Носій

2.Ті, що йдуть за слідом

Після втечі з села ми думали, що найстрашніше позаду.
Що, залишивши стару хату, ліс і ту жінку, ми залишимо й те, що вона намагалася забрати.
Але страх — це не місце.
Страх — це стежка.
І якщо її відкрили… вона вже не зникає.

Ми оселилися в новобудові, висотка на двадцять поверхів, шум доріг, світло, люди.
Це мало б бути безпечним місцем.
Мало б.

Перші ночі були тихими.
Тимко вперше спав нормально.
Навіть не ворушився.
Я думав — усе, позаду.

А тоді прийшов третій тиждень.

І я почув дзвін.

Не гучний.
Не як тоді, під лісом.
Але такий самий — глухий, глибокий, наче б’ють по металу, захованому дуже-дуже далеко.
Але при цьому — під моїми ногами.

Я прокинувся різко, ніби мене штовхнули в груди.
Тиша стояла така густа, що я почув власний пульс.
Я подивився на брата — він спав.
Очі закриті.
Руки під щокою.

Та вікно… знову було відчинене.

Я підійшов закрити його — і на підвіконні побачив пил землі.
Не міської.
Темної.
Важкої.

Схожої на ту, що під старими деревами в лісі.

Я витер її, нічого не сказав.
Не хотів лякати маму.
Не хотів лякати себе.

Удень усе здавалося нормальним.
Але вечори почали поводитися інакше.

О восьмій світло в коридорі будинку тремтіло, як полум’я на вітрі.
Ліфт спускався сам по собі.
Іноді в ньому було чути чиїсь кроки… хоча двері не відчинялись.

А вночі — почалося головне.

Тимко знову встав.

Але цього разу — по-іншому.

Не так, як раніше.
Раніше він рухався, як лунатик.
А тепер… він повернув голову до мене.

Погляд був скляним, але… спрямованим.
Він бачив.
Або робив вигляд, що бачить.

— Вона тут, — сказав він голосом, що здавався тоншим, ніж зазвичай. — Вона знайшла нас.

І тоді… я почув це.

Шурхіт.
Сухий, як крок по листю.
Посеред багатоповерхівки.
За стіною.

Я підійшов ближче.
Кроки змінилися.
Стали повільні, затяжні.

Наче хтось тягнув по підлозі довгу тканину… чи руки.

Коли я притулився вухом, щось постукало у відповідь.
ТРИ рази.

Так сильно, що стіна піддалась.

Я відскочив.

Тимко стояв біля вікна.
Його очі були спрямовані в темряву.
І в темряві, на протилежному будинку, на 16-му поверсі, я побачив вікно, яке світилося білим.

Усі інші — темні.
Одне — біле.

І там…
у тому вікні…
стояла силуетна тінь.

Тонка.
Висока.
Руки — неприродно довгі.
Голова нахилена, як у людини, що слухає щось дуже далеке.

А тоді тінь підняла руку.

І на склі сусіднього будинку з’явилася темна лінія.
Вертикальна.
Потім ще одна.

Вона малювала знак.

ТАКИЙ САМИЙ, як солом’яні фігури на нашому порозі в селі.

Три лінії.
Одна горизонтальна.
Коло.

Той самий символ.

— Це вона, — прошепотів Тимко. — Вона йде.

Я потягнув його від вікна.
Але він різко смикнувся — не вперед, не назад… а вгору.
Ніби хтось потягнув його за потилицю.

Тінь з вікна раптом… зникла.
Наче провалилася всередину.