Розділ 5

Розділ 5

Минуло три дні. Бальна зала королівського палацу сяяла святковими вогнями. Усі двадцять чотири вельможні дівчини прибули на бал, і кожна сподівалася на диво, бо пройшла чутка, що саме серед них принц обере собі наречену. Крім того, він кожній наніс візит протягом місяця, а це ще більше інтригувало. Елоїза теж стояла серед них, спокійна й гарна. Король на троні чекав, коли син нарешті назове ім'я своєї нареченої і майбутньої дружини, яку він шукав такий довгий час.

Фрастієна теж була там. Вона отримала вчора, крім того наказу в останній день пошуків, ще й особисте запрошення, написане рукою принца, і не змогла відмовити, адже Гільдія вимагала поваги до замовників. Та й обіцяла, чорт забирай! Вона стояла в тіні галереї, одягнена в свої улюблені чорні шкіряні штани гончої й роздивлялася все навколо. Придворні панянки, проходячи мимо, здивовано вирячалися на непристойно і по-чоловічому одягнену дівчину, декотрі кривилися, інші відверто насміхалися. Але Фрастієні було байдуже, вона вже звикла до такого. Дівчина похмуро розглядала красунь, одягнених у найвишуканіші і найелегантніші сукні, котрі стояли перед королівським троном.

Його Високість принц Бонтабіан вийшов на середину зали. Він виглядав неперевершено у синьому парадному камзолі, що ідеально підкреслював його широкі плечі та королівську поставу. О, так! Цей камзол зовсім не був схожим на порваний та брудний одяг принца під час мандрівки. Бонтабіан зараз був схожим на казкового героя, від якого неможливо було відвести очей. І всі дівчата в залі так і робили. І Фрасті також пожирала очима принца, адже розуміла, що, можливо, бачить цього чоловіка востаннє. Адже хто вона, а хто він!

Принц Бонтабіан окинув поглядом усіх дівчат, окремо ввічливо посміхнувся Елоїзі, але не рушив до неї.

— Батьку! Вельможне панство! — впевнено пролунав його голос. — Двадцять чотири дні я шукав дівчину, яка сподобалася мені на балу. І я знайшов її. Я шукав її за запахом мигдалевого печива, що змішався з запахом її шкіри і лишився на моїй хустинці. І я був впевнений, що знайду її, бо найняв найкращу магиню із запахів. Але за дні наших пошуків я зрозумів дещо важливе.

Принц почав іти до галереї, і натовп розступався перед ним. Бонтабіан цілеспрямовано підійшов і зупинився перед заціпенілою Фрастієною. Дівчина навіть здивовано озирнулася, щоб пересвідчитися, що Його Високість ішов саме до неї, а не до кого-небудь поруч. Вона стояла перед чоловіком, міркуючи над тим, що нині вона геть недоречна у своїх трохи потертих шкіряних штанах серед усього цього святкового моря шовку та діамантів. Навіть трохи засоромилася, чого з нею давно не бувало!

Але для принца Бонтабіана в залі більше не існувало нікого. Він продовжив свій монолог, стоячи біля Фрасті і не відриваючи від неї погляду. 

— Я зрозумів, що той запах — це лише пам'ять про вечір, про короткий епізод у житті, коли я не був скутий умовностями і міг робити все, що мені заманеться, — промовив він так тихо, що чула лише дівчина. — І зрозумів, що шукав справді не там. Бо моя справжня наречена і моє кохання були поруч, але я усвідомив це надто пізно.

Фрасті слухала принца, затамувавши подих, все ще не вірячи у те, що коїлося нині з нею. 

А потім Бонтабіан обернувся до короля, до присутніх гостей і промовив голосно і чітко:

— Всі ви чекаєте, що я зроблю вибір і сьогодні назову ім'я своєї нареченої. І я це зроблю. Але я не не можу обрати жодну з вельможних панянок, присутніх тут, — вказав він на запрошених дівчат,— бо моє серце вже не належить мені, — його голос, сповнений коханням, зазвучав ще голосніше і ще впевненіше. — Батьку, ось ця чудова дівчина і є мій вибір!

І всі навколо вражено спостерігали, як спадкоємець престолу повільно опустився на одне коліно перед дівчиною в штанях, яка все ще не могла повірити в те, що відбувається. На її обличчі відбивався цілий вихор емоцій: від шоку до усвідомлення, що все це насправді, від недовіри до шаленого здивування й прихованої надії та радості.

— Фрастієно, Носата моя, ти згодна стати моєю дружиною? — запитав він, дивлячись їй прямо в очі з ніжністю та сподіванням. — Перед численними свідками хочу зізнатися, що я тебе кохаю. Я зрозумів, що ти справжня, щира, весела, ніжна й неповторна! І я знаю також, якою ти буваєш злою, лайливою і нестерпною. Ми багато пережили разом, і я впевнений, що така дівчина, як ти, заслуговує тільки на чесність і повагу. І на справжнє кохання. Саме тому я покохав тебе, бо ще ніколи в житті не зустрічав такої. І не треба мені тут розповідати про те, що ти товста й незграбна. Ти шикарна! Адже я полюбив тебе саме таку! Фігуристу і… гм… Носату! Ти саме та, хто мені потрібен! Фрасті, ти згодна?

У залі запала така тиша, що було чути, як забурчало у животі в головного розпорядника свята, котрий так забігався сьогодні з благоустроєм святкового залу, що забув пообідати. Його Величність король, батько принца Бонтабіана, здивовано підняв брови, а запрошені дівчата почали перезиратися. І якщо котрась із них і була ображена, що принц не обрав її, то промовчала, бо такими щирими були слова принца, таким закоханим поглядом дивився він на Фрастієну, що у кожної з дівчат погляд сповнився замилуванням, а в серці почала зростати надія, що й вони коли-небудь зустрінуть чоловіка, який кохатиме їх так щиро, як принц Бонтабіан свою Фрастієну.    

Фрасті дивилася в очі принца й раптом зрозуміла, що уся їхня виснажлива мандрівка, нічні привали, брудні таверни та її ненависні сукні були лише дорогою до цієї миті.

— Я згодна, Бонті, — прошепотіла вона, і в її очах вперше за час їхнього знайомства блиснули сльози непідробного щастя. — Але приготуйся, що я буду найгіршою принцесою в історії королівства. Я не поступлюся своїми принципами і ходитиму в штанах, коли мені захочеться.