Розділ 1

Розділ 1

— Я більше так не можу, — простогнав принц Бонтабіан. — Фрасті, я офіційно заявляю, що я ненавиджу вельможних леді! Ненавиджу бали, прийоми і так далі, але понад усе на світі я ненавиджу пісочне печиво з мигдалем!

Чоловік схопив келих з вином і перехилив його, в потім махнув тавернику, щоб приніс ще. Похмурий тип за стійкою кивнув і почав наливати нову порцію. 

Таверна називалася «Твоя миска щастя”. Ну, щастя тут не спостерігалося. А якщо й воно колись заглядало сюди, в це богами занедбане місце, то швидко втекло геть, не витримавши смороду та бруду. Стеля тут просіла, столи та лавки підозріло хиталися й скрипіли, а підлога була такою липкою, що кожен крок відгукувався чваканням.

Принц Бонтабіан, спадкоємець королівського трону і завидний жених, зараз сидів на засмальцьованій лаві, презирливо зиркаючи навколо, і скаржився на свою нещасну долю. Його колись розкішний синій камзол був засмальцований і в деяких місцях порваний, а на правому рукаві красувалася велика пляма невідомого походження.

Навпроти нього, закинувши ноги на сусідню лавку (відвідувачів зранку було ще мало, і місць вистачало), сиділа досить фігуриста й досить повна дівчина в облягаючих шкіряних штанях та потертій зеленій куртці з емблемою Гільдії Гончих, вишкіреною головою пса. Можливо, якби вона була в сукні, то хто-небудь необачний міг би назвати її товстою, жирною чи дебелою, але вона була в гільдійській формі та ще й мала кинджал при боці. Тому нікому навіть в голову не приходило насміхатися над нею. Та й, очевидно, дівчині було геть все одно, бо не соромилася своїх пишних форм зовсім, і, крім того, могла за себе постояти.

Звали її Фрастієною, а в певних колах вона була відома під прізвиськом Носата. І це було не принизливе прізвисько, а похвала вищого ґатунку серед гільдійців, бо свідчило про високу майстерність.

Зараз вона спритно підкидала в повітря мідну монету, ловлячи у повітрі, і вислуховувала чергові нарікання принца.

— Ох, Ваша Високосте, ви скиглите так вже після третьої дівчини. Вам не набридло?! А їх же в списку аж двадцять чотири! — вона востаннє зловила монетку й сховала до кишені. — У нас у списку залишилося всього два прізвища. Два! Це вже набагато менше, ніж було до цього! Візьміть себе в руки!

— Ох, нарешті ми на фінішній прямій, слава богам! Сподіваюся, незабаром я зустріну свою омріяну наречену! — Бонтабіан скрушно похитав головою. — Ти хоч уявляєш, через що я пройшов сьогодні? Ця леді Гізелла пахла так, ніби викупалася в чані з рожевою водою, щоб приховати той факт, що не милася, напевно, з минулого року! А коли я просто сказав їй якийсь нейтральний комплімент, то вона ледь не потягнула мене під вінець прямо з коридору!

Фрастієна не стрималася, закинула голову назад і голосно й щиро зареготала. Цей сміх, грубуватий і зовсім не схожий на тонкі попискування придворних дам, чомусь роздратував Його Високість. Вони з дівчиною розмовляли, як двоє близьких друзів, адже довга дорога по королівству у пошуках вельможної панянки, майбутньої нареченої принца, за ці два десятки днів їх досить гарно здружила.

— Тобі смішно? — прошипів він. — Я найняв найкращу гончу Гільдії, щоб ти знайшла мені ту саму! Ту дівчину з балу! Яка витерла свої пальчики об мою хустинку і зникла, так і не знявши маски!

— О, так! — Фрасті зморщила свій акуратний маленький носик, який, зауважимо, зовсім не перегукувався з її прізвиськом, і сказала. — Неймовірно романтична історія! «Принц шукає наречену за запахом мигдалевого печива, яким він пригостив дівчину, що йому сподобалася на балу. Вона витерла потім пальчики запропонованою ним хустинкою і залишила на носовичку свій запах…”. Ви, Бонті, просто унікальний екземляр. Принци шукають в казках своїх коханих за кришталевим черевичком чи за золотим локоном, а ви за запахом якогось кондитерського виробу на шматку тканини. Це досить кумедно! — вона схилилася вперед, і її іронічний погляд зустрівся з його розлюченими очима.

— Нагадай мені, Носата, — Бонтабіан примружився, — чому я плачу тобі три золоті на день, крім витрат на овес для наших коней?

— Тому що тільки я можу відрізнити запах мигдалевого печива місячної давності від свіжої булочки, — відрізала вона, і в її голосі раптом зникла насмішка. — І тому, що тільки мій ніс здатен вловити той невловимий запах дівчини на вашій хустці. Ану, дайте-но її ще раз. Треба перевірити, чи не перебили ви ще аромат.

Бонтабіан неохоче витягнув із внутрішньої кишені камзола торбинку в дістав звідти шовковий носовичок. Фрастієна схопила хустинку, піднесла її до самого носа, зробила короткий, професійний вдих, заплющивши очі.

— Ні, ще не вивітрилося, — прошепотіла вона, віддаючи хустинку назад. — Мигдаль, ваніль, трохи запаху маски і щось ще. Щось, що я ніяк не можу вхопити у цих ваших вельможних дівчат. Запах саме тієї дівчини, яку ви шукаєте, запах її шкіри.

— От бачиш! — Бонтабіан знову впав у відчай. — Попередня, та, що вчора була з модою, як її, Клотильда? Вона годину розповідала мені про нові тенденції в моді, показувала свої нові сукні в шафі, а потім розповідала, де їх купила в скільки вони коштують. Я думав, що збожеволію!

Фрасті пирхнула, наливаючи собі залишки елю.

— Ну, дівчата люблять гарно причепурюватися, новий одяг і прикраси. Це закон. Знаєте, Ваша Високосте, — сказала вона, розглядаючи його з дивною сумішшю жалю та симпатії. — Ви так зациклилися на тому списку і на тому печиві, що зовсім перестали дивитися на обличчя. Ви шукаєте запах, а не людину.