3.Тиша, що стоїть у дверях

У ту ніч я зрозумів: двері не повинні скрипіти, щоб їх хтось відкривав.
Бо іноді вони відкриваються всередину тиші, а не в коридор.

Я прокинувся від того самого звуку.
Глухого.
Низького.
Наче хтось вдарив у залізо, зарите під землею — але тепер земля була не під нами.
Вона була всюди.

Тимко сидів на ліжку.
Прямо.
Рівно.
Повільно повертаючись до дверей.
Майже неживий.

— Вона тут, — сказав він.
Не пошепки.
Не сонно.
А рівно, чітко.

Наче повторював слова, які йому вкладали в голову.

Я підійшов до дверей обережно.
Коридор за ними був темний, хоч світло мало горіти.
А ще… було тихо.
Але не нормально тихо.
Ця тиша стояла, як жива істота.
Вона дихала.
Вона чекала.

Я натягнув шкіру на кулаках і штовхнув двері.

Вони не відкрилися.
Хоча були не замкнені.
Наче їх хтось утримував із того боку — двома тонкими, але сильними руками.

Я вдихнув.
Потягнув сильніше.

І тоді двері самі… повільно поповзли досередини.

Мені в обличчя подув запах вологої, холодної землі.
Такий самий, як тоді в лісі під селом.

А потім я побачив те, що стояло за порогом.

Це не була жінка.
Не зовсім.
Силует — людський.
Але занадто довгі ноги.
Тінь від рук тягнулася не під ноги, а вгору по стінах, немов жила власним життям.
Голова нахилена до плеча, як у хижака, який слухає твоє серце.

Біля неї — темний клубок землі.
Він ворушився.
Дихав.

Вона зробила крок уперед.
Її коліна не згинались — рух був різкий, лякаючий, як у ляльки.

Тимко встав.

І тут я вперше зрозумів правду про нього.

Не тому, що він лунатик.
Не тому, що вона прийшла за ним.

А тому що Тимко…
ніколи повністю не належав цьому світу.

Він народився в місті, але бабуся — мамина мати — була родом із того ж села.
А перед смертю вона марила про «дітей, яких земля кличе».
Про «тих, хто чує підземні двері».
Мама думала — це маячня.

Але минулої осені, коли Тимко захворів, лікарі знайшли на його шиї дивний слід.
Наче опік.
Круглий, із трьома смужками збоку.
Вони сказали — алергія.

Але це був той самий знак, який відьма креслила на землі.
Той самий, що з’являвся на нашому вікні.
Той самий, що я бачив у лісі.

Тимко народився…
з міткою.

Міткою відкритої стежки.

Він не був «обраним».
Він був містком.
Перехрестям між тим, що ми називаємо життям, і тим, що існує під ним.

Відьма підняла голову.

Її очі спалахнули білим.

— Стежка прокинулася… — сказала вона. — І він — ключ.

І тоді сталося найстрашніше.

Тимко зробив крок до неї.
Але не мов лунатик.
Не повільно.
А добровільно.

Наче він усе життя чув її голос.
І лише тепер згадав.

Я схопив його за плечі.

— Не смій! Не йди!

Він озирнувся.
Його обличчя перекосилося.
Не від страху.
Від болю.

Вона всередині… — прошепотів він. — Вона була всередині завжди. Я просто… чув її краще за інших…

І тоді його очі…
на мить…
стали білими.

Відьма простягнула руку.

Тіні навколо неї скрутилися в петлі.
Підлога під нами задрижала.
Земля… під 20 поверхом…
ЗЕМЛЯ…
зашурхотіла.

Я закричав, притискаючи Тимка до себе.

І тоді — щось зламалося.

Не у дверях.
Не у світлі.
У ній.

Відьма застигла, наче хтось втягнув її назад за нитку.
Очі згасли.

— Ні... — видихнула вона так, ніби її вирвали зсередини чужого тіла. — Він не готовий. Ви… зламали стежку.

Темрява за її спиною затремтіла.
Наче втратила рівновагу.

— Я повернусь… — сказала вона, танучи в повітрі, як попіл. — Коли ключ дозріє.

І зникла.

А Тимко… впав мені в руки.
Без тями.
Теплий.
Живий.

Але на його шиї…
новий слід.

Свіжий.
Темний.

Коло.
Три лінії.
І один маленький знак поруч, що я раніше не бачив.

Тепер — не просто «ключ».
А печатка.

Печатка, яка дозріває.

Тієї ночі я не спав.
Бо знову чув це.

Три неглибокі удари.

Десь далеко.
Дуже далеко.
Але чітко під підлогою.

Бум… Бум… Бум…

Вона не пішла.
Вона просто… чекає.

І я знаю:
настане момент, коли стежка відкриється знову.

І цього разу…
Тимко не зможе повернутися назад.