6.Ті, що дозріли

Темрява зрушилася.
Вона не падала — вона сповзала, як мокра кора, оголюючи те, що ховалося всередині стіни.
Той запах землі був не просто сирим — він був теплим, живим, наче дихання створіння, що спало десятки років і тепер прокидалося.

Відьма ступила вперед.

Її тіло не рухалося так, як у людей — воно згиналося там, де не повинно було мати суглобів.
Як корінь, що шукає новий ґрунт.

Я відступив на один крок.
Вона — на два вперед.
Тимко — позаду неї, мов тінь.

Не тікай, — прошелестіло всередині моєї голови, хоча її рот не рухався.
— Ти ж сам відчуваєш: у тобі давно проросло.

І в ту мить я відчув це.

У грудях — тупе, в’язке, повільне биття, яке не належало моєму серцю.
Щось друге.
Те, що з’явилося тоді, коли я торкнувся її дверей у селі.
Щось, що спало, вкорінювалося в мені…
І чекало.

— Що ти хочеш забрати? — прошепотів я.
— Те, що виросло всередині тебе, — відповіла вона. — Корінь мій. Дорослий. Зрілий. Солодкий.

Її пальці торкнулися моїх грудей — там, де билося друге серце.
Я відчув, як шкіра під ними холоне, твердіє, вбирає її дотик, як земля вбирає дощ.

— Ти хочеш… убити мене?
— Я не вбиваю. Я забираю.
— Що ж тоді лишається?
— Рушниця без серця… М’ясо без коріння… Порожній дім без мешканця.

Я здавлено вдихнув.

І тоді Тимко заговорив — уперше своїм голосом.

— Брате… не чини опір. Вона каже… це буде швидко.

— Тимку, — я простягнув до нього руку. — Подивись на мене. Ти ж мій брат
— Я… не зовсім твій, — він відвернув погляд. — Я… її посіяне.

Це було як удар.

— Мене… використали? — я ледве видихнув.
— Ти дав ґрунт, — сказала відьма. — Твій страх… твоя любов… твоя провина — усе це живить краще, ніж земля.

Вона торкнулася моєї шиї.
Палець — гострий, як висушений корінь.

І в ту мить я відчув, як друге серце хоче вийти назовні.
Воно билося — глухо, важко, повільно.

Бум.
Бум.
Бум…

Ритм, який я чув усе життя.

— Брате… — голос Тимка став тихим, зламаним. — Я не хочу… щоб ти помер.

То допоможи мені, — сказав я.

Він опустив голову.

— Я не можу!
— Можеш.
— Вона всередині мене!
— Але частина — все ще ти.

Коріння під його шкірою пульсувало.
Його обличчя перекошувало стражданням.
Він боровся.
Я бачив.

Відьма поклала руку йому на голову, наче заспокоюючи.

— Не рви ґрунту, дитя. Ти — мій стовбур.
— Ні… — простогнав Тимко. — Ні… ні…

— Братеее! — я крикнув, і цей крик відбився у стінах, у трубах, у самому повітрі.

Відьма різко стиснула мою грудну клітку.

Світ розпався на дві частини:
— біль
— і… звук.

Звук, який пробирав до кісток.

Тук.
Тук.
Тук.

Не моє серце.
Те друге.

Воно рвалося назовні.

— Дозрів, — прошепотіла вона. — Віддай.

І тоді сталося те, чого вона не чекала.

Тимко…
Схопив її за зап’ястя.

Його пальці вросли в її руку, як молоде коріння в старе.

— НІ! — закричав він, і його голос був роздвоєний, але в ньому знову з’явилось людське, живе. — ТИ НЕ ЗАБЕРЕШ ЙОГО!

Відьма сичала.
Вперше — не спокійно.
Вперше — боляче.

— Ти — моє дерево…
— Ні!
— Ти — моє коріння…
— НІ!!

І тоді світ…

зрушився.

Темрява навколо стіни розверзлась, наче розколота пенькова серцевина.
Коріння, яким була її спина, затремтіло.
Загуло.
Захрипіло.

Вона відпустила мене.

І вперше…
вперше за всі ці роки…
вона відступила.

Лише на кілька кроків.
Але це було достатньо.

Тимко впав на коліна — руки обвисли.
Коріння під його шкірою затихло.

Вона подивилася на нас — і її голос став шепотом мільйонів сухих листків:Ви перервали цикл… але не знищили корінь.
— Забирайся… — процідив я.
— Я повернусь, коли він знову дозріє.
— Він більше не твій.
— Ви не розумієте.
Вона нахилила голову майже до підлоги, неначе слухала землю.

— Коріння проростає в обох.

І з цими словами вона…
не зникла.
Вона розчинилася в стіні, немов занурилася назад у те місце, звідки прийшла.

Темрява спала.

Лампи мигнули.

Повітря стало легким.

Але…

Тимко підвів голову.

І я побачив:
на його шиї немає знака.

А от у мене, під сорочкою…

Щось тихо…
повільно…
продовжувало битися.

Друге серце.

Бум.
Бум.
Бум… .