

— Коріння завжди повертається до того, хто дав йому перший дотик.

І я зрозумів.

Він не прийшов мене вбити.

Він прийшов забрати мене з собою.

У темряву.
У землю.
У те місце, де коріння росте всередині людей.

Фінал не мав виходу.

Бо корінь, одного разу посаджений…

ніколи не вмирає.