Розділ 31

Разом зі стуком у двері з’явилася і напруга. Сай, ще секунду тому сповнений ніжності, знову перетворився на воїна. Він відштовхнувся від ліжка, миттєво підхопивши кинджал, і беззвучно ступив до дверей.

— Хто? — запитав він ледь чутно, але в його голосі відчувалася сталь.

Пролунав ледь чутний шурхіт, і під дверима з’явився складений удвоє клаптик паперу. Сай підняв записку, не зводячи очей із Майри, яка поспіхом накинула сукню. Ельф швидко пробігся очима по рядках, і його обличчя, яке Майра щойно бачила таким живим і ніжним, знову перетворилося на холодну, нерухому маску.

— Що там? — Майра підійшла до нього, відчуваючи, як серце знову починає битися в ритмі небезпеки.

— Барні пише, що Маркенштейн у порту, — промовив ельф, дивлячись на засув вікна. — Він заблокував усі виходи з міста і почав поголовний перепис населення, нібито шукаючи шпигунів. Насправді ж він шукає тебе, Майро. Він відчуває твою магію, адже вона споріднена з його.

— У нас немає двох діб, — тихо промовила дівчина, здіймаючи погляд на Сая. — Навіть цієї ночі у нас вже немає.

Сай підійшов ближче, відсуваючи неслухняне пасмо волосся з її чола. На мить у його сапфірових очах промайнуло щось інше, ніж просто тривога — це було усвідомлення того, що він тепер несе відповідальність за неї не як воїн, а як чоловік.

— Так, збираємося. Тобі краще знову переодягнутися хлопчиком. Ми підемо через дахи, потім спустимося в тунелі. Потрібно забрати коней. Ти довіряєш мені?

— Так, — відповіла Майра, дивлячись ельфу прямо в очі.

Сай ледь помітно всміхнувся, і ця коротка, майже невловима посмішка сказала Майрі більше, ніж тисяча слів про вірність.

— Я хочу, щоб ти знала: що б не чекало нас там, на дахах, я триматиму тебе за руку. Навіть якщо небо впаде на Орелію.

Сай підхопив свою зброю. Він звично затягнув ремені портупеї, закріплюючи мечі за спиною. Майра, вдягнена в уже звичний мішкуватий одяг хлопчика-пажа, накинула грубий дорожній плащ. Каптур приховав її руде волосся, перетворюючи її на чергову тінь у нічному місті.

Сай і Майра вийшли з кімнати в напівтемну вітальню. Лія вже чекала на них: вона з неймовірною швидкістю та діловитістю спаковувала в похідний мішок їжу, принесену з таверни. Її обличчя було зосередженим, без жодного натяку на паніку. Помітивши їх, вона підвела очі й простягла мішок Саю. Лія приклала руку до грудей, висловлюючи таким чином підтримку та побажання удачі.

Майра зупинилася на мить біля німої дівчини. Вона поклала руку на плече Лії, з вдячністю зазираючи в її очі. Лія лише ледь помітно усміхнулася, поправивши каптур Майри, щоб той надійніше приховував обличчя.

Сай піднявся на горище, відчинив невелике вікно і виліз на дах. Майра безшумно слідувала за ним. Нічна Орелія з висоти здавалася мереживом із темних вулиць та мерехтливих вогників патрулів. Сай рухався впевнено, наче знав кожен виступ і кожен димар у цьому кварталі. Майра трималася впритул, відчуваючи, як холодний вітер б’є в обличчя. Вони перестрибували через вузькі проміжки між будинками, пробираючись над містом.

Нарешті вони зістрибнули і побігли до лазу, що вів до дренажних тунелів. Сай обережно відсунув важку залізну решітку і жестом наказав Майрі спускатися.

Підземелля зустріло їх знайомим запахом сирості та застою. Вони йшли тим самим шляхом, яким прибули до міста: через вузькі проходи, проминувши місце, де раніше стикалися з контрабандистами. Цього разу було набагато тихіше. Кроки в тунелях глухо відлунювали, лякаючи щурів. Сай ішов попереду, освітлюючи дорогу смолоскипом. Майра ступала крок у крок за ним.

— Куди ми поїдемо, коли виберемося з Орелії? — тихо запитала вона, порушуючи тишу підземелля. Її голос здавався чужим у цьому сирому просторі.

Сай сповільнив крок, але не озирнувся.

— В Орелії я мав зустрітися з одним із членів Ради, — промовив він, і в його голосі відчувалася втома. — Я сподівався отримати офіційний дозвіл провести тебе на Ельфійські землі. Але тепер, коли Маркенштейн перевернув усе місто догори дриґом, будь-який контакт із Радою — це смертний вирок для нас обох. Ми поїдемо туди без дозволу.

Майра завмерла на мить, переварюючи почуте.

— Але чому саме Ельфійські землі? — запитала вона, хмурячись. — Ми ж збиралися шукати спосіб знищити Камінь Малхора. Це наша єдина мета, хіба ні?

Сай зупинився і нарешті повернувся до неї. В напівтемряві його очі дивилися на неї з глибокою серйозністю.

— У мене є лише здогадка, як зруйнувати Камінь, — тихо відповів він. — Але якщо мій план не спрацює... якщо Малхор виявиться сильнішим за нас... ти повинна вміти захистити себе. На Ельфійських землях ти не просто сховаєшся. Ти зможеш по-справжньому опанувати свою магію, навчишся володіти зброєю так, як ніколи не змогла б у людському світі.

Майра мовчки кивнула. Вона відчула, як холод підземелля відступає перед важливістю його слів.

Вийшовши з кам'яної арки, Сай і Майра пішли вздовж берега до ущелини. Там, біля розлогого дерева, у напівтемряві стояли їхні коні. Вони були на місці — припнуті, схвильовані, але живі. Сай на мить завмер, вдивляючись у нічну імлу, що огортала схили.

— Ми майже на волі, Майро, — прошепотів він, підходячи до коня і відв’язуючи вуздечку.

Але в той самий момент нічну тишу ущелини розірвав моторошний свист, від якого в Майри в горлі перехопило подих. Вони не були тут самі. Зі скель, наче чорні плями, почали відділятися постаті. Сай і Майра потрапили в засідку.