Носій

4.Коли корені проростають в людях

Минуло п’ятнадцять років.

Тимко став дорослим — високим, мовчазним хлопцем із нервовими руками та тінню під очима, що не зникала жодної весни.
Йому тепер двадцять два.
Він не лунатить.
Не кричить уві сні.
Не ходить до психіатрів, бо там йому казали те саме:

«У вас просто перенапруження нервової системи».

Але я знаю правду.
І він знає.
І ми обоє мовчимо, бо будь-які слова можуть… привернути увагу.

Бо стежка не зникає, навіть якщо ти не дивишся в її бік.

Тимко живе зі мною — каже, не хоче знімати квартиру, бо стіни чужого дому «гуляють».
Я переконаний, він має на увазі не протяги.

Я навчився не питати зайвого.

Але цього жовтневого вечора він сів навпроти мене на кухні й нарешті сказав:

— Брате… вона знову прийшла.

У мене пересохло в горлі.

— У снах?

— Ні.

І він глянув мені в очі.

— У дзеркалі.

Він пояснював повільно, наче боявся, що слово може стати ключем.
Тиждень тому, коли він готувався до роботи, відчув, що не сам.
Спершу — наче тінь впиралася йому в спину.
Потім — запах вогкої землі.
Такий самий, як у лісі.

А потім — дзеркало.
Його відображення стояло… трохи інакше.
Плечі опущені.
Голова нахилена вбік.
Очі — білі.

І рот рухався, хоч Тимко мовчав.

— Що вона сказала? — ледве вимовив я.

Тимко здригнувся.

— Ти вже майже дозрів.

Це були ті самі слова, що й колись.

Я стиснув кулаки так, що нігті врізались у шкіру.
Бо я знав: якщо вона почала говорити через відображення — це не просто попередження.
Це вхід.

Тимко витягнув із-під кофти ланцюжок.
На ньому висів медальйон, який подарувала йому бабусина сестра два роки тому.
Старий, потемнілий.
З дивним символом.

Я вперше придивився.

І зрозумів:
це був той самий знак, що з’являвся на його шиї.
Але тепер — у повному вигляді.

Три лінії.
Коло.

І маленький гачок, схожий на корінь, що проростає в землю.

— Ти носив це весь час? — запитав я.

Він кивнув.

— Мені сказали… якщо я його зніму, вона прийде швидше.

Я ледве не відсмикнув руку.
Бабусина родина знала більше, ніж ми думали.
Можливо, вони не просто «гадали».
Можливо, вони оберігали рід.

Або…
готувалися до того, що так чи інакше сталося.

Тієї ночі я не спав.
А Тимко просто сидів у кімнаті з вимкненим світлом.

І я чув, як він тихо говорить із кимось.
Не голосно.
Не шепотом.
Так… як говорять уві сні.

Але він не спав.

Коли я зайшов — він мовчав.
А перед ним, у темному вікні, відбивався не він, а він плюс хтось.
Силует позаду нього був довшим.
Тінь руки — не його.
І голова — занадто нахилена.

Я закрив вікно шторою, але темрява лишилася такою самою важкою.

— Тимку… — почав я, але він перебив.

— Брате — сказав він рівно. — Вона каже, що коріння вже прокинулось.

— Яке коріння?

Тимко підняв на мене погляд.
І тоді побачив я вперше за стільки років:

Його очі на мить…
спалахнули білим.

— Коріння під людьми. Під всіма нами.
— Це її слова?
— Ні. Це… всередині. Воно не говорить. Воно просто… росте.

І він поклав руку на груди.
Туди, де билось його налякане серце.

Тепер там билося щось, що чекало.

Після півночі знизу пролунав звук.

Три глухі удари.

Знайомі.
Далекі.
Але тепер вони не здавалися «під землею».

Вони йшли під будинком.
Під нами.
По трубах.
По стінах.
По людях.

Бум… Бум… Бум…

Тимко повільно встав.

І сказав:

Вона виходить не за мною.
— А за ким? — я прошепотів.
— За всіма, у кого є коріння.
— У кого?
— У всіх, хто дихав тією ніччю.
Він глянув на мене.
Прямо.
Без тіні.
Без страху.

— Брате…
— Що?
— Ти теж позначений.

У мені все похолоділо.

— Коли?

Він не кліпнув.

— Тоді, коли ти торкнувся її дверей.

І я раптом згадав:
той момент.
Той холод.
Те, як двері відчинилися всередину темряви.

Я думав, це був просто страх.
Але, можливо, щось тоді перейшло на мене.

— Стежка відкрилася тоді для обох, — сказав Тимко тихо.
— І тепер…

І тут раптом у підлогу вдарило щось важке.
Так, що посипався пил із лампи.

БУМ.

Запах землі.
Сирої.
Мокрої.

Такої, що пахне могилами та старими лісами.