Носій

5.Коріння під людьми

Коли підлога під нами здригнулася, я вперше за всі ці роки зрозумів, що ми даремно бігли.
Вона не приходить у місця.
Вона приходить у людей.

А тепер вона прийшла в мого брата

Коридор темнів.
Лампи гуділи, наче в них хтось дихав.
У вітальні тріснула шпалера, і з-під неї посипалася чорна земля — жива, тепла, дихаюча.

Тимко стояв нерухомо, дивлячись у темний кут, де стіни сходилися неправильно — тепер під кутом, як у старому дерев’яному зрубі.

— Ти бачиш її? — прошепотів я.

— Я бачу більше, ніж ти думаєш, — тихо відповів він.

Він говорив двома голосами.
Його власним — і ще одним, глухим, глибоким, схожим на звук землі, що рухається під корінням.

Його спина трохи зігнулася вперед.
Видно було, як під шкірою щось рухається — повільно, наче росте, немов вени розширюються, пульсують.

— Тимко… що з тобою?

Він посміхнувся, усмішка була не його.
Тонка.
Хижа.
Натягнута, як у ляльки з потрісканим ротом.

— Вона сказала, що я ношу в собі те, що повинно прорости, — прошепотів він.

— Що прорости?

Його очі знову спалахнули білим, як ліхтариком крізь туман.

— Коріння відьм… не в землі. Воно в людях.
— Ти несеш… її?
— Не тільки її.
— Тоді що?

— Спадок.

І він зняв із шиї медальйон.

Я кинувся до нього — але пізно.

Коли медальйон торкнувся підлоги, усе навколо здригнулось.
Повітря стало важким.
Густим.
Дихати було боляче, немов ти вдихав землю.

Тимко вигнувся назад.

Хребет хрустів по одному хребцю, як сухі гілки.
Щось під його шкірою поповзло вгору — по спині, по грудях, до ключиці.

Я бачив, як на його шиї знову з’являється той самий знак.
Але тепер — не під шкірою.

Він виступав крізь шкіру.
Чорні лінії прорізалися зовні, немов хтось креслив їх зсередини.

— Тату… — його голос тремтів, але… ані краплі страху. Біль, але не жах. — Вона каже, що я не відкривав двері.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти відкрив їх за мене.

І я згадав той момент у дитинстві…
Коли я торкнувся її дверей у селі.
Коли холод пройшов у мою руку.
Коли щось тихе шепнуло: «Відчинено».

Може… вона вибрала мене.
Але Тимко був молодший.
Беззахисний.
Вразливий.

Вона перекинулася в нього.

— Вона йде через мене, — прошепотів Тимко, витягуючи руку вперед. — Але не за мною.

— А за ким?

І тут стіна перед нами…
розійшлася.

Не тріснула.
Не впала.

Розійшлася, наче її відсунули вбік, як двері старої комори.

І за нею стояла вона.

Вона була не жінкою.
Принаймні вже не жінкою.

Тонка, висока, висушена, як дерево, що простояло сто років у болоті.
Шкіра — не шкіра, а кора, потріскана, місцями гладка, місцями вкрита дрібними корінцями.
Руки довгі, пальці — тонкі, загострені.
На місці очей — два отвори, з яких тягнувся білий туман.

Вона нагнула голову, розглядаючи мене, так само, як колись розглядала хлопчика.

І прошепотіла:

— Ти дав корінню ґрунт.

Її голос був не голосом.
Це був звук землі, що розсувається.

Тимко відступив назад — рух плавний, неприродний, але слухняний.

Чого ти хочеш? — видихнув я.
— Забрати своє.
— Тимка?
— Ні.

Вона підняла руку.
І її довгий палець вказав не на нього.

А на мене.

— Його — я вже маю.

Я здригнувся.

— Він… твій носій?
— Він — мій ґрунт. А ти — те, що дозріло.

І тоді я зрозумів: