1.Коли земля починає слухати

Коли наша сім’я переїхала з міста до села, я думав, що найстрашніше — це тиша.
Така густа, що вона здається живою.
Така глибока, що ловить кожен подих.

Але я помилився.
Тиша — це лише те, що чути першим.
Справжнє приходить потім.

Ми оселилися на околиці, де хати розкидані між старими яблунями, а ліс починається одразу за парканом.
Тут ніч не освітлюють ліхтарі.
Тут темрява виглядає на тебе — не ти на неї.

Спершу все було звичайно.
Поки мій молодший брат, Тимко, не почав ходити уві сні.

Він ніколи не лунатичив у місті.
Тут же — кожної ночі.
О першій він підіймався, ніби хтось взяв його за руку… і вів.
В очах — порожнеча.
Обличчя — спокійне, як у статуї.

І кожного разу він зупинявся біля вікна, що виходило на сусіднє подвір’я.
Там жила жінка.
Про неї говорили тихо.
Про неї казали — не ходи близько.
Не дивися, якщо побачиш світло в її домі.

Я сміявся з цього.
До першої ночі, коли почув дзвін.

Не церковний — ні.
Церква тут занепала десятки років тому.
Це був глухий, важкий звук… ніби хтось вдарив у метал, заритий під землею.

А потім собаки.
Одночасно.
З усіх дворів — виття, злість, паніка.

Тимко стояв біля вікна й тихо шепотів:
— Вона не спить… вона мене бачить…

Я хотів схопити його, розбудити — але він дивився кудись у темряву, ніби там стояв хтось, кого бачив лише він.

На четверту ніч я вирішив піти за ним.

Тимко встав безшумно.
Темрява в кімнаті ворушилася разом із ним, наче раділа, що він прокинувся.
Він вийшов надвір — і я слідом.

Холод обгорнув шию, як рука.
Повітря стояло нерухомо.

Мій брат ішов прямо до паркану сусідки, а за ним — вогники.
Я думав, це світляки.
Але ні.
Вони миготіли занадто рівно, надто синхронно… наче хтось ставив їх уздовж шляху.

Тимко зупинився біля старої хвіртки.
І тут я побачив її.

Вона стояла в тіні, але тінь світилася навколо неї, як чорний полиск.
Її рука ковзнула по землі, й вона прошепотіла щось тихе, розмите, шорстке, як шелест кісток.

Земля під нею здригнулася.
Я клянусь — щось ворухнулося під шаром ґрунту, наче там хтось чекав.

Вона підвела голову.
Очі — білі, як зворотній бік місяця.

Вона дивилася не на мене…
Вона дивилася крізь мене.

— Дорога для нього вже відкрита, — сказала вона. — А ти чинити опір… не мусиш.

Тимко зробив крок уперед.

Я зірвався й схопив його.
І в той момент щось невидиме стиснуло повітря навколо.
Стало важко дихати.
Наче сама ніч намагалася мене зупинити.

Тіні піднялися від землі.
Не як дим.
Не як туман.
А як руки.

Вона посміхнулася — губи не рухались, але тінь на її обличчі змінила форму.

— Брате… — пролунав голос прямо в моїй голові. — Не заважай. Він уже мій.

Я тягнув Тимка назад.
Його тіло було важким, холодним.
Наче він не з цього боку світу.
Але в якийсь момент він здригнувся.
Його пальці стисли мою руку.

Він прошепотів:
— Не відпусти мене…

І щось різко змінилося.

Тіні відступили.
Відьми не стало — вона неначе розчинилася в темряві, залишивши тільки звук…
звук того самого дзвону, але вже під нашими ногами.

Земля завмерла.

А за мить… затихла.

Вранці мама знайшла біля порогу солом’яні фігури — переплетені, покладені в коло.

Ми повинні були поїхати, як найшвидше.Ми зібрали речі до вечора.

Але в останню ніч у селі я знову почув дзвін.
Тепер — тихший.
Ближчий.
Особистий.

Світ за вікном був темний, як колодязь.
І в темряві хтось прошепотів:

— Стежка не закрита… поки один боїться, другий приходить.

Тимко спав поруч.
Але вікно було прочинене.
Само.

І я не впевнений…
чи це вітер торкнувся моїх пальців.
Чи чиясь рука з того боку темряви.