Розділ 3

Розділ 3

Останню ніч їхньої дивної мандрівки вони вирішили переночувати не в таверні, а в невеликому сосновому ліску. Адже стояло літо, і було дуже тепло. До маєтку двадцять четвертої кандидатки залишалося всього кілька годин ранкової їзди, І Фрасті була сповнена оптимізму, чого не можна було сказати про принца. Бонтабіан чомусь виглядав так, ніби його вели на ешафот.

Він сидів нині біля багаття, намагаючись відтерти пляму на рукаві зі свого колись розкішного камзолу.

— Киньте це, Бонті, — Фрастієна, котра розмістилася поруч, майже торкаючись принца боком, періодично підкидала гілки в огонь. Вона також із насолодою потягувала з фляги щось, що пахло різко й міцно. — Ваш камзол бачив кращі часи. Як і моє терпіння. Двадцять три дні в корсетах — це подвиг з мого боку, який гідний лицарських балад.

Бонтабіан підняв на дівчину очі. Світло вогню вихоплювало його благородний профіль, але зараз він не був схожий на принца, як малювали його на картинах придворні художники. Скуйовджене волосся, неголеність і втомлений погляд робили його простою і звичайною людиною.

— Ти знову смієшся з мене, Носата? — він ледь помітно посміхнувся. — Тобі легко казати. Ти отримаєш свій гонорар і повернешся до Гільдії. А мені доведеться пред’явити королю наречену. Або визнати, що я шукаю вигадану дівчину, привида, що навіть не назвав мені своє ім’я.

Фрасті зробила ще ковток і простягнула флягу принцу.

— Тримайте, Ваша Високосте. Це настоянка, зроблена на травах від моєї бабусі. Вибиває дурні думки з голови краще за будь-які інші засоби.

Бонті пригубив напій і тут же закашлявся, сльози виступили на його очах.

— О, боги! Фрасті! Це ж отрута!

— Це життя, — дівчина забрала в нього флягу, ковтнула, поморщилася й, іронічно примружившись, видала. — Знаєте, що я зрозуміла за ці двадцять три дні, поки ми нюхали руки кожній вашій панянці зі списку, а я магічно вбирала їхні запахи? Ви шукаєте не ту дівчину. Тобто, навіть не так. Ви шукаєте не дівчину, а те відчуття свободи, яке у вас було на балу під маскою. Коли ніхто не знав, що ви принц Бонтабіан, а дівчина поруч якась там вельможна леді.

Принц мовчав, дивлячись на те, як горить вогнище й розлітаються іскри.

— Можливо, — задумливо відповів він. — Моє життя зараз стало іншим. І за ці три тижні я теж став іншим. Менше принцом, а більше людиною. Чоловіком.

Принц раптом зрозумів, що йому зовсім не хочеться, щоб наступив завтрашній день. І навіть якщо остання дівчина виявиться тією самою, то він не дуже вже й хотів би, щоб вона стала його нареченою.

Бонтабіан замовк, і тиша, що запала між ними, була якоюсь іншою, ніж завжди. Він дивився не на вогонь, а на Фрасті. Дівчина сиділа, обхопивши коліна руками, і в її зіницях відбивалися руді язики полум’я. Раптом Бонтабіан усвідомив, що за ці двадцять три дні він вивчив не лише її іронічний тон, а й те, як вона мружиться від задоволення, коли п'є ель, і як зосереджено хмурить лоба, коли нюхає черговий аромат.

Його вельможна леді з балу, яку він шукав, була бездоганною картинкою, спогадом, а Фрасті ось вона, була поруч, і дуже йому, виявляється, подобалася, хоч він і не зізнавався про це сам собі. Невже він закохався? У цю незвичну, трохи грубувату, але таку справжню дівчину?

— Фрасті, ти неймовірна дівчина! — промовив раптом він, і його голос здригнувся.

Вона повернула голову, збираючись промовити знову якийсь черговий жарт, але слова застрягли в неї в горлі. Принц був занадто близько. Він немов перетнув ту невидиму межу, яку вони вибудовували три тижні, межу між клієнтом та найманкою, принцом і звичайною дівчиною...

Бонтабіан простягнув руку і обережно торкнувся її щоки, провів по обличчю пальцями, зупинився на пухких і бажаних губах. І Фрасті не відсахнулася. Вона завмерла, можливо, також бажаючи цієї ласки, бо їй теж дуже подобався цей чоловік, а може, і через таку раптову несподіванку, якої вона точно не чекала. Вони обоє були цим заскочені, здивовані, ошелешені, трохи прибиті емоційним вихором, який охопив їх щойно. Може, то бабусина наливка так вплинула на них, а може, вже прийшов час, і кохання вже не могло таїтися і прагнуло волі?

Бонтабіан схилився і поцілував дівчину. Його губи торкнулися її вуст спочатку невпевнено, майже запитально, а потім із шаленою жадобою. Він раптом усвідомив, що йому потрібна лише ця дівчина і він більше не хоче нікого шукати.

Фрастієна відповіла на поцілунок, міцно заплющивши очі. На мить світ навколо зник, і не було Гільдії, не було короля, не було завтрашньої можливої нареченої принца. Було лише тепло його тіла та шалене гупання двох сердець, м'які губи, чуттєві обійми...

Але вона знала, що повинна зупинитися...

— Зупинися, Бонті. Не треба, — прошепотіла вона, відсторонюючись. — Завтра ти зустрінеш дівчину своєї мрії. А я... Я просто найманка, яка, очевидно, випила нині зайвого. Я проста дівчина, звичайна магиня, Носата, крім того... І я товста, негарна і багато лаюся, ти ж знаєш....

— Знаю, — погодився принц. — Але...

— Тобі треба добре виспатися, Бонті, — промовила дівчина і відсунулася від нього, а потім взагалі підвелася на ноги. — Завтра останній день.

— Так. Завтра останній день, — луною відгукнувся він. — Але...